Військові у збройному конфлікті на Сході України: пішаки чи головні фігури?
Часом реальність значно відрізняється від тієї картинки, яку її подають. Коли існує декілька оцінок подій має обиратися та, на користь якої зібрано більшу кількість доказів. І в результаті може виявитися, що ситуація насправді вже й не така проста, якою здавалася на перший погляд. Ось так і зараз в Україні: ніби йде війна, а прикривається парасолькою з назвою «АТО». Так що ж відбувається і як на це дивиться міжнародне право?
Джерело фото: www.espreso.tv
У відповідь на захоплення управлінських будівель у м. Слов’янськ Донецької області, 13 квітня 2014 р. Радою національної безпеки та оборони України було проголошено початок антитерористичної операції. Що це таке? Стаття 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 р. дає таке визначення антитерористичної операції ̶ це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності. Досить складно сформульоване, але і світова практика також визнає цей механізм. Він відрізняється винятковою небезпекою причин його застосування та своєю обмеженістю у часі. По суті для світу АТО – це ніби екстрена медицина: є серйозна загроза з якою треба швидко впоратися.
Для України, крізь призму подій на сході, термін «АТО» самознищився, коли так яскраво на полі бою почали являти себе військові російської регулярної армії. Поступово з’являлися і численні докази політичної, військової, економічної та інформаційної підтримки озброєних груп зі сторони Російської Федерації. І вже якось протистояння незаконним збройним формуванням виявилось вже не таким вже простим і очевидним, а ставало все більш кровопролитним та жорстоким. І що ж ми маємо в результаті?
З огляду на спрямованість різних країн світу на боротьбу з тероризмом, поширеність та складність останнього як явища, його гібридний характер я все ж таки не вважаю протистояння з терористичними організаціями війною у розумінні міжнародного гуманітарного права. Це має означати, що поняття «АТО» не може само собою розумітись як збройний конфлікт.
Як зазначається у рішенні по апеляції захисту щодо юрисдикції по справі Dusko Tadic від 2 жовтня 1995 р. Міжнародного трибуналу у справах колишньої Югославії, визначення збройного конфлікту змінюється у залежності від його учасників: чи є вони повноправними суб’єктами міжнародного права. Виходячи з цього критерію та у відповідності до норм міжнародного гуманітарного права важко віднести події на сході України до одного виду збройного конфлікту. Тому більш доречно говорити про змішаний збройний конфлікт з поєднанням елементів як міжнародного, так і не міжнародного завдяки участі у ньому як російської регулярної армії, так і незаконних збройних формувань. Хоч і досить складно виходить, але вже краще, ніж тероризм у чистому вигляді. У тому ж рішенні Міжнародного трибуналу у справах колишньої Югославії зазначається: «…домовленості, досягнуті між різними сторонами конфлікту в колишній Югославії, підтверджує припущення, яке зробила Рада Безпеки ООН при прийнятті Статуту Міжнародного трибуналу у 1993 році, що відповідно до ситуації сторони самі сприймали події в різний час як міжнародний або неміжнародний збройний конфлікт, то і події оцінюються як змішаний внутрішньо-міжнародний конфлікт…».
Завдання по боротьбі з терористичними організаціями у світі покладаються на підрозділи спеціального призначення спецслужб різних країн. Вони являють собою окремі силові утворення у складі органів внутрішньої державної безпеки та залучаються для виконання завдань у межах профільних операцій. Ціль їх роботи – точкові реакції на надзвичайні ситуації, переважно пов’язані із взяттям заручників. Наприклад, найвідомішими світовими підрозділами спеціального призначення є SAS-22 (Великобританія), HRT (США), GSG9 (Німеччина), Cobra (Австрія). В Україні, в якості подібного підрозділу, діє спецпідрозділ «Альфа» при Службі безпеки України. А кого ж мали ми на сході у 2014 році?
Чомусь на передовій можна було спостерігати лише підрозділи Збройних Сил України, Національної гвардії України, батальйони територіальної оборони та добровольчі батальйони. Спробую розглянути всі ці категорії.
Чинна редакція Закону України «Про боротьбу з тероризмом» на момент початку АТО встановлювала, що Міністерство оборони України у разі виникнення терористичних загроз здійснює захист об’єктів Збройних Сил України. У редакції Закону від 21.06.2014 р. вже з’явилось таке формулювання «…у разі залучення до проведення антитерористичної операції – забезпечують із застосуванням наявних сил та засобів виконання завдань щодо припинення діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій; беруть участь у затриманні осіб, а у випадках, коли їх дії реально загрожують життю та здоров’ю заручників, учасників антитерористичної операції або інших осіб – їх знешкоджують…». Те ж саме кореспондується і в Законі України «Про Збройні Сили України».
Серед призначення сил Національної гвардії України, відповідно до Закону України «Про Національну гвардію України» від 13.03.2014 р., досить чітко говориться про їх участь у «…припиненні терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій…». При цьому навіть наголошується: «…Національна гвардія України бере участь відповідно до закону у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони…». Але ж питання залишається в тому, що підрозділи Національної гвардії України не мають на завданні проведення активних бойових дій, а лише правоохоронні функції та функції охорони громадського порядку.
Прямого нормативно-правового акту, який би регламентував діяльність батальйонів територіальної оборони наразі немає, по меншій мірі у відкритому доступі. 30 квітня 2014 р. Кабінет Міністрів України офіційно заявив про формування в областях батальйонів територіальної оборони. Як визначалося, підставами для їх формування були Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 р. та Указ Президента України «Про затвердження Положення про територіальну оборону України» від 02.09.2013 р. № 471 (прим. – текст останнього акту відмічений позначкою «для службового користування»). Єдині орієнтири, які можна знайти у законодавстві з приводу батальйонів територіальної оборони – це стаття 18 Закону України «Про територіальну оборону України» від 06.12.1991 р., яка покладає на місцеві державні адміністрації повноваження з організації територіальної оборони, та норми Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про військові комісаріати» від 03.06.2013 р. № 386, які покладають обов’язок на обласні військові комісаріати з підготовки та участі у територіальній обороні.
І, мабуть, центральним ідейним ядром у цьому натюрморті силовиків є добровольчі батальйони. Точніше сказати – спеціально сформовані підрозділи спеціального призначення на базі Національної гвардії України, Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства оборони України (прим. – питання добровольців в АТО розглядалося у одній з попередніх публікацій: https://helsinki.org.ua/blogs/dobrovoltsi/). При цьому особовий склад підрозділів формувався з військовослужбовців резервної служби, які залучалися до АТО з порушенням визначеного законодавством порядку (прим. – ретроспективі служби у військовому резерві була досліджена у публікації за посиланням: https://helsinki.org.ua/advices/sluzhba-u-vijskovomu-rezervi-znachennya-ta-zmina-ponyattya/).
Поступово сформувалась така картина ситуації на сході України. Офіційно Збройні Сили України до середини червня 2014 р. не мали зобов’язання брати участь у активній фазі АТО. Національна гвардія України могла лише займатися охороною громадського порядку. А значну чисельність мотивованих для захисту держави громадян організовували у батальйони територіальної оборони та добровольчі батальйони. Всім зрозуміло, що критична ситуація вимагала прийняття термінових рішень, що з часом система управління і відповідальності була налагоджена. Але ж минулі помилки залишились: деякі ще намагаються отримати статус учасника бойових дій, бо кадрові документи практично не велись; інші доводять отримане поранення та шукають захисту; у третіх же рік служби в гарячих точках виявився «перебуванням у відрядженні». І зрідка лише говорять ті, яких не мали насправді відправляти на передову, але які йшли віддано захищати свою державу.
То ж що у нас відбувається: війна чи АТО?..
Далі буде…