Публікація

XIV. ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ВИБОРИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

1. Загальний огляд виборчого процесу

Події, пов’язані з президентськими виборами 2004 в Україні, стали жорстким викликом україн­ському суспільству та його позиції з дотримання прав людини та основних свобод. Здатність Укра­їни трансформуватися в напрямку сучасної демократії, сприйняття суспільством традиційних західних цінностей – свободи вибору, свободи думки та слова, свободи мирних зібрань, право на вільне вираження та відстоювання своїх поглядів – перевірялись практикою. Влада й суспільство вперше відкрито протистояли одне одному. Сила влади проти сили народу – саме такою була формула протистояння під час виборчої кампанії.

У народу України з’явився шанс відчути силу і якісну перевагу громадянського суспільства в дії. Відслідковуючи розвиток виборчого процесу в хронологічному вимірі, можна побачити, як ігнорування владою універсальних прав людини призводило до поступового зростання напруги в суспільстві. З урахуванням сучасних демократичних аксіом розвитку суспільства, ставка на всевладдя бюрократичної машини і тотальний тиск на виборця, застосування адміністративної схеми використання ЗМІ при формуванні громадської думки виявилося програшним.

Із травня в українському суспільстві почалися процеси, які свідчили про наближення передвиборчого марафону. Штаби опозиційних партій формують кадровий резерв майбутніх дільничних і виборчих комісій та розпочинають їхнє навчання з виборчого законодавства. Одночасно починають здійснювати моніторинг передвиборчої ситуації в Україні такі громадські організації, як Комітет виборців України, його місцеві осередки, Харківська правозахисна група, Херсонський фонд милосердя та здоров’я, Чернігівський громадський комітет захисту прав людини, Українська Гельсінська спілка з прав людини, Міжнародна Гельсінська федерація з прав людини, Стаття 19, інші міжнародні правозахисні структури тощо.

Таким чином, громадянське суспільство вже на початку виборчого процесу окреслило свій потенціал впливу. У травні ряд громадських організацій наголошують на необхідності більш широкого підходу з боку суб’єктів виборчого процесу до проблеми прав людини. Освіченість виборця, його вміння відстояти свої права, розуміння змісту цих прав є ознакою сталого демократичного суспільства і суттєво впливає на волевиявлення. Але на початку виборчого процесу в українському суспільстві не було розуміння значущості цієї проблеми з боку як владних, так і опо­зицій­них сил. Переважна більшість політичних сил не робила акцент у своїй діяльності на порушенні прав людини. Події ж, які відбувалися в цей час, давали підстави говорити про те, що в майбутньому дотримання прав людини буде мати рівень загальнонаціональної проблеми у виборчому процесі.

Так, уже у квітні почали активний протест сумські студенти, які виступили проти створення в Сумах мега-вузу. У майбутньому цей конфлікт набув ознак кризового і став каталізатором студент­ського опору в Україні. Взагалі студентство, зокрема активісти громадянської кампанії «ПОРА», на виборах заявили про себе як сила, яка із самого початку своєї діяльності поставила за мету відстежити та оприлюднити факти порушення законодавства та масового порушення прав людини, силою, яка зітнулася з найбільшими репресіями з боку влади.

Громадянська кампанія «ПОРА!» виникла в ніч з 28 на 29 березня 2004 року разом з переходом на новий час і заявила про себе одночасною розклейкою у 17 областях України наліпки «Що таке кучмізм?» Це нібито нейтральне запитання без будь-якої оцінки періоду перебування Леоніда Даниловича Кучми на посаді Президента України викликало різку реакцію влади, оскільки в день розклейки було затримано 10 осіб (4 – в Чернівцях, 4 – у Львові і 2 – в Чернігові). Таким чином, правоохоронні органи самі дали оцінку системі, збудованій в Україні за роки незалежності. Уже за півроку до виборів була чітко окреслена спроба влади використати правоохоронні органи для розправи над інакомислячими.

Уже в цей час проглядається тенденція до тотального використання владою у виборах можливостей державних та комунальних ЗМІ. У майбутньому вона теж розвинулась в глибокий конфлікт, який завершився інформаційним проривом.

Починаючи з весни, практично всі державні та комунальні ЗМІ «оспівують» досягнення уряду майбутнього кандидата в Президенти України Віктора Януковича. Загальний тон стосовно опозиції – або ніяк, або погано. Влада, виглядаючи спокійною зовні, активно переформовує свої структури під вибори, збільшуючи на регіональному рівні відділи внутрішньої політики в держадміністраціях, та проводячи офіційні форуми «демократичних сил», які підтримують діючу владу. Проблему дотримання прав людини та будь-які прояви негативу в суспільстві ці сили ігнорують, демонструючи цілком «совкову» єдність з владою.

У червні-серпні найпотужніший громадський резонанс створила ескалація подій навколо Сумського національного університету. Уперше застосований правоохоронними органами та владою силовий варіант не спрацював. Студенти, їхні батьки, викладачі відстояли своє право на свободу думки та змусили Л.Кучму відмінити указ про створення об’єднаного вузу. Динаміка ситуації проявила всі вади існуючої влади: у порушення вимог Конституції та законодавства України, статті 11 Європейської конвенції з прав людини до учасників мітингів та зборів було застосовано незаконний примус та фізичну силу. Події викликали широкий суспільний резонанс. У червні активізувався студентський рух в Одесі, Києві, Чернігові, Львові, Чернівцях, Луганську. Однак, відзначаємо як тенденцію в цей час протистояння студентській хвилі з боку керівництва ряду вузів. Ректорами цих вузів було зроблено ряд публічних заяв, які забороняли участь студентства в опозиційних акціях під загрозою виключення. Це свідчило про початок систематичних порушень політичних прав студентів з метою обмеження їхньої політичної активності.

День Конституції, 28 червня, став приводом для того, щоб поговорити в суспільстві про права людини. У пресі з’явився ряд публікацій, присвячених цій даті. Влада нагадала країні про Конституцію встановленням тематичних біг-бордів «Це – твоя Конституція!». «Чорна ПОРА» нагадала владі про порушення прав людини роздачею чиновникам облдержадміністрацій примірників Конституції та черговою розклейкою наліпок «Очє необхідність захищати інформацію. На наш погляд, вищенаведене дає серйозні підстави вважати, що реалізація Концепції суттєво й необґрунтовано обмежить доступ громадськості і просто фізичних осіб до цілих категорій необхідної їм інформації.

Час підтвердив, що ці побоювання не були безпідставними. 11 травня 2004р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)». Раніше цей Закон був прийнятий 9 липня 2003 року, проте Президент скористався своїм правом вето після суворої критики цього Закону і українськими, і зарубіжними експертами, і п.6 зауважень Президента вимагав «дати визначення конфіденційної інформації, що є власністю держави». Тим не менш, Закон знову був прийнятий майже в тому ж вигляді. Він суттєво звужує обсяг конституційного права на інформацію (а це вже порушення статті 64 Конституції, яка забороняє обмеження конституційних прав і свобод, крім випадків, передбачених Конституцією). Згадаймо першу частину статті 34 Конституції: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір». Частина перша статті 2 «Свобода діяльності друкованих ЗМІ» Закону про пресу тепер проголошує «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ». Аналогічно звужене головне право журналіста – на інформацію: тепер журналіст має «право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації» (п.1 частини другої статті 26 Закону про пресу). Тим самим порушені два фундаментальні принципи законодавства про свободу інформації[3], і застосувати трискладовий тест Європейського суду з прав людини на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси», який вже врахований у чинному Закону «Про інформацію»[4], просто неможливо. Зокрема, неможливо застосувати концепцію публічних осіб, обсяг конфіденційної інформації про яких має бути значно більш відкритим для громадськості, ніж про приватних осіб.

Отже, тепер не дозволяється одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію з обмеженим доступом, тобто, за статтею 30 Закону «Про інформацію», конфіденційну або таємну інформацію. А конфіденційна інформація, що є власністю держави так і не була визначена.

Погляньмо ще раз уважно на другу частину статті 30: конфіденційна інформація – це «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Зауважимо, що, хоча прямо це й не сказане, власниками конфіденційної інформації можуть бути тільки фізичні або недержавні юридичні особи, оскільки, згідно із статтею 19 Конституції, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», тобто не можуть поширювати інформацію «за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Отже, не можна вважати, що друга частина статті 30 дає визначення «конфіденційної інформації, що є власністю держави».

Вказана колізія не вирішується введеними у Законі №2 663 частинами 3 та 4 статті 30. Частина 3 стверджує, що стосовно інформації, яка є «власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ – надано статус конфіденційної». Позбавленим логіки і взагалі дивним виглядає обмеження доступу до інформації з «метою її збереження». Лишається незрозумілим, відповідно до якого закону цей статус надається. Що ж стосується частини 4, де перелічені відомості, яким не може бути наданий такий статус (він майже дослівно повторює перелік інформації, яка не може бути визнана державною таємницею за статтею 8 Закону «Про державну таємницю – дивись вище), то можна сміливо прогнозувати, що в даному випадку ці обмеження працювати не будуть: саме державні службовці, а не закон, будуть вирішувати, обмежувати доступ до інформації з цих причин, чи ні. Дане в Законі «негативне» визначення конфіденційної інформації , що є власністю держави, могло б працювати, якщо було б передбачене створення «Зводу відомостей, які становлять конфіденційну інформацію, що є власністю держави», як це було зроблено з відомостями, що становлять державну таємницю. Тоді було б подолано вказану суперечність, коли одні і ті ж відомості «за бажанням» одного відомства можуть поширюватися, а іншого – засекречуватися. Проте прийнятий Закон створення такого «Зводу» не передбачає.

Отже, інформація, яка захищається державою, законом не визначена, окрім інформації, яка складає державну таємницю. Тому грифи, якими державні органи щедро наділяють різні нормативні акти (Укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції, накази органів виконавчої влади тощо) – «опублікуванню не підлягає», «для службового користування», «не для друку» – є самочинними й незаконними. Законними можна визнати тільки такі грифи секретності, як: «особливої таємності», «цілком таємно», «таємно», які відповідають встановленому ступеню секретності згідно із Законом «Про державну таємницю».

Втім, навіть якщо на документи ставляться грифи: «опублікуванню не підлягає», «не для друку» тощо, то мають існувати відповідні процедури надання та зняття (відкликання) цих грифів, визначатися підстави для таких дій. Вочевидь потрібним є також регламент організації доступу до подібних документів. Однак здійснений нами пошук відповідних нормативних актів не був успішним. Виявилося, що офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, які мають грифи «опублікуванню не підлягають» або «не для друку» взагалі не існує.

Що ж до порядку роботи з документами, які мають гриф «для службового користування» (далі ДСК), то він був схвалений Кабінетом Міністрів України у Постанові №1 813 від 27 листопада 1998р. «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави». Певно за іронією долі ця постанова була надрукована в «Урядовому кур’єрі» 10 грудня, в день 50-ліття прийняття Загальної декларації прав людини.

Згідно з п.2 Постанови, центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Хто конкретно, і виходячи з яких критеріїв має вирішувати, які саме відомості є конфіденційними, Інструкція не визначає. Також незрозуміло, чи будуть доступні ці переліки для широкого загалу. Адже мало не кожне відомство відтепер може мати подібний перелік.

З точки зору принципів інформаційного законодавства логічно припустити, що мав би бути створений і оприлюднений «Звід відомостей, які віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави», але протягом 1999-2002 рр. цього не сталося. Слід також відзначити, що відповідно до п.3 Постанови виконувати Інструкцію повинні не тільки органи влади і місцевого самоврядування, але й підприємства, установи і організації незалежно від форм власності.

У переліки може потрапити не тільки інформація, яка була створена самим органом влади, але й інформація, яка знаходиться в його володінні, користуванні чи розпорядженні. Таким чином, інформація, що потрапила до державного органу, може стати конфіденційною завдяки рішенню керівника цього органу, про що її творець (першоджерело) може навіть не здогадуватись.

Згідно з п.5 Інструкції документи органу законодавчої влади, вищого органу виконавчої влади та вищих судових органів, що вийшли у світ у 1991р. та пізніше бисти владу в країні». За повідомленнями правозахисних організацій та преси влада зривала наліпки та в деяких випадках застосовувала силу до затриманих активістів «ПОРИ».

Наростав інформаційний тиск на виборця, який здійснювався через провладну пресу. Комунальні та державні ЗМІ переконували виборця, що влада сильна, як ніколи. У суспільстві створювався ґрунт для невіри в можливість вільно висловити свою думку. Соціологічні опитування, які проводилися в цей час на вулицях українських міст, досить часто констатували таку позицію виборця: від мого голосу нічого не залежить, влада все давно вже вирішила за мене.

4 липня офіційно стартувала президентська кампанія в Україні, і відразу ж чітко окреслилась тенденція до застосування адмінресурсу на користь провладного кандидата. Держслужбовці, працівники та посадові особи сільських та селищних рад, директора шкіл, учителі та лікарі отримали жорстку вказівку по збору підписів за кандидата Януковича.

Харківська правозахисна група, Комітет виборів України, Херсонський фонд милосердя та здоров’я, Чернігівський громадський комітет захисту прав людини та інші правозахисні організації, а також виборчі штаби кандидатів стали отримувати інформацію про те, що людей примушували ставити підпис на прийомах у лікаря, у сільраді, на підприємствах та в установах. Така інформація стала з’являтися в мас-медіа.

Як з’ясували соціологічні опитування, багато виборців не знало про те, що можна ставити підпис за декількох кандидатів. Роз’яснювальну роботу з цього приводу проводили правозахисні організації, а також, зокрема, громадянська кампанія «ПОРА», громадська ініціатива «Знаю!», Комітет виборців України, деякі ЗМІ. У той час широка роз’яснювальна робота з боку влади була відсутня. Саме в цей період до правозахисних організацій надходить інформація про те, що багатьом посадовим особам органів місцевого самоврядування та держслужбовцям погрожують звільненням, іноді в брутальній формі, якщо вони не забезпечать пріоритетні агітаційні умови для провладного кандидата.

У липні починаються активні відвідини регіонів кандидатами 2-го ешелону. Виступаючи на чисельних мітингах, вони в контексті власних програм досить часто звертаються до питань дотримання діючого законодавства, теми боротьби з корупцією та дотримання прав людини. У Сумах, Чернігові та Херсоні такими кандидатами активно використовується кампанія за відставку діючих мерів, які проходять під лозунгами зниження цін на комунальні тарифи. У липні починають працювати штаби кандидатів.

Резонансною справою цього місяця стає «справа Лабазова». Активісти Прилуцького штабу «Нашої України» в Чернігівській області намагалися зафіксувати місцезнаходження штабу В.Яну­ковича в приміщенні Прилуцького педучилища (порушення статті 64 Закону України «Про вибори Президента України») – натомість отримали кримінальну справу проти себе. Події в Прилуках набули загальноукраїнського звучання, бо продемонстрували, що команда В.Януковича відкрито ігнорує закон та застосовує жорсткий тиск, маючи за основний інструмент розправи над опозицією міліцію та прокуратуру.

Провладна преса в цей період активно мусує тему недопущення «грузинського варіанта», та нав’язує Ющенкові імідж фанатичного націоналіста і фашиста. У липні ж у пресі та в колективах починається масована кампанія по відбілюванню іміджу В.Януковича. Суспільству втлумачується думка про те, що дві його кримінальні судимості – помилка молодості. Наслідком такої інформаційної стратегії стала поява ґрунту для розвитку правового нігілізму та посилення українофобії серед російськомовної частини населення.

У серпні передвиборча ситуація стає ще напруженішою. Адміністративний тиск набуває брутальних форм. З’являються випадки звільнення з роботи за політичні переконання. Динамічно відбуваються мітинги на підтримку кандидатів у регіонах. Досить часто мітинги на користь певного кандидата використовували його опоненти, що призводило до зіткнень в натовпі та втручання правоохоронних органів для відновлення порядку. Таку тактику досить часто застосовували соціалісти, представники ПСПУ, комуністи та унсовці. Подібні тенденції дають підстави говорити про невисокий рівень політичної культури в суспільстві, зокрема, серед партійного активу.

У серпні штаби В.Януковича здійснили «ходіння в народ». На вулицях міст з’явилися агітатори в уніформі з літерою «Я», які роздавали агітаційну літературу – листівки з програмами кандидата та книгу про Януковича «Прикоснись к судьбе».

У цей період розпочинається жорсткий фінансовий тиск на підприємців всіх регіонів. Їм нав’язується фінансовий тягар виборів. У червні масовими стають звернення з боку підприємців до правозахисних структур зі скаргами на жорсткі податкові перевірки тих, хто не підтримує «єдиного кандидата від влади» та не платить на півроку вперед податки. Преса оприлюднює непоодинокі факти затримання та побиття довірених осіб кандидатів – О.Мороза, В.Ющенка.

Топ-темами публікацій у ЗМІ стають невдалий замах на В.Ющенка на трасі в Херсонській області та проблема виводу українського військового контингенту з Іраку. У регіональній пресі в поодиноких випадках з’являються публікації, присвячені просвіті виборців. Але такі підходи, на жаль, не є системними. У цілому серпень дав підстави стверджувати про те, що вибори будуть жорсткими та брутальними, а порушення прав людини, пов’язані з виборчим процесом, набудуть системних форм.

Найбільш динамічні впливи на виборця починаються у вересні-жовтні. Безпосередні турне основних кандидатів по регіонах, суспільний резонанс теми студентського спротиву, зокрема, дій навколо громадянської кампанії «ПОРА», скандал навколо отруєння Ющенка свідчать про набли­ження виборчого фіналу. На фоні розгорнутої інформаційної та PR-війни між основними кандидатами на президентську посаду, позитивним прагматичним чинником стає освітній компонент впливу на суб’єктів виборчого процесу. Серію освітніх семінарів, круглих столів проводять Комітет виборців України, Чернігівський громадський комітет захисту прав людини та десятки інших правозахисних організацій.

