Публікація

Історії війни: «Ворог був просто під нашими вікнами…»

Київська волонтерка Антоніна Дембицька бере інтерв’ю в українців, у життя яких увірвалася війна. Щоб зберегти голоси свідків для історії та майбутнього трибуналу над воєнними злочинцями. Перед вами – її розмова з мешканкою Ірпеня Анастасією Почерняєвою.

Інтерв’ю Антоніна Дембицька. Джерело сайт ХПГ

Анастасія Почерняєва з чоловіком

– Добрий день, мене звуть Антоніна Дембицька, мені 32 роки, я проживаю у місті Києві та працюю волонтером. Сьогодні у нас 26 березня 2022 року. Розкажи, будь ласка, коротко про себе, про своє життя до початку війни.

– Здраствуйте, мене звуть Анастасія Почерняєва, 87-го року народження. Я проживала у Київській області у місті Ірпінь до початку війни. 13 років я працюю сама на себе, займаюся перукарською справою, займалася… А також я перебувала постійно в якомусь творчому пошуку: останні кілька місяців стрімила на додатку як ведучий. Робота була віддалена, але я поєднувала, загалом. Життя було комфортне, розмірене, я багато часу проводила вдома, як домогосподарка. Нам квартиру із чоловіком подарували родичі у спадок, і ми там облаштовувалися. Займалася загалом облаштуванням будинку і підробляла. Чоловік працював у Бучі на телеканалі. 10 хвилин їзди машиною до роботи було. Загалом, життя було дуже комфортним. Комфортне життя, яке дуже шкода було втратити… Ірпінь – місто гарне, квартира гарна – новобуд. Загалом усе було добре, благополучно.

–  Скажи, Насте, ти мала якісь припущення, тривожні побоювання щодо повномасштабного вторгнення російських військ на територію України?

– Коли я бачила новини про те, що Росія збирає війська навколо території України – 170 тисяч, упродовж усього кордону з Україною, Росією та Білоруссю, це мене, звичайно, лякало. Але… Я не цікавлюся політикою дуже глибоко: якесь коротке зведення там, щось мені було цікаво завжди… Загалом, я трохи далека від цього. Не те щоб, як на іншій планеті, але не вникала особливо, не хотіла сперечатися. Я просто не хотіла вникати у політику, це дуже складний процес. Вся політика брудна, немає хороших політиків – це складно було для мене. Але! Що стосується інтуїції, коли говорили, чи нападе путін на Україну, чи не нападе, у мене всередині було відчуття, що – так, такий варіант розвитку подій можливий. Тобто я боялася, мені здавалося, що він це зробить. Тому дуже було лячно, бо я розуміла, що ось Ірпінь – кордон з Білоруссю, це дуже близько. Ну і ось Чорнобиль, загалом… Коли все це почалося, вся розвідка американська казала, що 16-го – передбачувана дата вторгнення, було дуже лячно. Потім ми пройшли цю дату, начебто б нічого не сталося, стало спокійніше. Але потім, звісно, коли 24-го все трапилося, не вірилося.

–  А ти складала тривожну валізку, якось обговорювала з сім’єю, з родичами варіанти: що робити, якщо війна станеться. Готувалася?

– Тривожна валізка – звичайно. Я складала її у голові. Я її реально почала складати вже, коли вони напали. Коли вони напали і коли поряд із нами почало бути шумно. Ось… Гостомель… Коли вони так близько підібралися, я вже склала її. Склала всі документи, якісь цінності, кілька пар змінного одягу, не поклала робочі інструменти перукаря, дуже дорогі. Підготувала котів, ось… Зараз зі мною два коти.

– Скажи, як ти дізналася, що почалася війна. І як узагалі пройшов твій перший день – 24 лютого 2022 року?

– Нас розбудив чоловік сестри мого чоловіка. Він у сусідньому будинку перебував із дітьми, сестра чоловіка була у від’їзді, в Ізраїлі. І Сашко зателефонував моєму чоловікові, Максимові, о п’ятій ранку: «Збирайтеся, почалася війна!». Ну, він не спокійно це сказав, а ніби у паніці. Мій чоловік спросоння: «Що?». Спробував його зупинити. Зупинити цю паніку, це божевілля. Каже: «Саш, зараз ніхто нікуди не поїде. О п’ятій ранку? Давай заспокоїмося». Я взяла свій телефон і побачила, що мені надіслала повідомлення моя найкраща подруга. Вона написала: «Страшно!» і «Ти це чула?». Я нічого не чула, якщо чесно. Ми прокинулися, природно, почали прислухатися, і щось ми, звичайно, почули, бо все це було недалеко від нас. Було дуже рано. І ми вирішили, що війна – це погано. Але коли ти не виспався і не розумієш –  це ще гірше. Ми вирішили ще поспати. Прокинулися і почали все з’ясовувати. Ми, звичайно, ну… отетеріли. Я ще довго була в якомусь такому запереченні: що зараз все це закінчиться, що це якась провокація. Мені не вірилося, що це повномасштабне вторгнення, я думала, що може це все провокація, що справа кількох днів, що все припиниться, що таке просто неможливо, нереально, взагалі – як? Як таке взагалі можливо – війна? Як можливо, щоби Росія напала на… Ну, тобто взагалі в голові не могло вкластися.

– Тобто в перший день ти не робила якихось конкретних дій? Просто стежила за розвитком подій, була на зв’язку із близькими, із друзями?

– Так, мій чоловік ще поїхав на роботу цього дня, на телеканал – він працює… працював керівником художнього відділу на телеканалі «Погляд». І він поїхав працювати. Він замість десяти хвилин на шляху на роботу провів дві години в пробці. Кілька кілометрів усього… Люди вже почали виїжджати в паніці. А, ні… Це була черга на заправку… Він поїхав на роботу, за якийсь час – хвилин 30, максимум – годину, їх відправили додому. Запропонували взяти із собою техніку, щоб вони могли працювати з дому.  Він нічого не взяв, тому що вдома було з чого працювати, і, загалом, почав повертатися додому. Було дуже лячно. По-моєму, ось тоді я і почала збирати валізку. Бо літали над нами літаки, авіація. Я не знала, що це саме, але я зрозуміла, що це щось серйозне, на кшталт винищувачів якихось, бо це було дуже голосно.  Не звичайна авіація, не вертоліт. Тоді, коли почула, що два літаки прилетіло, я зателефонувала до чоловіка – він уже був у пробці назад додому.

– Отже, це все відбувалось 24 числа, так? 

– Так! Чоловік каже: «Я вийшов із машини: над нами щойно пролетіли два…» Він сказав назви, на мою думку, винищувачів російських, я не пам’ятаю. Якийсь там може «лебідь» або «лелека» (прим. – можливо, мова про «граків» С-25), не пам’ятаю … Загалом, було жахливо, звичайно, лячно. Спокійніше стало, коли він нарешті приїхав додому.

– Розкажи, як далі розвивалися події, і коли ти зрозуміла, що залишатися вдома небезпечно?

– З початку війни ми були вдома, і чоловік продовжував працювати, віддалено, ще днів п’ять, напевно, я вже не пам’ятаю – мені потрібно дивитися в календар. І вже навіть за фотографіями, бо я вже не орієнтуюсь… стрес стирає пам’ять. Загалом, орієнтовно днів п’ять ми ще сиділи. Я відволікалася, як могла: я прибирала вдома, я готувала, намагалася якось відволікти чоловіка. Намагалася продовжувати жити моє життя. Ми вирішили, що ми їхати не будемо.

–  В укриття ви не ходили під час тривоги?

– У нас просто цокольний поверх та новобуд. Ми не бігали в укриття, ми у себе у ванній сиділи. Тому що цокольний поверх він нижчий за рівень землі, моноліт – бетонний моноліт, та ще будинок усередині двору, загалом чоловік уже вирішив, що там безпечно. Ну а я вирішила довіряти чоловікові в цьому плані. Тобто я б можливо пішла у підвал ночувати, але загалом ми відчували себе якийсь час ще безпечно. Відносно, звісно. Але вирішили не їхати нікуди. По-перше, не було бензину. Не було зрозуміло, що там із заправками. Розвивались події як? Перший день: лишилося чверть бака. У Києві бомбардували, куди їхати було – незрозуміло. Тобто Троєщину, де бабуся Максима жила, бомбили. Було незрозуміло. До бабусі їхати моєї, до Полтавської області, сидіти у погребі – теж якось… Можна було, але незрозуміло, що з бензином. Чверть бака: ми б сто кілометрів проїхали, а далі – теж незрозуміло. Складалося враження, що бензину взагалі немає ніде. Хтось казав, що немає взагалі ніде бензину, чи не в усій країні, а хтось казав, що навіть у Київ можна поїхати заправитися. Точної інформації не було, тому ми вирішили залишатися на місці. Плюс Максим продовжував працювати. Це був такий свідомий вибір – продовжувати працювати, підтримувати роботу, бо телеканал переформатувався повністю на інформаційний, відео на ютьюбі продовжували виходити, йому треба було допомагати робити новини загалом.

Я приймала антидепресанти. До війни. Венлафаксин. У мене закінчилися пігулки різко. Ми не могли поїхати до Києва купити мені пігулки. У мене почалася відміна, мені було дуже погано два-три дні, я мало не могла встати з ліжка. Потім, коли мені полегшало, мости вже підірвали. Скрізь! Тобто Романівка, Стоянка… Ми не знали, як там – на блокпостах. Мені було дуже погано, чоловік хотів піти в Тероборону, я просила його, щоб він цього не робив, тому що мені було дуже погано, у мене була відміна. Якщо погуглити венлафаксин – це той препарат, у якого є синдром відміни. Це серйозний препарат. Після того, як минуло три дні, мені стало трохи легше, ми до Києва їхати все ще не наважувалися, але чоловіку сказали, що йому треба їхати у військкомат ставати на облік. Ми думали про те, як це зробити, коли це зробити, але поки що нічого не прояснилося. На п’ятий день почали бомбардувати з мінометів наш житловий комплекс. У нас зникло світло та Інтернет… І зв’язок.

– Зв’язок мобільний теж зник?

– Так. Вранці ми прокинулися – мені стало трохи легше, і виспалися – 10 ранку. Я хотіла вже вставати йти робити каву, як ми почули вибухи: як вибухають міни з міномета. Потрапило в будинок навпроти – полетіла цегла, потрапила ще кудись, потрапила прямо перед нашими вікнами!

Пошкодження в сусідньому будинку

–  Вибач… Чи можеш назвати точну адресу свого проживання в Ірпіні?

– Так,  вулиця Джерельна, 6.

–  Дякую! А ти не можеш назвати дату коли це сталося?

– Я просто можу подивитись по фотографіях. Тому що ми робили фотографії, коли шибки винесло. 5 березня, 10:30 ранку.

Квартира Анастасії в Ірпіні

–  Загалом, був пошкоджений будинок навпроти?

– Так, двічі в нього потрапило

– У ваш на той момент ще не потрапило?

– Це все відбувалося в той самий момент… Кілька хвилин вони гатили по нас: потрапило в будинок навпроти, десь у якийсь сусідній будинок, ми були у ванній – незрозуміло було. Потім ми визирнули: у будинку навпроти ми побачили: там п’ятий поверх – другий поверх. П’ятий поверх – другий поверх. У різних під’їздах. У першому під’їзді та у другому під’їзді. І у нас просто під вікнами: за метр від нашого вікна розірвалася міна. Була ось вирва така видна. У нас на кухні винесло шибки.

– Загалом, це було вже вирішальною точкою для того, щоб переїхати? Ви ще лишалися?  

–  Вирішальною точкою було те, що ми зрозуміли: ситуація не покращується. Вона погіршується. Через два дні – 7 березня, я прокинулася і зрозуміла, що я не можу тут перебувати. Ми 5-го взагалі не виходили з дому, бо заїхала колона поряд із нашими будинками, і вони у наших дворах ховалися всю ніч. Ми сиділи нишком хто де: хто в нашому під’їзді… Ми у ванній сиділи, сховалися. Винесли диван зі своєї квартири для людей у під’їзді.

Колона ворожої техніки під вікнами

І ми просиділи майже добу, тихо, бо ворог був просто під нашими вікнами. Дві бронемашини піхоти. Ми зі свого вікна бачили одну-дві бронемашини піхоти, потім, ось, ми дізналися, що їх було набагато більше… Потім, коли вони поїхали – шостого числа, ми вийшли на вулицю,  я намагалася знайти зв’язок. Тому що п’ятого, коли це почало відбуватися, зв’язок ще був. Я зателефонувала мамі, сказала: «Мамо, все добре», типу, у нас немає світла. Шостого зв’язку ніде не знайшлося в окрузі: ми ходили, шукали… Я хотіла просто зателефонувати мамі, бабусі, сказати, що все добре – ми живі. І ще наступного дня… Просто якби я могла повідомити бабусю, що ми живі, можливо, ми там ще навіть залишалися б. Ми вірили в наші ЗСУ, ми вірили, що зараз вони швидко їм дадуть пиздюлів, зачистять все… Ми не хотіли залишати будинок. А машину… П’ятого числа машини вже не було.

– Що трапилося з автівкою?

–  Коли бмп заїжджала, вони одну машину взагалі переїхали. Новий «нісан», гарного кольору, електрик. Я напередодні звернула увагу на цю машину… Вони її повністю переїхали.

– На записах, які викладають у пабліках, видно, що вони це роблять спеціально. Є місце для проїзду, вони просто…

– Так, вони це зробили абсолютно спеціально. Було місце для проїзду. І нашу машину теж спеціально: вони заїжджали, і через те, що гармата дивиться нагору, вони не могли вистрілити вниз. Але над нашою машиною стояло старе корито якесь, ну вибачте, це теж чиясь машина, «Таврія», здається. І там було три гільзи: три рази вистрілили в ту машину, щоби зачепити нашу. У нас “Ауді 2” була. Досить рідкісний автомобіль, гарний, із алюмінію. І вони вистрілили в ту «Таврію», напевно спеціально, щоб уламками зачепило нашу. Так шкода було, ми просто тільки почали вкладатися в неї: почали міняти салон…

– Тобто по вашій машині потрапило уламками. 

–  Я з болем дивилася на цю машину, тому що вона … ну друшляк, просто зробили з неї друшляк! Не трішки потрапило, а просто повністю – пшух!

Пошкоджена машина

– Тож, якщо я правильно зрозуміла, ви 8-го числа вирішили виїжджати? Так? А машина функціонувала?…  Як ви виїжджали?

– Наша машина не функціонувала, дивом взагалі не зачепили старенький «додж» сусіда. Ми ще перегнали машину, з відкритого п’ятачка на закритий п’ятачок. Ми навіть стали гадати: а якби залишили її там? Може, наша теж уціліла б? Але ми б у будь-якому разі її залишили на Романівському мосту, коли виїжджали. У сусіда «додж» уцілів. Він сказав: «Ми швидше за все виїжджатимемо». Ми походили-попитали, там були хлопці, які спілкувалися з військовим, запитали: «Що робити?». Вони: «Виїжджайте! Ви заважаєте ЗСУ, їдьте!»… «Блін, ну гаразд…». Я виїхала, але я не знаю, може я ще якийсь час там і залишалася б. Якби я могла повідомити своїх рідних, що з нами все нормально. Я виїхала просто, щоб зателефонувати бабусі, сказати, що я жива. Я пам’ятаю, я так раділа, коли побачила, що є мережа. На мості. Там, на Романівці. Ми їхали ще так стрімко, проїхали повз… У центрі Ірпіня, навпроти парку Центральний стояв ворожий бмп із величезною такою літерою «V». Я спочатку не бачила їх, побачила, коли ми їх уже проїжджали…Але я побачила, як наш водій, Слава, підняв ось-так руки (прим. – Анастасія піднімає руки вгору) і пригальмував. Потім він ніби знову узявся за кермо і сказав, що, автоматчик навів на нього автомат. Ми були без білого прапора. Чоловік сказав, що тоді було реально страшно. Я цього не бачила, я побачила тільки коли ми віддалялися від них, дивилася, щоб вони не почали стріляти по нас. Вони дивилися, як ми їдемо, таке було дуже дивне почуття. Наче ось він, настав момент.

Ірпінь

– А куди ви прямували? Ви заздалегідь домовилися, куди ви їхатимете, або просто – як вийде?

–  Аби виїхати туди, де є зв’язок. Я вже згодна була будь-де, хоч у метро, ночувати… Згадала ще момент п’ятого числа. Коли вони вперше бомбили, потім усе припинилося, мій чоловік пішов дивитися, як там машина. І почало бомбити ще… І я пам’ятаю таке відчуття… У мене не було тоді остраху, прямої паніки якоїсь, напевно, адреналін, інстинкт самозбереження не дозволив мені бігти за чоловіком. Насправді я зараз розумію це страшне відчуття. Я розумію, що він пішов і там бомбить. Я думаю: нахрена він пішов, нахрена йому ця машина, нахрена йому зараз дивитись! Він вийшов, бомбардування триває.. І ось є у мене зараз чоловік чи нема у мене вже чоловіка. Дуже страшно це було. І я одягла куртку, вийшла в коридор, сиджу біля дверей – не знаю, що робити! Типу йти, кричати: «Де ти? Давай назад!». Я розумію, що це небезпечно, бо я сама можу підірватись. Він повернувся. Потім я помітила, що куртку пошмагало. Ззаду, непомітно було. Він каже, вибухнуло недалеко від нього. Чоловік там прикривав своїм тілом жінку, бігли кудись усі. Так, звичайно, не те, що в Маріуполі переживають досі, але… теж страшно було.

– Коли вам вдалося виїхати з Ірпіня, куди ви їхали далі?

–  Коли вже почали переправлятися, ми зателефонували бабусям, ми поїхали на Троєщину. Нас евакуаційні автобуси від Коцюбинського забрали, завезли на вокзал. З вокзалу ми викликали таксі – убер працював. Ми поїхали до бабусі Максима, вона на Троєщині. Досі вона там. Ми були там якийсь час.

– Вона не захотіла виїзжати?

– Ні, вона сказала, що дуже хвора і не хоче нікуди. При тому, що має машину. І вона каже, що не працює – ця машина. Незрозуміло –  чи вона працює, ця машина, чи ні, бо бабуся нікуди не хоче їхати. Їй некомфортно було б дуже їхати, у неї проблеми із травленням, і вона прив’язана до будинку. Вона пояснила мені, в чому проблема, я розумію, що їй було б дуже некомфортно їхати в поїзді. 85 років.

– І як ви дісталися Троєщини? На таксі?

– Так,  на таксі. А від таксиста ми дізналися, що на той момент – 8 числа, три дні на Троєщині вже було тихо. Вже не бомбили Троєщину. Але ми цього не знали. Ми, коли все відбувалося в Ірпіні – навіть не в Ірпіні, а поруч, – ми просто думали: «А куди їхати?». Я говорила: «Макс, давай, на Західну Україну, зможемо звідти хоча б працювати». Макс не хотів їхати. Чоловік дуже довго не хотів покидати будинок і страшно було. Не хотів, бо люди розпускають страшні чутки! Ми знаємо, де можна перевіряти… Ось навіть у джерелах перевіреної інформації, каналах якихось, іноді з’являлася інформація про те, що десь розстрілювали цивільні машини. Тобто евакуюватись теж було небезпечно.

– І як довго ви пробули на Троєщині? 

– Три чи чотири дні. Потім поїхали на потяг сідати. На Західну Україну.

–  А будинок був неушкоджений? 

– Будинок був неушкоджений, так. Ну і зараз поки, тьфу-тьфу, неушкджений.

– Як ви вирішили далі пересуватися?

– На Західній у мене в Ужгороді живе мій рідний брат, у нас мама одна – тата різні. Загалом, брат живе там із вітчимом. Я не знала, що у них там за квартира, в якому стані ця квартира. Ми вирішили ризикнути поїхати, побути там. Ми думали про те, щоб мене відправити до Німеччини, і Максим теж хотів дізнатися, у нього просто «білий воєнник» (прим. – «білий квиток», що звільняє від служби в армії) і ніхто не мав ніякої точної інформації – чи дає саме цей «білий воєнник» йому право виїжджати чи не дає. Він служив у армії – 8 місяців служив. А потім його комісували. Давно це було. Він там у лікарні провів кілька місяців, і його комісували. І ось ми на Закарпатті, приїхали до вітчима. У вітчима квартира найжахливіша.

– Ви добиралися евакуаційним потягом чи автобусом? 

– Потягом. На той момент уже можна було в цьому поїзді навіть перебувати. Нас було багато, але всі розмістилися, всі спали.

– Тобто кожен мав своє місце, так? 

–  Практично так! Маленьким дітям, яким там по десять років, не дуже, звичайно, пощастило, бо в них одне місце було на двох, але розмістилися.

– Доїхали ви нормально, чи доводилося зупинятися, чи були якісь обстріли, просили там пересісти кудись?

– Ні! Дякувати Богу, нічого такого не було.

– І коли ви дісталися Ужгорода?

– 13 березня.

–  13-го березня ви в Ужгороді і зупинилися у твого брата?

–  Ні, ми в них не змогли зупинитися… Я зателефонувала знайомому – маминому другові, і ми зупинилися у нього на три дні. Він чекав на жінку з Кривого Рогу, яка не могла виїхати з дитиною-інвалідом, і ми, поки вона не приїхала, зупинилися в нього. У Кріса. У ніч з 13-го на 14-е у чоловіка ще вночі піднялася температура під 40. Тобто, швидше за все, ми підхопили ковід, при тому, що у нас є дві вакцини – не встигли зробити бустерну. Коротше, у нас ще ковід… Ми пробули два дні у Кріса. Я трохи підлікувала чоловіка, потім треба вже було з’їжджати, ми поїхали на ужгородський вокзал – до волонтерів. Нас посадили на автобус і відправили до Перечину, це там ще далі у село. Поселили в садок. Чоловіка поставили на облік. На Закарпатті вояки – це окрема історія, жахлива… Вони не хотіли віддавати «воєнник» (військовий квиток), щоб він потім повертався до Києва. Сказали: «Можеш їхати, але потім приїдеш за “воєнником”. Потім колись… Будеш у нас стояти на обліку».

– Щоб він став на облік у них?

– Так! Ніби вони не мали на це права. Чоловік наполягав. Вони не хотіли, але чоловік продовжував наполягати… Вони знову не хотіли, потім чоловік показав ксиву – «преса». Тому що вже на той момент канал було розформовано, його повністю пограбували у Бучі – телеканал «Погляд». Канал був розформований, у чоловіка тоді вже не було роботи, але ксива залишилася. Він показав ксиву, сказав: «Хлопці, мені треба їхати до Києва, я хочу, я ставатиму в Києві на облік». Тільки тоді вони віддали «воєнник» та написали «вибув». А поки я чекала на чоловіка у військкоматі, усі хлопці, які були до нас у черзі, більшість із них – кияни…Щось підслухане, щось я питала… Нікому «воєнник» не віддали. Сказали: «На місяць можеш виїхати, можеш виїхати на якийсь термін. Все, на обліку у нас!». Жахливо на них злюсь.

– Чоловік таки отримав дозвіл повернутися до Києва, і як далі ви вирішили діяти?

–  Коли він забрав «воєнник», того ж дня ми поїхали з цього села. Село називається Ворочево,  Закарпатська область, Перечинський район. Ми там у дитсадку дві ночі ночували. 16 березня. І ми поїхали до Ужгорода, на залізничний вокзал, бо звідти регулярно відходили автобуси до пішого перетину кордону зі Словенією, і на пішому перетині Словенії – там також велика група волонтерів. Вони далі допомагали людям діставатися інших країн Європи. Мені треба було дістатися Німеччини. Ми приїхали на вокзал, ми поїли, котів нагодували…

– А чому саме Німеччина? Чому саме такий вибір?

– Бо тут дядько мого чоловіка. Вже із дружиною. Ми вирішили їхати туди, де вже є якісь родичі. Коли чоловік став на облік, він уже точно знав, що його «воєнник» не дозволяє йому виїхати. Ну, тобто у мирний час він ніби комісований, він армії не потрібен, у воєнний час він все одно потрібний. Не може виїхати. Ми тоді вже точно знали, що я їду сама… Ми приїхали на вокзал, поїли волонтерської їжі… Волонтери на Закарпатті дуже дбайливі, опікуючі, нагодували нас добре, – ну, мабуть, всюди волонтери дуже добре працюють. Ми стали чекати, доки під’їде якийсь евакуаційний поїзд, щоб набрався автобус до кордону зі Словенією, тобто я готувалася морально, і тут чоловік почув: волонтер у рупор оголосив, що є машина до Австрії. І так вийшло, що австрійські хлопці двома машинами привезли «гуманітарку», і назад вони могли взяти переселенців.

На кордоні, до речі, також були пригоди. Там був якийсь чоловік, котрий теж попросився в цей автомобіль. Він мав на 22 роки прострочений паспорт Боснії та Герцеговини. Він теж хотів виїхати, він казав, що рятував сім’ю з Маріуполя – інші документи згоріли. На кордоні нашому, українському з’ясувалося, що вранці у нього вилучили фальшиві документи. Цей чоловік влаштував нам проблем, ми чотири години через нього простояли на кордоні, його там перевіряли, шмонали, сказали: треба сподіватися, що він не є якимсь шпигуном російським, бо нас теж тоді перевірятимуть і нікуди не пропустять. Але він ним не виявився: весь його комп переглянули, всі речі, всі його смартфони… І на угорському кордоні вже ми його залишили. Тому що Сюзанна (волонтерка з Відня) – сказала: «Я нікуди його не везтиму, ні в який Будапешт! Він вчинив абсолютно нечесно, він украв у нас час». Ми вночі вже приїхали до Відня. Залишилися в Сюзанни ночувати: я та ще одна дівчинка – Таня. Ми зараз із нею у фейсбуці списуємося. Дізнаємося, як справи: Таня у Відні зустрілася із сестрою. Я переночувала у Сюзанни, волонтерки, і наступного дня мене Сюзанна відвезла на залізничний вокзал, там була велика черга, теж переселенців, – за безплатними квитками. Система поїздів дуже складна у Європі. Деякі з них ламаються, спізнюються, тому дістатися прямим поїздом дуже складно, загалом, якщо пощастить. Тому Сюзанна за свої гроші взяла та купила мені квиток. На найкомфортніший поїзд – прямий. До Франкфурта. І… Все життя буду за це вдячна, бо… я, якби сама їхала, у мене взагалі не було б жодних запитань. Мені дуже шкода було своїх тварин. У мене два коти в одній переносці . Було дуже тісно, вони стресували, добу не ходили до туалету. Навіть більше. Загалом, мені було жаль тварин. І вона так теж зглянулася наді мною, над моїми тваринами, купила квиток… І потім уже у Франкфурті мене зустріла Ніна зі своїм татом… Вони машиною привезли нас у те місце, в якому ми зараз знаходимося. Я живу у Ніни та її хлопця Джона – він із Америки. Контракт на квартиру – на нього. Ніна – німкеня, вона зооволонтер, у неї у самої три коти та три собаки. Загалом вони мене прийняли. Хороші люди, добрі. Мене постійно найбільше чіпає… Найбільше мені хочеться плакати, коли мене чіпає якась доброта людська. Від людяності, якихось там вчинків… З тваринами у Німеччині важко влаштуватися.

– Важко  знайти квартиру?

–  Так. Складно знайти людей, які приймають. Тому що квартиру можна знайти за гроші. А безкоштовно пожити, з тваринами мало хто хоче брати. Тож мені пощастило.

Кіт-мандрівник

–  У тебе є зв’язок із твоїм чоловіком? Як, де він зараз?

–  Так, звичайно. Він у Києві. На обліку у військкоматі.

– Він поки що чекає у черзі чи вже працює?

– Так, очікує у черзі.

– Скажи, як зараз складається доля твоїх родичів, друзів, хто залишився в Україні, за кого найбільше ти переживаєш, може хтось є на гарячих точках? 

–  Треба зателефонувати сьогодні подрузі, яка у Конотопі останні роки жила, я з нею зв’язувалася ще у Києві, десь до того, як я поїхала на Закарпаття, треба її набрати. Переживаю дуже за неї. Мама моя у Києві зі своїм чоловіком, все добре начебто у неї, вона дуже позитивна, вона мені дуже допомогла. Буває, лише війна показує, що мама може бути підтримуючою. Це такий психологічний жарт. Тому що у мене було три коти. Ось ці двоє (прим. яких Анастасія взяла до Німеччини) – вони з одного посліду, ось… хлопчик, дівчинка, і ще старенька. І мама допомогла: стареньку електричкою відвезла бабусі. Бабуся на Полтавщині – там поки тихо, почала потихеньку там щось копатися на городі, дуже шкода, що я їй цього року не зможу допомогти, вона вже старенька. Бабуся Максима – вона на Троєщині. Ну… вона також така – бойова! Макс – він поки що на Нивках зі своїм ще одним дядьком, вони у неділю збираються возз’єднатися з бабусею. Поки що… Ну ось: все! Моя подруга ще дуже хороша у Києві, на Русанівці. Ну, і я постійно із подружками списуюсь. Одна подружка поїхала до Румунії, потім образилася на мене, що я не до неї поїхала, а до Німеччини. Ми якийсь час навіть не спілкувалися. Дуже жорстко було з її боку.

– Загалом, поки що більш-менш за твоїми друзями, родичами все гаразд? З таким настроєм, звичайно, ми обов’язково переможемо і подолаємо всі ці труднощі.

– Зараз так! Я хотіла ще сказати, я недавно тільки дізналася, що це за статус я отримую. Бо ніде якоїсь інформації сформульованої не могла знайти. Це статус не біженця, це статус особи, яка отримає тимчасовий прихисток. І я маю повне право їздити до України. Я, коли дізналася, я просто в той момент перестала бути настільки нещасною. Тому що я не уявляла, як це не бачити чоловіка незрозуміло скільки! Для мене це було найважче. Зараз я розумію, що ще трохи…Я дуже багато молилася. І таке відчуття, що все, що зі мною відбувається зараз у Німеччині, – це як Боже благословення. І ці люди дуже гарні, і вчора там мене запитали: чи не хочу я поволонтерити? Перекладати для наших … І таким чином, у мене виявилася вже й робота. Я в понеділок виходитиму на роботу вже. У мене вже є тимчасове ID, паперове, ще не пластикове, та дозвіл на роботу. Тобто, я зможу працювати і бути тут, звідси корисною. Тому що я маю кредити, які треба платити, хоча банк дав кредитні канікули. Вони написали такий ввічливий лист: «Якщо ви можете сплатити мінімальний платіж – сплатіть, будь ласка. Якщо не можете, ну, звичайно, ми всі розуміємо, але краще, щоб банківська система працювала». Я сиджу з такою ідеєю, що як я мушу тут перебуваючи, працювати і допомагати своїй країні віддалено. Платити кредити, продовжувати. Ще щось. Мені хочеться згодом повернутися. Хоча тут так красиво, чисто, але за домом дуже скучили.

– Я вірю в те, що ти повернешся, і нам усім вдасться відновити наші міста, і зробити їх ще кращими, ніж вони були. 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Узагальнення подій, які відбулися у Миколаївській області протягом 7 місяців повномасштабної російсько-української війни: 24 лютого – 24 вересня 2022 року

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної Одеською обласною організацією ВГО «Комітет виборців України» спільно...

02 Жовтня 2022

Узагальнення подій, які відбулися у Дніпрі та Дніпропетровській області протягом лютого – вересня 2022 року під час повномасштабної російсько-української війни

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної Українською Гельсінською спілкою з прав людини, у рамках...

30 Вересня 2022

Узагальнення подій, які відбулися у м. Херсоні та Херсонській області протягом 213 днів повномасштабної російсько-української війни (24 лютого – 24 вересня 2022 року)

Текст: Олександр Данилов, адвокат У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної Українською Гельсінською спілкою з...

30 Вересня 2022

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: