Команда Правозахисної групи «СІЧ» здійснила моніторинговий візит до Луганської області. Поки вони готують звіт щодо дотримання прав переселенців та постраждалих від конфлікту, пропонуємо особисті спостереження та враження правозахисників.

Правозахисна група «СІЧ»

Подорожі правозахисників Україною продовжуються. Цього разу, з метою дослідити дотримання прав людини в рамках проекту «Зміцнення захисту прав та свобод внутрішньо переміщених та постраждалих від конфлікту осіб на Сході України» за підтримки Європейського Союзу, ми відправились в Луганську область.

Звіт по моніторингу за підтримки Представництво Норвезької ради у справах біженців в Україні, трохи пізніше, а зараз про те, що у нього не увійде, але є дуже важливим для розуміння загальної ситуації, що склалася у прифронтових містах.

Для більшості інформація про звільнення населеного пункту від російських окупантів автоматично переводить його в категорію «наші» і «все добре» і, напевно, в історичній перспективі то є правда, але геть не зараз.

Історія

Місто Щастя Луганської області до війни було типовим містом-супутником в орбіті Луганська. Більшість мешканців – працівники Луганської ТЕЦ; дістатися до обласного центру машиною можна за 10 хвилин, тож доцільності розвивати місцеву інфраструктуру особливої не було. Лікарні, органи самоврядування, кінотеатри, магазини – все під боком, рукою простягнути…

Так було до 12 червня 2014 року, коли бойовики захопили училище профпідготовки працівників міліції, взяли місто під контроль і проголосили ЛНР. У її руках Щастя перебувало недовго, вже 14 червня після запеклих боїв місто звільнили, а командувача місцевих сепаратистів взяли в полон. Але далі звільнення територій не просунулось, Щастя залишилось відрізаним від свого адміністративного центру – Луганська, і життя пішло шкереберть. З 12 тисяч мешканців у місті залишилось близько п’яти, в основному, пенсіонери і жінки, частина молодих чоловіків перейшли на бік сепаратистів, місто виявилось відрізаним від інфраструктури і органів влади та самоврядування. Потім його підпорядкували Сєверодонецьку, а вибори до місцевої ради не проводились через небезпеку.

Зараз

Місто зустріло нас серпневою спекою, зачиненими магазинами, заклеєними вікнами та запилюженою дорогою. Місцеві з подивом проводжали номери АЕ на машині та насуплювали брови. Але були й такі, які говорили з нами охоче, щиро і багато. Місцеві активісти, зваживши на наше відверте нерозуміння ситуації, щедро ділилися інформацією, яка вражала, шокувала і залишила по собі липке відчуття безпорадності й безсилля.

В місті панує безвладдя і безправ’я. Кворуму міської ради нема з лютого, рішення не приймаються. Мешканцям припиняють виплату пенсій, не приймають документи на субсидію, не виплачують компенсацію за пошкоджене житло, не надають альтернативних помешкань, а черга до єдиного в місті державного нотаріуса розписана на півроку вперед. Через це люди пропускають строки оформлення документів; спеціалістів не вистачає, двері Щастинського бюро правової допомоги майже не зачиняються, а найближчий адвокат – за 100 кілометрів. До того ж регулярного транспортного сполучення з новим адмінцентром нема і навіть морг, як це не сумно, не працює… Хабарі, самоправство, здирництво та відсутність будь-якої надії на допомогу – ось реалії щастиньського сьогодення. Місто чекає на введення військово-цивільної адміністрації, але коли це відбудеться і чи станеться взагалі – невідомо… Щастинці не дуже й вірять, що комусь є до них діло.

Для мешканців Дніпра та інших великих міст така ситуація є дикою та незбагненною. До наших послуг – гарячі лінії місцевої влади, правозахисники, громадські організації, поліція і прокуратура, насамкінець – ЗМІ; є можливість впливу шляхом вуличних зібрань; Омбудсмен, народні депутати, до яких можна звернутися… В Щасті – порожні вулиці, подекуди, заклеєні вікна і в’язка безнадія.

Як в такому середовищі виживають активні люди і принципові борці – невідомо. Але, на щастя для Щастя, вони тут є. ГО «Культурна фортеця» налаштована не здаватися без бою. Лекції, тренінги, кінопокази, концерти – безліч активностей для залучення всіх верств населення до активного суспільного життя. І паралельно – війна з проросійськими освітянами, корумпованими чиновниками та тотальною байдужістю. Всі невдачі – це зона росту і ніяк інакше, і «ми приречені лупати сю скалу». Скала поки що чинить активний спротив і розбиватися наміру не має.

Замість післямови

Сєверодонецьк, об’єднаний центр військово-цивільного співробітництва: «Супроводжуючого вам надати не можемо, у нас в штаті людей не вистачає. Можу тільки водія по мапі провести. Ви там бережіть себе, добре? Зона бойових дій все ж таки, та й місцеве населення, настрої… Я взагалі за примусову українізацію. Як в піонери приймали – поголовно. В держави має бути чітка програма щодо вкладення в голови дітей української державності. Тут інакше не вийде. Телебачення російське, влада не переобиралася з домайданівських часів. Звісно, ми робимо, що в наших силах. По школах працюємо, з місцевими активістами, міжнародні організації приїздять, заходи для молоді влаштовуємо. Допомагаємо… Але волонтерський рух занепав, з 2014-го всі виснажились; книги українські, обереги всілякі для дітлашні, символіка… А системної роботи нема, державної програми, яка все врахує… Отак і живемо. Ви там бережіть себе, добре?»

Ми чесно себе берегли. Тепер думаєм, як зберегти вас.