Резонансні публічні заяви, зроблені провідними українськими та міжнародними правозахисними структурами в цей період, набувають тривожного тону і констатують поганий стан з дотриманням прав людини у виборчому процесі та появою ознак переслідування за політичними ознаками. Саме структури громадянського суспільства послідовно відстоюють пріоритети прав людини у виборчому процесі, безвідносно до політичної позиції виборця.

Виступи в поїздках по регіонах основних кандидатів досить чітко висвітлювали їх основні преференції у виборчій кампанії. Для відвідин Януковичем регіонів характерне застосування адмінресурсу по всіх вертикалях виконавчої влади. Директори заводів, керівники установ, порушуючи право на свободу вибору та волевиявлення, свободу мирних зборів, зобов’язують підлеглих зустрічати кандидата від влади (у багатьох випадках присутність на мітингу посвідчувалась під розписку). Найбільш виразно ця тенденція проявляється в східному та південному регіонах, де не рідкість, навіть, звільнення з роботи за «неправильні» політичні переконання. Адмінресурс пересічний виборець відчуває на кожному кроці: починаючи з дозованої інформації в ЗМІ, яка викривляє реальну ситуацію, і закінчуючи вітринами магазинів, які використовуються для агітації тільки за провладного кандидата.

У викривленому інформаційному просторі показовою стає ситуація з отруєнням В.Ющенка. Відсутність об’єктивного висвітлення події призводить до того, що суспільство розколото на тих, хто вірить в отруєння, і тих, хто вважає, що це приватна проблема його здоров’я. Провладні ЗМІ використовують «отруєння» як привід для кампанії по створенню негативного іміджу цього кан­ди­дата. «Темники», за якими висвітлюються ці події переважною більшістю державних і комунальних ЗМІ порушують права сотень тисяч виборців на доступ до інформації. Така проблема найбільш гостро стоїть у той час у телевізійному просторі. За виключенням 5-го каналу, який в обмеженому режимі працював переважно в інформаційному просторі західних, центральних регіонів та Києві, всі державні та комунальні телеканалез грифів обмеження доступу, але не були опубліковані в офіційних виданнях, відтепер також розглядаються як матеріали, що містять відомості обмеженого користування з грифом ДСК.

Умови зберігання, розмноження і відправлення документів з грифом ДСК не менш жорсткі, ніж для документів з відомостями, що складають державну таємницю: реєстрація і знищення чернеток і варіантів документів, заборона на означення прізвищ і навіть посад керівників організацій тощо (пп. 17-28 Інструкції).

Ознайомлення представників ЗМІ з документами з грифом ДСК можливе у кожному конкретному випадку тільки з письмового дозволу керівника інституції, що надала цей гриф і тільки на підставі письмового рішення експертної комісії про доцільність передачі конкретного документа журналісту.

Отже, виглядає так, що вірогідність отримання журналістом інформації з грифом ДСК вкрай мала, тим більше, що відповідальність за розголошення конфіденційної інформації лягає на керівника органу, що її передав, а не на журналіста. Що таке експертна комісія, який регламент її роботи, з Інструкції не зрозуміло. Зрозуміло тільки, що до її складу входять «працівники канцелярії, режимно-секретного та інших структурних підрозділів».

П.32 Інструкції відносить справу з несекретними документами до категорії ДСК, якщо у цій справі міститься хоча б один документ з грифом ДСК. Але ж в такий спосіб може бути обмежений доступ до будь-якої інформації.

Дуже яскраві і характерні є, на наш погляд, п.п. 51 та 52 Інструкції, згідно з якими справи з грифом ДСК, що не мають наукової, історико-культурної цінності та втратили практичне значення знищуються. При цьому перед знищенням вони «повинні в обов’язковому порядку подрібнюватися до стану, що виключає можливість прочитання їх».

Кримінальний кодекс, який вступив в дію з 1 вересня 2001 року, містить статтю 330 (в ККУ 1960 року подібної статті не було), яка передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до трьох років або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обій­мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого за передачу або збирання з метою передачі іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам економічних, науково-технічних або інших відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави. Оскільки остання законом не визначена, переліки таких відомостей якщо і існують, то не оприлюднені, взагалі незрозуміло, про що йдеться. Стаття 330 може бути застосована тільки відносно осіб, яким ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Якщо ж це розголошення спричинило тяжкі наслідки, то воно карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Намагаючись з’ясувати, наскільки широко застосовуються незаконні грифи обмеження доступу, ми проаналізували всі документи, прийняті декількома центральними відомствами в 2000, 2001, 2002, 2003 та 2004р. р., з метою установити кількість документів з цими грифами. Для цього була використана комп’ютерна правова система «Ліга: Закон». Аналіз показав, що найбільшу кількість документів із зазначеними грифами приймають Президент України і Кабінет міністрів, причому Президент використовує гриф «опублікуванню не підлягає», Кабінет міністрів – гриф «не для друку», а відомства – в основному гриф ДСК:

– з 95 з 1636 документів, прийнятих Президентом у 2000 році, мали гриф «опублікуванню не підлягає», у 2001 році – 78 з 1461, у 2002 році – 74 з 1479, у 2003 році – 111 з 1794;- 

– кількість документів Кабміну з грифом «не для друку» була у 2000 році – 85 з 2387, у 2001 році – 39 з 2372, у 2002 році – 100 з 2672, у 2003 році – 46 з 2791 та 12 з грифом ДСК. 

Наводимо узагальнюючі дані про використання обмежувальних грифів у 2004р. (січень-грудень).

 

Відомства

Загалом

Для службового користування

Опублікуванню не підлягає

Не для друку

Кабінет міністрів України

2432

19

44

МВС

72

4*

СБУ

31

27

Мінобори

44

2

Мінекономіки

763

Мінпромполітики

37

Мінпалива та енергетики

350

Мінпраці

144

Мінтранс

198

Мінюст

111

Міносвіти та науки

214

Мін.охорони здоров’я

558

1*

 

Мін.фінансів

210

Мінагропром

504

1

 

Державний департамент з питань
виконання покарань

14

Державне казначейство України

76

У цей період найбільш потужний спротив порушенням під час виборчого процесу проявляє громадянська кампанія «ПОРА». Реакція влади на розклейку та акції протягом вересня-жовтня еволюціонує від репресій проти окремих активістів до масованих затримань з подальшим порушенням кримінальних справ. За даними координатора «Чорної ПОРИ» Михайла Свистовича за цей період виборчої кампанії ми маємо наступний перелік затриманих:

·· Дніпропетровськ – 2 (розклейка);

·· Житомир – 2 (вручення звернення до ТВК);

·· Івано-Франківськ – 30 (розклейка, 1 штраф 17 грн.);

·· Луганськ – 12 (2 – розклейка, 10 – пікетування ТВК, 2 штрафи по 17 грн. за розклейку);

·· Луцьк – 2 (розклейка);

·· Львів – 17 (розклейка, 8 – організація вуличних акцій, 2 – вручення звернення до працівників правоохоронних органів, 2 штрафи по 17 грн. за організацію вуличних акцій); (лідером по затриманнях серед райвідділів по всій Україні є Галицький райвідділ – 11 осіб).

·· Миколаїв – 30 (24 – розклейка, 5 – участь у вуличних акціях, 1 засудження на 5 діб з побиттям затриманого за малювання графіті);

·· Мукачеве – 4 (за те, що везли листівки);

·· Павлоград – 1 (розклейка);

·· Полтава – 7 (розклейка, 1 засуджений на 2 доби);

·· Сімферополь – 2 (вручення звернення до працівників правоохоронних органів);

·· Суми – 3 (участь у вуличних акціях);

·· Тернопіль – 3 (розклейка);

·· Ужгород – 3 (розклейка);

·· Харків – 8 (розклейка, 1 безпідставне затримання за те, що йшов на зустріч з Януковичем);

·· Херсон – 2 (розклейка, 2 штрафи по 17 грн.);

·· Чернівці – 10 (5 – розклейка, 1 – участь у вуличних акціях, 5 – вручення звернення членам ТВК);

·· Чернігів – 12 (11 – розклейка, 1 – організація вуличних акцій).

Метою подібних дій було залякування найбільш свідомої та активної частини електорату, вилучення її впливу з активного поля виборчого процесу. Порушуючи право на інформацію, владні ЗМІ подавали матеріали щодо затримань активістів «ПОРИ» заангажовано, намагаючись створити їй імідж терористичної організації, яка нібито готує серію вибухів на виборчих дільницях. Саме активістів «ПОРИ» намагаються звинуватити в зберіганні та розповсюдженні фальшивих грошей, якими нібито розрахувалися ющенківці зі студентами під час студентського віче в Києві. Дії «ПОРИ» влада намагалася пов’язати з «Нашою Україною» та прихильниками В.Ющенка, підкреслюючи їх націоналістичну спрямованість.

Апогеєм тенденції силового тиску стало використання владою органів МВС. Міліцією порушувались кримінальні справи проти активістів штабу «Нашої України», ці органи обмежували сво­боду пересування, затримуючи з різних причин автобуси з громадянами та журналістами, які прямували на опозиційні мітинги чи просто до столиці.

Особливо напруженою ситуація з правами людини стала напередодні 31 жовтня. Великі групи людей з невідомою метою, без повідомлення справжньої цілі, вивозилися та розташовувалися в таборах під Києвом у період з 28, 29 по 31 жовтня. Про це, наприклад, повідомляв у своїй заяві Чернігівський громадський комітет захисту прав людини. Це привернуло увагу правозахисних організацій, які вбачали в таких діях невідомих осіб пряму загрозу життю та безпеці громадян, обмеженню пересування. Як і в ситуації з обмеженням руху авто, нерідко автоколони з людьми, які їхали до таборів, супроводжувала міліція, що дає підстави стверджувати про причетність до цих подій представників влади. У цей же період зафіксовано пересування Україною потягів з людьми, які використовувались владою для відпрацювання фальсифікації результатів виборів з використанням відкріпних посвідчень. Усе це дало підстави правозахисним організаціям, зокрема, Українській Гельсінській спілці з прав людини, вже після першого туру констатувати такі пору­шення прав людини та основних свобод:

– протягом передвиборчого процесу відбувалося системне переслідування та залякування представників окремих асоціацій, зокрема, громадської кампанії «ПОРА» та громадських організацій «Студентська хвиля», «Студентське Братство Львівщини», а також студентів Національного Університету Києво-Могилянська Академія, що говорить про недотримання Україною статті 11 Європейської конвенції з прав людини;

– відбувалося значне перешкоджання вільному руху людей у країні. У день виборів та в дні проведення масових акцій опозицією представники влади значно обмежили конституційні права громадян та призвели до порушення Україною статті 2 Протоколу 4 до Європейської конвенції з прав людини;

– істотні обмеження свободи зібрань на тлі виборчого процесу та процесу голосування свідчать про недотримання стандартів щодо цієї свободи, закріплені як Конституцією України, так і визначені статтею 11 Європейської конвенції з прав людини;

– практикою правоохоронних органів було масове затримання громадських активістів під час візитів у різні регіони України кандидата в Президенти України та Прем’єр-міністра Віктора Януковича; це відбувалося, як правило, без висування їм звинувачень, чи висування повністю абсурдних або неправдивих звинувачень, що свідчило про недотримання Україною статті 5 Європейської конвенції з прав людини.

Починаючи з 31 жовтня – проведення першого туру виборів, порушення прав людини почали набувати системного характеру щодо їх поширення в геометричній прогресії, приймати брутальних форм. Найпоширенішими були порушення, пов’язані з письмовими неточностями в списках виборців. Наявні факти говорили про те, що вони могли виникнути з причини сприяння чи осмисленого ігнорування появи таких помилок з боку представників влади.

Представники чисельних правозахисних структур, спостерігачі від кандидатів та міжнародні спостерігачі фіксували чисельні порушення з відкріпними посвідченнями та використанням голосування на дому з метою фальсифікування результатів виборів. У переважній більшості випадків порушення ініціювалися командою провладного кандидата. Численні міжнародні західні спостерігачі висловили свою занепокоєність наявністю масових порушень під час голосування. На противагу їм, спостерігачі від СНД наполягали на тому, що перший тур виборів пройшов без значних порушень. Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров у заяві від 11 листопада 2004 року констатував: «наявна на сьогоднішній день інформація дає нам право говорити про системність та санкціонованість державою наведених вище порушень громадянських та політичних прав людини. Причому з кожним днем перелік таких порушень більшає. Усе це свідчить про ігнорування високими посадовцями країни європейських цінностей та міжнародних стандартів прав людини, на дотриманні яких вони не так давно наголошували.»

Події листопада-грудня стали заключною фазою президентських виборів в Україні. Вражаюча динаміка їх розвитку випередила найсміливіші прогнози політологів. «Помаранчева революція» довела, що влада не може визначати за виборця результати виборів.

Другий тур виборів засвідчив ще більш брутальні порушення прав людини. Неточності в списках набули ще більш широкого масштабу. Непоодинокими були випадки, коли, знаючи про політичні погляди людини, її навмисне не включали до списків. Велика кількість померлих, осіб, що виїхали з країни, і, навіть, не громадян України, які бh=94>

Адміністрація державної
прикордонної служби України

29

2 (1*)

Державна митна служба

1222

2

Державна податкова адміністрація

485

Генеральна прокуратура

2

Президент України

1551

1

113

1

Національний банк

580

1

Національна комісія
регулювання електроенергетики

1397

2

Управління державної охорони

12

2*

 

 

 

* Спільно з іншим відомством

 

Зауважимо, що більшість документів з грифом ДСК раніше мали у базі назву, з якої, принаймні, зрозумілий зміст документа (починаючи з 2002 року документи з грифом ДСК вже не містили назви, а тільки номер і дату прийняття). Документи ж із грифами «не для друку» і «опублікуванню не підлягає» мають тільки номери і дату прийняття – таким чином, неможливо зрозуміти, що саме міститься в цих документах. Правда, в окремих рідких випадках, коли документ з’являє­ться в тематичних рубриках, він входить туди з назвою. Так, наприклад, з’ясувалося, що розпоряд­ження Кабінету міністрів №4 11-р від 13 вересня 2001 року має відношення до пенсій. Але які ж відомості про пенсії повинні засекречуватися від громадян України? Насправді, важко собі уявити яку-небудь інформацію про пенсійне забезпечення, що не цікавить громадськість. Крім того, закон «Про державну таємницю» забороняє засекречувати інформацію, що стосується прав і свобод громадян. Оскільки ступінь таємності відомостей із грифом «не для друку», мабуть, нижчий за ступінь таємності, що є державною таємницею, то документи, що містять інформацію, яка стосується прав і свобод людини, не повинні мати цей гриф. А інформація про пенсії, безумовно, стосується прав людини. З тієї же причини не можна було ставити грифа на Указ Президента №7 09/94 від 30 листопада 1994 року «Про інформаційно-аналітичне забезпечення Президента України».

Велика кількість безіменних документів, прийнятих Президентом і Кабінетом міністрів, спонукала нас з’ясувати динаміку їхнього прийняття за більш тривалий період. Виявилося, що грифи «не для друку» і «опублікуванню не підлягає» застосовувалися вже 1994 року ще до дострокових парламентських і президентських виборів. Очевидні сплески прийняття таких документів і Президентом, і Кабінетом міністрів. Хоча чіткої кореляції між сплесками немає, найчастіше вони збігаються з періодами виборчих кампаній і проведення всеукраїнського референдуму. Звертає на себе увагу також те, що саме Президент України засекречує значно більшу кількість документів, ніж Кабінет міністрів чи будь-яке інше відомство.

У приватній бесіді один з чиновників, що працює в Адміністрації Президента, сказав, що документи з грифом «опублікуванню не підлягає» стосуються призначень на посаду та нагород, і, мовляв, кого це може цікавити, навіщо витрачати папір на опублікування. Це нехитре пояснення важко прийняти на віру, особливо з огляду на приведені вище приклади використання грифів секретності для документів, що мають пряме відношення до прав людини. Очевидно одне: чиновники, як і раніше, самі вирішують, що потрібно знати громадськості, а що їй буде нецікаво, і позбавляють суспільство інформації на свій розсуд.

При цьому навіть побіжний огляд назв документів з грифами ДСК доводить, що засекречується суспільно важлива інформація, яку не можна віднести до кола обмежень, зазначених у статті 34 Конституції. Так, «Національна Програма розвитку енергетики до 2010 року», яку, до речі, приймали у 1996 році без жодних обговорень з громадськістю, й досі ховається під грифом ДСК. Гриф ДСК був наданий плану дій Україна-НАТО, знадобилося три місяці тиску громадськості, щоб його відкликали. Має гриф ДСК також договір від 29 жовтня 2002р. між НАК «Нафтогаз України» та РАТ «Газпром» про створення газового консорціуму. Він є закритим навіть для членів спостережної ради НАК «Нафтогаз України». Згідно з указами Президента з грифом «опублікуванню не підлягає» про­давалися у приватну власність об’єкти, продаж яких був заборонений, зокрема, санаторії з цінними мінеральними джерелами. Приклади можна наводити далі й далі.

На нашу думку, незаконна практика використання грифів секретності має стати предметом пильної уваги громадськості. Необхідно розкрити усі нормативно-правові акти з грифами «не для друку» та «опублікуванню не підлягає» та проаналізувати документи з грифом ДСК щодо обґрунтованості їх засекречування.

3. Висновки та рекомендації

Питання прозорості у діяльності влади попри численні укази, розпорядження й обіцянки владоможців, залишалось протягом 2004р. відкритим. . Влада різних рівнів начебто й розповсюд­жувала прес-релізи, проводила більше прес-конференцій, брифінгів, вміщувала інформацію про свою діяльність в Інтернеті, але робиться це половинчастими кроками: повідомлялося, як правило, лише те, що цікаво, на думку влади, а не те, що потрібно громадянам. Спроби журналістів ставити незручні запитання та цікавитися гострими проблемами зустрічали спротив посадовців, перед журналістами створювалися перепони в їхній діяльності, їм відмовляли в акредитації. Під час виборів Президента ці негативні явища значно загострилися.

Органи державної влади та місцевого самоврядування неохоче надавали інформацію про свою діяльність й часто під різними приводами ухилялися від цього. Іноді вони просто не відповідають на запити, іноді надсилають звичайні відписки, іноді намагаються обмежитися відповіддю по телефону або відповідають тільки на частину запитань. З другого боку, погана інформованість суспільства є насамперед наслідком його млявості та відсутності справжнього бажання її отримувати. Незаконна практика використання грифів секретності також має стати предметом пильної уваги громадськості.

Для виправлення цього неприпустимого становища необхідно:

1. Припинити практику незаконного втаємничення інформації, в тому числі нормативно-пра­вових актів, під грифами «не для друку», «опублікуванню не підлягає» та «для службового користування»;

2. Розкрити усі нормативно-правові акти з грифами «не для друку» та «опублікуванню не підлягає» та проаналізувати документи з грифом ДСК щодо обґрунтованості їх засекречування;

3. Проаналізувати «Звід відомостей, що становлять державну таємницю» з точки зору обґрунтованості засекречення інформації користуючись трискладовим тестом Європейського суду з прав людини на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси» та статтею 47-1 Зако­ну «Про інформацію»;

<ули включені до списків, надмірна кількість відкріпних посвідчень, яку фіксували навіть в найвіддаленіших селах, свідчила про використання командою провладного кандидата брудних технологій.

Так, наприклад, у Миколаєві кількість заяв від осіб, що бажають проголосувати вдома, на окремих ДВК сягала 1000-1500, що складало до 30% числа виборців.

Затримки з подачею та аналізом інформації у ЦВК, скандал навколо паралельного сервера в Адміністрації Президента, який корегував надходження даних, посилив підозру суспільства щодо брутальної підробки реального народного волевиявлення. Відразу після виборів люди вийшли в Києві на Майдан Незалежності з метою підтримки свого вибору. Після того, як голова ЦВК оголосив перемогу В.Януковича, все українське суспільство вийшло на майдани міст, щоб захистити демократичний вибір України. Спроба продемонструвати демократичну оболонку виборів, наповнюючи її тоталітарним змістом, виявилась провальною.

Майдани, які стояли по всій Україні, засвідчили розуміння переважною більшістю українських виборців своїх громадянських прав. Ланцюгова реакція спротиву незаконним діям влади охопила всі політичні інститути країни. Рівень розуміння демократії, заявлений Майданом, вимагав адекватної відповіді. Під тиском громадянського суспільства резолюції про недовіру ЦВК приймають більшість місцевих рад обласних центрів. Верховна Рада України оголошує недовіру всьому складу Центральної виборчої комісії та її голові Сергію Ківалову, а Верховний Суд України визнає результати другого туру виборів недійсними. Пряма трансляція судового засідання Верховного Суду засвідчила утвердження в Україні судової гілки влади як самостійної інституції. Трансляція процесу без купюр у прямому ефірі засвідчила прорив у сфері громадянських та політичних прав людини.

В Україні народжувалися нові течії в суспільстві – з повагою до закону та прав людини. Україна опинилась в центрі уваги світової громадськості, яка співчувала демократичним намаганням українського народу та надавала йому моральну підтримку. Переголосування другого туру виборів загалом пройшло більш спокійно, ніж попередні, і засвідчило переконливу перемогу В.Ющенка. Трансляція судового процесу щодо оскарження результатів переголосування, ініційованого представниками кандидата в Президенти В.Януковича, ще раз засвідчила, що Верховний Суд України стоїть на позиції верховенства права і здатний захистити інтереси громадян. Нарешті, ЦВК оголосила переможцем В.Ющенка. Верховний Суд України поставив крапку в цьому складному виборчому марафоні, підтвердивши своїм рішенням законність перемоги народного президента. Мільйони українців сприйняли це як запоруку того, що віднині права людини в Україні є усвідомленою найважливішою цінністю, і влада має з цим рахуватися.

Нижче наведені окремі події, пов’язані з дотриманням прав людини під час виборів Президента України 2004 року, які істотно вплинули на суспільно-політичне середовище держави.

2. Переслідування представників студентських протестів

Одними з брутальних порушень прав людини під час виборів, зафіксованих правозахисними організаціями, були події навколо студентських протестів.

Влада, розуміючи, що студентство є найбільш активною частиною виборців, намагалася зробити все, щоб залякати й підкорити студентство. Резонансною подією стала акція сумських студен­тів, які з квітня 2004 року почали мітингувати ти надсилати звернення з приводу незгоди з рішенням Президента України про створення на базі 3-х вищих навчальних закладів Сумського націона­льного університету. 28 червня в День Конституції вони в центрі м. Суми по вул. Соборній розбили наметове містечко. За даними Інтернет-видання РУПОР, за місяць його існування на мешканців табору було здійснено три напади із застосуванням невідомих хімічних речовин, студентів забирали до лікарень, одного навіть в реанімацію. Міліція, яка постійно чергувала біля табору, не реагувала на молодиків кримінальної зовнішності, що чинили провокації проти студентів мало не щодня.

Сумські студенти поставили ультиматум Президентові Л.Кучмі, строк якого витікав 1 серпня. Цього дня близько 2-ї ночі міліція, увірвавшись в містечко провела обшук, погрузила всіх в машини і відвезла у відділок міліції, де більшість було затримано до ранку. Студентів тримали, не висуваючи звинувачень на їхню адресу. Наступного дня мітингуючих студентів оточили озброєні загони міліції, які згодом прийняли участь у захопленні табору. Але студенти змогли вистояти і заставили владу відступити. Студенти звернулися до всіх правозахисних організацій з проханням підтримати їх і не залишати наодинці з роздратованою владою. Українська Гельсінська спілка з прав людини зробила заяву на підтримку сумських студентів, їх підтримали лідери опозиційних партій та відомі народні депутати.

Відстоюючи свої права, студенти здійснили піший похід на Київ. На кордоні Сумської та Полтавської областей колону студентів перестріли 3 автобуси (2 порожні, третій – з людьми в цивільному). Операцію очолював начальник УМВС України в Сумській області генерал-майор Микола Плеханов, заступник голови ОДА Соколов, які пред’явили учасникам пішого походу рішення Роменського суду про заборону рухатися по території району пішими колонами. Далі відбулося масове незаконне затримання студентів, частині вдалося втекти. Разом зі студентами затримали народного депутата В.Кириленка та політичного оглядача агентства ділової інформації «Контекст» Є.Кузьменка. Батьки та вчителі затриманих студентів пікетували Сумську облдерж­адміністрацію. На захист студентів Українська Гельсінська спілка з прав людини зробила заяву, у якій вимагала від міліції припинити займатися політикою та дотримуватися фундаментальних прав і свобод людини. На підтримку цього руху було створено комітет матерів та громадський комітет підтримки студентів і викладачів, які допомагали студентам вистояти.

Спротив сумських студентів та позиція громадськості змусили Президента Л.Кучму відмінити своє рішення про об’єднання трьох сумських вузів у єдиний Сумський національний університет. І хоча Президент пояснив, що рішення було прийняте під тиском, це була перемога громадської думки над інтересами можновладців.

Взагалі, у виборчому процесі 2004 студенти стають улюбленою мішенню влади. Випадки затримання студентів мали місце у Вінниці (за даними Вінницької Правозахисної Групи), тиск на студентів з загрозою відрахування відбувається у Сєверодонецьку, Луганську, Ніжині, Донецьку. Наводимо лише деякі факти.

Найбільш розповсюдженим порушенням політичних прав студентів стала негласна заборона вступати до опозиційних політичних партій. Так, у Східноукраїнському національному університеті, до студентів, щодо яких випадково стало відомо, що вони є членами, хоча й офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції України, але опозиційних до існуючої влади партій, використовувався психологічний тиск. Це проявлялося в різних формах, як-от: у викликах до деканатів і ректорату, у телефонних дзвінках батькам або в погрозах з боку керівництва навчального закладу. Часто можна також було чути з боку викладачів погрози щодо виникнення проблем у навчанні, які потім реалізовувалися в упередженому виставленні оцінок цим студентам. При розподілі бюджетних місць серед обдарованих студентів до магістратури викладачами бралася до уваги їхня партійна приналежність. Подібні дії з боку керівництва адміністрацій вузів прямо суперечать законодавству, зокрема, частині 3 статті 8 закону України «Про освіту», що проголошує: «Належність особи до будь-якої політичної партії, громадської, релігійної організації, що діють відповідно до Конституції України, не є перешкодою для її участі в навчально-виховному процесі».

Приниження людської гідності студента і одночасно обурення довелося відчути тим студентам-політологам СНУ ім. Володимира Даля, що мали проходити практику по спеціальності в політичних партіях. Студентам в грубій формі було заборонено проходити практику в нецентристських і не провладних за змістом своєї діяльності партіях, крім того, їх було направлено за наказом до осередків «Партії регіонів» і місцевої громадської організації «Регіон», що тісно співпрацює з цією P>4. Прийняти новий закон про інформацію, який гарантував би доступ до інформації в органах державної влади та місцевого самоврядування на основі Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R 19 (1981), REC 2 (2002), 13 (2000) Конвенції ЄЕК ООН щодо доступу до інформації, участі громадськості у прийнятті рішень та доступу до правосуддя в сфері охорони навколишнього середовища (Оргуська Конвенція, прийнята 25 червня 1998 року, ратифікована Україною у 1999 році);

5. Враховуючи практику Європейського суду з прав людини і принципи законодавства щодо свободи інформації, розробити навчальний курс і провести навчання суддів місцевих і апеляційних судів усіх 27 регіонів України та державних службовців, які працюють у відділах по зв’язках з громадськістю в органах державної влади та місцевого самоврядування, щодо міжнародних стандартів доступу до інформації та практики їх застосування в Україні;

6. Представникам ЗМІ, правозахисних та інших громадських організацій дослідити ефективність активного та пасивного доступу до інформації на центральному і місцевому рівнях та активніше оскаржувати у судовому порядку бездіяльність посадовців щодо надання інформації й відмови у наданні інформації.

Питання забезпечення права на доступ до інформації може бути позитивно розв’язане лише спільними зусиллями нової української влади, яка буде поважати своїх виборців та не боятиметься журналістів, представників ЗМІ, які не втратять наполегливості у справі інформування громадськості, та суспільства в цілому, що має бути більш активним щодо відкритості та прозорості влади.




[1] Інтернет-портал «Права людини в Україні» ХПГ: http://www.khpg.org

[2] Офіційна сторінка СБУ в Інтернеті: http://www.sbu.gov.ua/reports/ann17-01-2005.shtml.

[3] Перший – принцип максимального оприлюднення: вся інформація, яку зберігають державні органи влади підлягає оприлюдненню, виключення можуть бути тільки для дуже обмеженого числа випадків. Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень: а) виключення повинні бути ясними, б) описуватися вузько, в) підлягати суворому контролю на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси». А саме: відмова державного органу оприлюднити інформацію є виправданою, якщо, по-перше, інформація має відношення до легітимної мети, передбаченої законом, по-друге, її оприлюднення має дійсно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди легітимній меті, і, по-третє, шкода, яка може бути заподіяною вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації.

[4] 3 квітня 2003 року до Закону «Про інформацію» була введена стаття 47-1, відповідно до якої особа звільняється від відповідальності за розголошення конфіденційної чи іншої інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що право громадськості отримати цю інформацію переважало права інших осіб, в тому числі держави, щодо нерозголошення такої інформації.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування