Проблеми із забезпеченням справедливого судочинства існують навіть у мирний час. Збройний конфлікт лише ускладнює контекст додатковою низкою викликів.  В умовах війни доступ до окупованих або тимчасово неконтрольованих територій обмежений, а документування ймовірних порушень там – небезпечне, або й неможливе. Слідчим, прокурорам, адвокатам і суддям може бракувати досвіду роботи з деякими особливими категоріями надтяжких порушень, як-то воєнні злочини або злочини проти людяності. Правосуддя щодо певних типів кримінальної поведінки, наприклад, сексуального та ґендерно-обумовленого насильства, утруднене стигматизацією, табуйованістю а, отже, і “невидимістю” подібних тем. Та чи не найгостріша проблема – це поляризація суспільства, виснаженого війною. За таких умов може зрости небезпечний запит на швидкі обвинувальні вироки задля однозначного поділу на “своїх” і “чужих” та за рахунок нехтування базовими процедурними вимогами до справедливого суду.

Учасники третьої дискусії із серії #InternationalLawTalks проаналізували можливості використання доказів із відкритих даних для проваджень щодо найтяжчих злочинів, роль “судових” рішень з невизнаних територій, обговорили, чи правосуддя часів війни – це щось відмінне від правосуддя мирного часу.

Традиційно для цієї серії у обговоренні взяли участь як міжнародні, так і українські експерти і практики: професорка Івон МакДермотт Різ, Університет Свонсі, Уельс, Велика Британія; Ґаяне Нуріджанян, докторка філософії у галузі права, старша викладачка факультету правничих наук НаУКМА; Аркадій Бущенко, суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду України.

Модерували захід Марія Томак, координаторка Медійної ініціативи за права людини та Катерина Бусол, к.ю.н., юристка, Центр оборонних стратегій.

Нижче ви знайдете тематичну відеонарізку найцікавіших фрагментів дискусії, а також текстовий варіант цих фрагментів.

Професорка Івон МакДермотт Різ, Університет Свонсі, Уельс, Велика Британія

Я б хотіла зупинитися на тенденції останнього часу – використанні доказів із відкритих джерел у розслідуванні міжнародних злочинів і що це може означати для забезпечення справедливого судочинства у часи війни. Отже, електронна інформація з відкритих джерел визначена Протоколом Берклі щодо розслідувань за допомогою відкритих джерел як “інформація в Інтернеті, яку будь-який представник громадськості може отримати за запитом, в результаті придбання чи спостереження”.

Коли ми говоримо про інформацію з відкритих джерел, вона, як правило, належить, до однієї із двох категорій. Перша – це контент, створений користувачами. Це коли люди в ситуації збройного конфлікту беруть свій мобільний телефон і записують відео та постять його. Другий важливий різновид – це супутникові знімки, які використовувалися в нещодавніх справах. У рамках Міжнародного кримінального суду були представлені обидва види доказів у цілій низці справ. І значення подібної інформації в майбутніх розслідуваннях тільки зростатиме разом із розвитком технологій, поширенням мобільних телефонів та доступності інтернету ширшому колу людей.

Спільно з колегами мені доводилося працювати протягом кількох попередніх років над проєктом OSR4Rights, який досліджував переваги та недоліки використання таких доказів на практиці.

Серед переваг:

• докази з відкритих джерел можуть допомогти слідчим отримати більш ширше уявлення про події з різних точок зору, а не лише покладатися на розповіді свідків;
• вони можуть надати слідчим доступ до подій на територіях, які недоступні для розслідування або в доступі до котрих їм було відмовлено;
• вони допомагають почути ширший діапазон голосів – не лише людей у полі, які фіксують події, слідчих, свідків.

Теоретично кожен, хто має смартфон, може повідомити світові про військові злочини чи інші акти жорстокості, свідками котрих він став.

Але, як ми з колегами стверджуємо, докази з відкритих джерел можуть бути настільки ж вразливими до неточностей, упереджень та хибності, як і будь-який інший формат доказів, і тому важливо не вважати їх панацеєю.

Коли йдеться про справедливий судовий розгляд, при представленні там доказів із відкритих джерел є кілька важливих моментів.

Передусім – рівність сторін: хоча теоретично інформація з відкритих джерел є великим “вирівнювачем” – її природа дозволяє отримати до неї доступ будь-кому – наше дослідження виявило, що отримання цієї інформації, пошук найбільш релевантної інформації, та її верифікація – тобто перевірка із використанням, у тому числі, геолокації, яка може визначити, що ця подія відбулася саме в цій конкретній локації – це все вимагає дуже багато часу, ресурсів і часто – спеціальних навичок, якими, зокрема, команди захисту можуть не володіти.

По-друге, обсяг доказів. Щодо кожної події, яка розглядається, потенційно можуть існувати сотні тисяч відео, зображень та публікацій у соціальних мережах. Є така часто цитована статистика: на YouTube є більше годин зйомок сирійського конфлікту, аніж сама тривалість конфлікту. І я думаю, що це справедливо також для багатьох інших конфліктів по всьому світу. Для сторони обвинувачення знайти найважливіші докази є величезним випробуванням. А для захисту – аналізувати та оскаржувати ці величезні обсяги доказів. І я не думаю, що тут є помічним нещодавно оприлюднений підхід Міжнародного кримінального суду до “допустимості” доказів, коли Суд відмовляється приймати рішення щодо прийнятності кожного окремого доказу, а натомість розглядає питання стосовно сукупності всіх поданих доказів на етапі дебатів в кінці судового розгляду. У статті, яка невдовзі буде опублікована в Journal of International Criminal Justice, авторки Ліндсі Фріман та Ракель Васкес-Льоренте стверджують, що цей підхід, можливо, потребує переосмислення в контексті збільшення обсягів цифрових доказів міжнародних злочинів, які можуть подаватися до Суду, і я повністю з ними в цьому погоджуюсь.

Фріман та Васкес-Льоренте також порушують дуже цікаве питання про обов’язок суду одноково розглядати докази сторін як обвинувачення, так і захисту, і як це може працювати в контексті інформації з відкритим доступом. У практичній площині ідеться про те, як ви збираєте та зберігаєте потенційно всі Інтернет-ресурси, які стосуються певної ситуації, і як це позначається на праві на відкриття доказів, коли на голову сторони захисту сиплються тисячі гігабайт даних  без пояснення контексту щодо відповідності цих даних.

Останнє, про що я б хотіла сказати, стосується дезінформації – що особливо актуально в цьому контексті. Мені цікаво, чи ми переживаємо щось на зразок “золотої доби” використання доказів з відкритих джерелах у процедурах із притягнення до відповідальності, і чи не призведуть нові загрози, спричинені дезінформацією та досягненнями технології діпфейку до того, що суди скажуть: “ми не можемо довіряти жодному подібному доказу – електронним фото та відео, тож, ми не братимемо їх до уваги”.

Канадський філософ Реджина Ріні стверджує, що “найважливішим ризиком є ​​не те, що повірять у діпфейки, а те, що дуже тямущі споживачі інформації рефлексивно не довірятимуть усім матеріалам за визначенням”. Ця ідея – про те, що ви більше не можете довіряти тому, що бачите – може мати руйнівний ефект, адже вона працює проти ідеї інформації з відкритих джерел як такого собі демократизатора, що дозволяє кожному ділитися важливими та релевантними доказами звірських злочинів. Це може призвести до того, що Чесні та Цитрон називали “дивіденд брехуна” – наративи довкола дезінформації та фейкового контенту можуть бути використані для “правдоподібного заперечення”’ правдивої зйомки. Тобто виконавці злочинів просто казатимуть: “о, та це ж фейк!” І оскільки ми знаємо, наскільки просунутими є технології, ми, власне, починаємо вірити в ці заперечення. Я думаю, що це те, про що нам слід пам’ятати, коли ми говоримо про докази з відкритих джерел та їх потенційне використання в майбутньому. Неурядова організація, яка займається відеодоказами – WIТNESS проробила велику роботу з цього питання, яку вони називають „Готуйся, не панікуй!”. Вони говорять про кроки, які можна здійснити, аби захистити докази, правду та демократизуючий потенціал доказів із відкритим доступом.

Ми починаємо розробляти певні стандарти, аспекти практики в різних юрисдикціях. Що стосується стандартів – як я вже згадувала, нещодавно, у грудні 2020-го був оприлюднений Протокол Берклі – це колаборація між моїми колегами, Центром прав людини Університету Берклі в Каліфорнії та Офісом Верховного комісара ООН з прав людини. Цей документ пропонує принципи проведення розслідувань за допомогою відкритих електронних джерел. Він не дуже детальний, у тому сенсі, що він не пропонує скачати певне програмне забезпечення, а швидше пропонує певні загальні принципи. Тож, я думаю, документ може бути справді інформативним та буде сприяти напрацюванню практики в цьому питанні. Його завдання в тому, аби бути путівником швидше не найуспішнішими практиками, а мінімальними стандартами. Там викладено принципи, яких варто дотримуватися, кроки, яких треба вжити. Наприклад, варто фіксувати покроково ваші дії; переконатися, що ваше розслідування враховує позиції обох сторін; що ви не піддаєтеся ефекту “підтверджувального упередження”, адже упередження, пов’язані зі сприйцняттям, справді можуть впливати на розслідувачів.

Це один із прикладів стандартів розслідування. Є люди, які роблять тренінги з цього приводу, включно з колегами з Берклі, колегами із Беллінгкет, Інституту міжнародних кримінальних розслідувань. Я також рада буду поділитися певними порадами із росзлідувачами, які думають над використанням та зберіганням контенту – на основі винесених нами ж уроків. Є також документ організації Global Rights Compliance, який доступний і українською – про базові принципи розслідування. Він окремо говорить про докази з відкритих джерел. Одне велике питання, яке постає разом із цим типом доказів – це тимчасовість. Щось, що доступне сьогодні на YouTube, може зникнути завтра –  YouTube або особа, яка відео запостила, може його видалити, лінк може змінитися. Ці всі речі розслідувачі мають враховувати, зберігаючи контент.

Одна з моїх студенток нещодавно написала статтю, яка має бути опублікована у Journal of International Criminal Justice в найближчі місяці. Її стаття розглядає використання електронних доказів у судах із воєнних злочинів у Швеції, Німеччині, Нідерландах та Фінляндії. Не лише з відкритих джерел, а й, наприклад, дані з мобільних телефонів людей, які були отримані та використані слідчими органами. Вона описала кілька цікавий інсайтів щодо того, як саме це працює на практиці. Я думаю, що одна з речей, яку нам варто усвідомлювати, про який би розвиток не йшлося, – це те, що не варто винаходити велосипед. У проаналізованих Кароліною випадках є багато посилань на роль національних експертних установ у верифікації контенту, які можуть висловитися щодо оригінальності чи фековості і електронного контенту.

 

Аркадій Бущенко суддя, Касаційний кримінальний суд у складі Верховного суду України

Я не бачу ніяких теоретичних проблем із використанням такого роду доказів. Але я не вважаю, що це докази у класичному розумінні. Це щось на кшталт демонстраційних доказів або певного експертного узагальнення. Звичайно, можуть виникати проблеми з первинними даними, з їх дійсністю чи фальсифікацією. Але якщо забезпечені рівні права сторін процесу і кожна сторона має доступ до цих первинних даних, які згенеровані певним чином, і якщо відома методологія… Це може ускладнювати аналіз цих доказів. Але теоретичних перешкод я не бачу, можна використовувати ці докази. Неважливо, як їх будуть кваліфікувати — демонстраційні докази, експертні докази чи якщо інакше. Це вже справа кожної країни.

Я думаю, що ми не оминемо цього, бо це розвиток технологій, це розвиток методології, і взагалі це благо для правосуддя — додаткове джерело інформації, яке будь-якому суду важливо отримати, і бажано. Те, що це незвично і ми маємо пройти певний етап психологічної недовіри до такого роу доказів…. Думаю, що з часом це минеться. Я хочу нагадати, що дактилоскопія, яка зараз використовується без проблем, вона теж [викликала] недовіру і треба було обґрунтовувати, що це надійний спосіб, як і багато видів доказів, які з розвитком технологій з’являлися. Тому я тільки за те, щоб з’являлися такі докази, щоб удосконалювалися методи дослідження великих баз даних і використовувалися в правосудді, бо це дійсно корисне джерело інформації.

 

Суди на непідконтрольних територіях: за замовчуванням незаконні? 

Ґаяне Нуріджанян, докторка філософії у галузі права, старша викладачка факультету правничих наук НаУКМА:

Такі [недержавні] суди зазвичай не визнаються державами як легітимні, їхні судові рішення не визнаються такими, що мають юридичну силу, тому що здійснення правосуддя — це прерогатива держави, це квінтесенційний вияв державної влади, прояв здійснення суверенітету. І недержавні суди розглядаються як такі, які зазіхають на здійснення державного суверенітету. Утім, міжнародне право не забороняє створення таких судів. Норми міжнародного гуманітарного права регулюють певним чином здійснення правосуддя, і ці норми застосовуються під час збройного конфлікту. І [поширюються] не лише на державу як сторону збройного конфлікту, але також і на недержавні збройні формування. Івон нам вже розповіла про те, що порушення цих норм і позбавлення певних захищених осіб права на справедливий судовий розгляд є воєнним злочином. Я трошки більше зупинюся саме не тлумаченні Римського статуту Міжнародним кримінальним судом, який у своєму рішенні [у справі щодо] Аль Хасан фактично вказав на те, що цей злочин може проявлятися у трьох формах.

Перша форма — це те, що ми називаємо страта: винесення покарання без суду та слідства, і це справді мало місце та продовжує мати місце на сході України. Наприклад, звіти Верховного комісара ООН з прав людини говорять про те, що особливо в перші роки збройного конфлікту в Україні траплялися випадки таких страт і покарань без суду та слідства.

Друга форма — судовий розгляд та винесення судового рішення судом, який був створений неналежним чином. Щодо того, що таке “суд, який створених неналежним чином” – точилися дискусії, і точаться досі. Була пропозиція запозичити визначення з міжнародного права прав людини, де “суд, який створений належним чином” розуміється як суд, який створений відповідно до вимог чинного законодавства держави, відповідно до Конституції цієї держави. Якщо ми це перенесемо на наш український контекст, то це б фактично означало те, що суди, які створюються і функціонують на території самопроголошених республік, автоматично є порушеннями міжнародного гуманітарного права та воєнними злочинами, тому що вони створені не на основі українського законодавства, а на основі тих законів — закон про судову систему, про судочинство, які були прийняті цими самопроголошеними республіками.

У рішенні [у справі щодо] Аль Хасан, про яке теж сьогодні згадувала Івон, суд фактично змістив акцент не на форму і порядок цих судів, а на характеристики, які вони мають. Чи можуть недержавні збройні формування створити суди, створити систему, яка є незалежною та неупередженою? Саме це є вирішальним критерієм того, чи буде ця форма злочину присутньою чи ні. І навіть якщо ми в теорії уявимо, що такі недержавні збройні формування можуть створювати неупереджені недержавні суди, практика показує, що їм досить складно дотримуватися цього критерію, мабуть, тому що суди, які створюються такими збройними формуваннями, дуже тісно пов’язані саме зі збройною частиною цих організацій, і ми це бачимо також із оцінки судів, які функціонують на сході України. Ми бачимо, що судді добираються не за їхніми професійними критеріями, а за їхньою ідеологічною “правильністю”; що строки їх призначення досить короткі, ймовірно, для того, щоб маніпулювати; що вони підпорядковуються головам так званих верховних судів республік, які, в свою чергу, підпорядковуються лідерам цих збройних формувань. І це не якась унікальна ситуація, ми бачимо це в інших ситуаціях, в ситуації того ж ісламського суду в регіоні Тімбукту, який оцінював у своїх рішеннях Міжнародний кримінальний суд, де судді були фактично і членами збройного угрупування, і рішення виносили відповідно до вказівок лідерів цього збройного формування, іноді й делегували прийняття рішень щодо покарання […]

І третя форма — винесення рішення судом, який може бути створений належним чином, але в контексті конкретної справи не дотримується невід’ємних гарантій судового розгляду. Я хотіла зазначити, що до кримінальної відповідальності може притягатися не лише суддя, який виносить такі рішення, а й будь-які особи, які причетні до цього винесення рішення. Наприклад, у справі щодо Аль Хасан це була особа, яка обіймала керівні посади в ісламській поліції, яка здійснювала так звані розслідування цих справ і виносила покарання. У справі Сахатніка, [яка] розглядалася шведським судом, було засуджено особу за воєнний злочин у формі позбавлення справедливого судового розгляду, особи, яка виконувала покарання, призначені таким недержавним судом.

Але тут є інша сторона медалі щодо цих недержавних судів: вони можуть розглядатися як спосіб дотримання порядку у лавах самих цих збройних формувань, які створюють такі суди. Ви, мабуть, знаєте, що за міжнародним кримінальним правом військовокомандувач може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочини, скоєні його підлеглим, якщо такий головнокомандувач знав, що такі злочини вчиняються і не вжив жодних дій для їх попередження, розслідування та покарання. І от використання судів, створених недержавними збройними формування для підтримання правопорядку, дисципліни серед членів цього недержавного збройного формування розглядається як спосіб виконання військовокомандувачем такого збройного формування своїх обов’язків, уникнення кримінальної відповідальності, і про це також говорив Міжнародний кримінальний суд у справі, яка стосувалась командувача недержавного збройного формування, яке оперувало на території Центрально-Африканської Республіки.

Крім того, існує ще одна думка щодо можливого визнання як легітимних цих рішень недержавних збройних судів, яка була висловлена одним із судів Міжнародного кримінального суду в контексті ситуації в Грузії. Вона полягає в тому, що в деяких випадках, коли такі суди дотримуються усіх невід’ємних гарантій судового розгляду, їхні рішення можуть братися до уваги Міжнародним кримінальним судом при вирішенні питання прийнятності через те, що існує необхідність дотримання принципу комплементарності, тобто уникнення покарання особи двічі за одне й те ж діяння. Я не погоджуюся з цим аргументом, і у одній зі своїх публікацій доводжу протилежне. Коротко підсумую у двох тезах, чому я не погоджуюся з цим аргументом. Положення Римського статуту вказують на те, що при вирішенні питання прийнятності Міжнародний кримінальний суд повинен брати до уваги рішення, які приймаються національними державними органами. Міжнародний кримінальний суд — це інституція, яка є комплементарною до національних юрисдикцій, до національних систем кримінальної юстиції. І по-друге, це те, що в міжнародному праві не існує загального принципу, який би захищав особу від засудження в різних юрисдикціях. Навіть за міжнародним правом прав людини, якщо особа була притягнення до відповідальності за певні дії на території однієї держави, вона може бути притягнена до відповідальності за ті самі дії на території іншої держави, якщо ця держава має юрисдикцію це робити. Іншими словами, якщо у нас є особа, яка була засуджена чи навіть виправдана за діяння, що становлять міжнародний злочин судом на території самопроголошених республік, це рішення не є перешкодою для Міжнародного кримінального суду, для розгляду цієї справи і притягнення до відповідальності цієї особи за вчинення міжнародного злочину.

 

Аркадій Бущенко:

Справді, створюється орган, який фактично здійснює правосуддя, і створюється певними недержавними угрупуваннями, які ми не визнаємо і взагалі вважаємо їх злочинними. Утім, ми нікуди не подінемося від того факту, що на цих територіях продовжується життя і на них проживає 3-4 мільйони людей, і я так розумію, що досвід свідчить про те, що, крім воєнних злочинів, злочинів, які можуть передаватися до органів міжнародного та національного права, є звичайна злочинність. Вона нікуди не поділася. Та влада, яка зараз контролює ці території, вона має також контролювати і злочинність. У цьому задіяні і поліцейські, і прокурори, і судді[…]

Ґаяне це більше представила з боку визнання їх з боку міжнародного права, національного права. Але є такий аспект, який теж виникне, це – правоцентричний аспект, тобто фокус на правах людей, які були задіяні у цій системі. Що робити у разі звільнення цих територій, встановлення контролю України над цими територіями, де можуть сидіти в тюрмах купа людей, засуджених за звичайні злочини — грабежі, розбої, вбивства і таке інше? Ми просто відкриваємо двері тюрем і кажемо, що ви тепер вільні, бо вас засудили незаконно? Або – вас виправдали незаконно? Що ми будемо робити – переглядати ці вироки? Чи будемо ми вважати це судом, який порушив гарантії справедливого судочинства через певні недоліки процедури? І, з іншого боку, чи можемо ми сказати, що на підконтрольній [уряду] території України суди завжди діють бездоганно і не припускаються процесуальних помилок, і виносять вироки з повними вимогами справедливого судочинства? Ми такого не можемо сказати, свідчення цьому – рішення Європейського суду. Тобто де та межа, де ми визнаємо, що це було зовсім не правосуддя, а де ми визнаємо, що це було правосуддя з певними недоліками? Порушення стаються в багатьох процесах, але чи стає це повною відмовою правосуддю? Тут великі питання.
Крім того, скажімо, ми встановлюємо контроль над цими територіями, а певні процеси ще тривають. Або хтось вже подав апеляційну скаргу. Що з ними робити? Я думаю, що наша держава повинна мати стратегію вирішення цих проблем. Інакше у щасливому випадку встановлення контролю над територіями ми будемо мати локальну катастрофу правосуддя. Нам треба з цим щось робити, але в публічній площині це поки не обговорюється.

 

Ґаяне Нуріджанян:

Звичайно, є питання, як бути з рішеннями цих судів після того, якщо відновиться український контроль на цих територіях. Це складне питання. У міжнародному праві є принцип, який забороняє державам визнавати як правомірні наслідки таких ситуацій [агресії], але, з іншого боку, існує бажання також зайняти правоцентристську позицію, де ми намагаємося врахувати у цих міждержавних відносинах права людини і права окремих осіб, які опинилися на цій території. До певної міри міжнародне право говорить про те, що держави мають визнавати певні рішення, навіть якщо вони прийняті органами або судами таких недержавних організацій, особливо якщо невизнання таких рішень буде заперечувати правове існування особи. Наприклад, невизнання документів цієї особи, які надають їй доступ до якихось прав. Є судові рішення, як міжнародні, так і національні в інших юрисдикціях, які говорять про такі винятки і таке обмежене визнання, але мені здається, що врешті решт це буде питання перехідного правосуддя: що вирішить наша держава робити – чи ми хочемо почати з нуля і приймемо якесь рішення, яке анулює ці рішення, або ми визнаємо деякі з них, бо визнаємо, що вони не є міжнародними злочинами.

І тут визначення, що таке “повне заперечення судового розгляду” неможливо прописати в праві, неможливо прописати якихось конкретних інструкцій, тому в міжнародному праві і ведеться ця дискусія — які принципи все ж є невід’ємними. Тому вони не прописані в жодному документі, ті документи лише говорять про невід’ємні принципи і дають приклади. Я собі можу уявити, що в рамках перехідного правосуддя створюється якась комісія, яка оцінює різні прийняті рішення і те, чи вони є порушеннями міжнародного права, чи є вони такими очевидним запереченням права на справедливий судовий розгляд, чи ні. Тому мені здається, що питання, як бути з цим далі, пов’язане з курсом перехідного правосуддя, який вирішить наша держава взяти, хоча тут є певні принципи міжнародного права, в межах яких держава може оперувати.

 

Правосуддя у часи війни – інакше, ніж у мирний час?

Аркадій Бущенко:

Я абсолютно переконаний, що суди мають утримати правосуддя у звичайних рамках. Наше суспільство українське (або будь-яке інше) постійно з чимось бореться – із зовнішнім ворогом, або з корупцією, або з тероризмом, або з наркотиками. Завжди є якась ціль, якесь зло, з яким ми боремося. Завжди є певна спокуса “піджати” правосуддя під плани саме цієї боротьби. Завжди є риторика про те, що “ви маєте знизити певні стандарти, вимоги, бо це складно, а зараз треба всіх поганих людей побороти, а потім уже буде нормальне правосуддя”, “давайте поборемо цих поганих людей: корупціонерів, контрабандистів, наркоторговців…” Тому я вважаю, що ніяк правосуддя не має відрізнятися і не знижувати свої стандарти. Я розумію, що розслідування злочинів на непідконтрольних територіях — це дуже складна справа, там дуже багато проблем, але ми не можемо перекладати ці проблеми на потенційних обвинувачених і казати, що ви не у той час і не тому місці опинилися, тому ми вас засудимо за “спрощеними стандартами”. Такого не можна допустити. Інакше за що ми тоді воюємо? Як ми можемо звинувачувати незаконно створені суди у порушені права на справедливий суд, якщо ми тут будемо допускати порушення права на справедливий суд, знижуючи певні стандарти?

Ми маємо втримати правосуддя на належному рівні і не піддаватися цим суспільним тенденціям простити все заради покарання поганих людей і винагородження хороших людей, а маємо застосовувати стандарти правосуддя, особливо в кримінальній юстиції, на належному рівні, як вони застосовуються і у мирний час. Хоча, звичайно, ми маємо зважати на специфіку злочинів, які вчиняються.

 

Професор Івон МакДермотт Різ: 

Я абсолютно погоджуюся із точкою зору судді, що це було б неправильним підходом – змінювати правила, коли йдеться про злочини, пов’язані  з тероризмом. Таким чином ми стаємо на дуже слизьку доріжку, коли кажемо: це ж дуже серйозні злочини, боротьба з безкарністю вимагає, щоб ми трохи понизили стандарти. Це те, що ми бачимо в міжнародних кримінальних юрисдикціях. Я багато пишу про це в своїй книжці. І, знаєте, часом справді доводиться чути ці аргументи – мовляв, та годі вам, всі ж знають, що це погані хлопці і що вони вчинили злочин, то навіщо нам тоді всі ці заповітні основи справедливого судового розгляду? Тож, я абсолютно погоджуюся, що було б помилкою – послаблювати процедурні гарантії.

 

Ключові виклики для українських судів, які розглядають справи щодо війни

Ольга Решетилова, координаторка Медійної ініціативи за права людини

Медійна ініціатива за права людини вже п’ятий рік моніторить судові справи, пов’язані з війною в Україні, ми намагаємося їх якимось чином систематизувати і відстежувати, спонукати суспільство цікавитися цими справами, медіа — висвітлювати ці справи, хоча все це дуже складно.

Власне, перша проблема, яка виникає, це те, що ми знаємо, що в українських судах є тисячі справ, пов’язаних зі збройним конфліктом, і, при цьому, точної цифри сказати ніхто не може. Ми неодноразово писали запити до судової адміністрації, ми цікавилися в прокуратурі, слідчих органах, проте цієї статистики ніхто не веде. Ніхто не знає, скільки цих справ в судах, навіть по окремих статтях кваліфікації, ніхто не може сказати, які з цих справ стосуються конфлікту, а які не стосуються, тому що статей кримінального кодексу, за якими в 2014 році починали розслідуватися всі ці злочини, величезна кількість, починаючи від державної зради та посягання на територіальну цілісність, закінчуючи підготовкою, розв’язанням та веденням війни або єдиною статтею, яка в нашому кримінальному кодексі відносно відповідає поняттю воєнних злочинів — це порушення звичаїв ведення війни.

Цієї статистики немає. Але ми бачимо, що щотижня в різних судах відбувається сотні цих судових засідань, здебільшого у прифронтових областях, але і по всій Україні теж. Вони відбуваються в абсолютній тиші, навіть ті з них, які мали би бути резонансними, але вони не висвітлюються в медіа через недостатню комунікацію, як нам здається. Ми робили дослідження «Право на правду. Висвітлення судових процесів, пов’язаних зі збройним конфліктом в Україні», де ми говоримо про те, що така тиша стосовно цих процесів є порушенням права на правду, зокрема, жертв війни. Цю проблему, мабуть, треба було б вирішувати.

Друге, про що я хотіла сказати, про що говорять і експерти, про це написано в дослідженні, яке робив Міжнародних фонд «Відродження» «Правосуддя на сході України в умовах збройної агресії Російської Федерації»: те, що судді, особливо в прифронтових регіонах, бачать небезпеку для себе під час розгляду таких справ. Дуже часто ми це бачимо в судових реєстрах, що судді просто беруть самовідводи і не беруться розглядати ці справи. Ми бачили випадки, коли вони отримували реальні погрози, коли на суди приходили представники тієї чи тієї сторони на захист когось із обвинувачених, наприклад. Бували випадки, коли тиснули представники прокуратури, використовуючи спецназ, наприклад, коли військова прокуратура тиснула на суд. І буквально під час останнього нашого заходу одна із суддів Красноармійського суду розповідала про те, як місцеве СБУ використовувало дуже чорнушні технології для того, щоб тиснути на неї і якимось чином її очорнити через те, що вона винесла вирок не той, який потрібен був би СБУ.

І третє, про я хотіла би сказати, – це те, що судді опиняються у дуже незручній позиції, коли відбуваються так звані обміни полоненими. Суддям доводиться в обхід певних процесуальних норм виносити рішення, звільняючи з-під варти осіб, вони буквально цілими фразами вносять у свої рішення тексти про те, що ці домовленості досягнуті в Мінську. Ми неодноразово спілкувалися із суддями, які говорили нам про те, що вони з патріотичних та гуманних позицій йдуть на це рішення, але у них немає жодного механізму, тому доводиться настуступати на горло правосуддю та піддавати себе ризику, тому що рано чи пізно до них можуть виникнути питання. І бували випадки, коли українські суди звільняли з-під варти особу у рамках так званого взаємного звільнення, вона передавалася на непідконтрольні території і там була засуджена їхніми квазісудами як завербована українською стороною. Тобто тут є питання, хто понесе відповідальність за те, що особа була передана туди і багато-багато інших питань, про які треба говорити та шукати рішення.

 

Аркадій Бущенко:

Це складні питання. Але, скажімо, питання забезпечення безпеки суддів та й інших учасників кримінального судочинства, на мій погляд, можливо було б і зараз вирішувати. Прифронтові судді дуже ризикують, беручи участь у цих справах. Можливо, варто було би передавати ці справи в інші територіальні юрисдикції.

 

Відеозапис заходу:

 

Вебінар #InternationalLawTalks, відео- і текстова нарізка – це спільний продукт Медійної ініціативи за права людини, Української Гельсінської спілки з прав людини та Катерини Бусол, підготовлений в рамках Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) “Права людини в дії”. Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим є партнером серії вебінарів #InternationalLawTalks.

У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. 

Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.