Режим військової окупації регулюється Гаазькою конвенцією 1907 року. Але чи дотримується хоч хтось взагалі всіх цих правил? Хіба окупант не вільний робити все, що він хоче на загарбаній території?

Окупація — це зайняття збройними силами однієї держави частини або всієї території іншої держави без отримання суверенних прав на неї. Режим військової окупації регулюється Гаазькою конвенцією 1907 року, Женевською конвенцією 1949 року «Про захист цивільного населення», Гаазькою конвенцією про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 1954 року. А чи дотримується хоч хтось взагалі всіх цих правил? Хіба окупант не вільний робити все, що він хоче на загарбаній території? І які можуть бути наслідки порушених конвенцій? На це питання ми попросили відповісти юриста Регіонального центру прав людини Віталія Набухотного.

З другої половини XVIII століття міжнародне право стало розрізняти військову окупацію країни та територіальні придбання методами вторгнення й анексії, різницю між якими спочатку виклав Еммеріх де Ваттель в The Law of Nations (1758). Чітке розмежування було визнане серед принципів міжнародного права з часу закінчення наполеонівських воєн у XIX ст. Ці звичаєво-правові норми щодо військової окупації, які розвинулися як складова міжнародного воєнного права, надали певний захист мирному населенню під військовою окупацією держави-завойовника.

Слухати подкаст можна на сайті Центру стратегічних справ УГСПЛ.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 р., IV Женевської конвенції 1949 р., Додаткового протоколу I окуповуюча сторона зобов’язана прийняти всі заходи для забезпечення порядку на захопленій території. Населення окупованої території повинне підкорятися розпорядженням властей, проте його не можна примушувати до принесення присяги на вірність, участі у військових діях, спрямованих проти їх країни, надавати відомості про її армію. Мають поважатися честь, життя цивільних осіб, їх власність, релігійні переконання, сім’я. Окуповуюча держава зобов’язана постачати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

А що ж відбувається у нас в Криму — окупація чи анексія? І хто має право це вирішувати? Адже Україні вигідний один варіант, а Росії — зовсім інший.

Здається, те, що відбувається в Криму, можна назвати дебеляцією. Debellatio (завоювання) — (лат. debellatio — повне завоювання; лат. bellum – війна) — повне захоплення території незалежної держави і встановлення контролю над нею з позбавленням верховної влади суверенного уряду даної держави. Анексія таких територій державою-агресором згідно сучасних норм міжнародного права характеризується даним терміном.

Таке завоювання суперечить нормам міжнародного права і є ним заборонене. Міжнародне співтовариство, держави зобов’язані не визнавати правових аспектів завоювання державою-агресором території суверенної держави.

Цікаво розглянути випадок окупації СРСР прибалтійських країн — Литви, Латвії та Естонії. Відбувалася вона у три етапи. Спочатку Москва та Берлін підписали таємний пакт Молотова-Рібентропа, в якому Гітлер дозволяв Сталіну захопити Прибалтику. Потім 28 вересня 1939 року СРСР та Естонія підписали Пакт про взаємодопомогу, згідно з яким для захисту Естонії на її територію вводилися радянські війська. Сталін після закінчення переговорів з естонською делегацією заявив: «уряд Естонії діяв мудро і на користь естонському народу, уклавши угоду з Радянським Союзом. З Вами могло б вийти, як із Польщею. Польща була великою державою. Де тепер Польща?».А вже через рік розпочався третій етап окупації. 14 червня 1940 року радянський уряд пред’явив ультиматум Литві, а 16 червня — Латвії і Естонії. Зміст цих ультиматумів збігався — уряди цих держав звинувачувалися в грубому порушенні умов раніше укладених з СРСР Договорів про взаємодопомогу, і висувалася вимога сформувати уряди, здатні забезпечити виконання цих договорів, а також допустити на територію цих країн додаткові контингенти військ. Умови були прийняті.

Сьогодні в Росії окупацію країн Прибалтики називають “добровільним приєднанням”. Цей термін вживається навіть у російській Вікіпедії. МЗС РФ сьогодні каже, що приєднання країн Прибалтики було цілком законним “у тих історичних умовах”. Таким чином можна повністю виправдати, наприклад, і всі дії Гітлера, адже “у тих історичних умовах” все було законним.

Цікаво пригадати також висловлювання з цього приводу Черчіля та Рузвельта.
Черчілль у листі міністрові закордонних справ Ідену від 8 січня 1942:

“Ми ніколи не визнавали кордону Росії 1941 року, крім як de facto. Вони досягнуті шляхом актів агресії в ганебній змові з Гітлером. Здача народів країн Балтії під владу Радянської Росії проти їх волі буде суперечити всім принципам, за які ми ведемо цю війну, і буде ганьбити нашу справу”.

Франклін Рузвельт — Йосипу Сталіну, 1 грудня 1943:

Рузвельт. У Сполучених Штатах може бути підняте питання про включення Прибалтійських республік до Радянського Союзу, і я вважаю, що світова громадська думка вважатиме бажаним, щоб коли-небудь в майбутньому якимось чином було висловлено думку народів цих республік з цього питання. Тому я сподіваюся, що маршал Сталін візьме до уваги це побажання. У мене особисто немає ніяких сумнівів у тому, що народи цих країн будуть голосувати за приєднання до Радянського Союзу так само дружно, як вони зробили це у 1940 році.

Сталін. Литва, Естонія і Латвія не мали автономії до революції в Росії. Цар був тоді в союзі зі Сполученими Штатами і з Англією, і ніхто не ставив питання про виведення цих країн зі складу Росії. Чому це питання ставиться тепер?

Рузвельт. Справа в тому, що громадська думка не знає історії.

Але для Сталіна і росіян це було абсолютно не зрозуміло: як це так? Ми захопили ці країни, маємо зброю і можливість знищити кожного, хто буде нам протистояти. Навіщо ж висловлювати якусь там думку і піднімати якісь питання?

Відповіді на ці та інші запитання слухайте у подкасті Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова Абетка», який виходить за підтримки Центру Стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини.