Відстань між упередженням і дискримінацією дуже мала – всього лише в одну дію, яка поділить людей на умовно перший і другий сорт
Юристи Правозахисної Групи «Січ» півроку ведуть справу жінки хворої на туберкульоз.
Наша героїня Катерина* жила щасливим шлюбом протягом більше 10 років, вела господарство, народила трійко чудових діточок, була за чоловіком як за кам’яною стіною і думала, що так триватиме завжди. Але в ідилію втрутилися проблеми зі здоров’ям і вона потрапила в лікарню. Не приховуватимемо подробиць – захворіла Катерина на туберкульоз. Але це, як відомо, не вирок, завдяки допомозі лікарів хвороба була приборкана, і як тільки небезпека для оточуючих минула – Катерину виписали додому з курсом подальшої терапії і графіком відвідування спеціалістів.
Що тим часом трапилось в неї вдома – сказати не можемо, але невдовзі почалося суцільне пекло. Знущання, образи та приниження тривали декілька місяців, але найбільший жах був попереду: мотивуючи питанням безпеки, чоловік забрав дітей і відвіз до своєї мами, в квартиру якої у Катерини доступу нема. За шалено короткий час жінка залишилась без щасливого шлюбу, житла (чоловік вигнав її з хати) і дітей. Спроби піти на контакт, зустрітися і поговорити закінчувались скандалами, погрозами, а подекуди і побиттям. Не меншим шоком такий поворот подій став і для дітлашні. Слухняна, добре виховна малеча навіть уявити не могла, чим обернеться проста поїздка до бабусі, що бачитися з мамою вони будуть в присутності поліції, а зазвичай добрий і уважний тато відверто знехтує їхніми проханнями повернутися додому.
Спроба вберегти дітей від інфікування можливо і виглядала б благородно, якби не той факт, що чоловік Катерини усі півроку її перебування в лікарні часто навідував дружину, регулярно спілкувався з лікарями і відповідно мав достовірну інформацію про це захворювання, і не знати, що вона не становить небезпеки – просто не міг. Реальність, попри всю міфологізацію і стереотипи в суспільстві, така: уже через 2-3 тижні після початку лікування хворий на туберкульоз припиняє поширювати інфекцію, навіть якщо кашель та виділення мокроти ще триває. Небезпека для оточуючих є мінімальною. Після цього лікарі радять полишити лікарню і продовжити лікування в домашніх умовах, адже це запобігає перехресному інфікуванню стаціонарних хворих і загалом позитивно впливає на стан людини. Особливих обмежень під час одужання від туберкульозу нема: не перенапружуватись і не стресувати, вчасно приймати пігулки, якісно та повноцінно харчуватись, відмовитися від шкідливих звичок, отримувати позитивні емоції, регулярно перевірятися у лікаря. Люди, які пройшли повний курс лікування, становлять не більшу загрозу, ніж будь-яка людина, яка ніколи в житті не хворіла на туберкульоз.
Ось такою є правда. Туберкульоз виліковний, ВІЛ-інфекція – не вирок, а всі жахи і стереотипи в суспільстві – результат невдалих піар-компаній, покликаних спонукати людей перевіритись в лікаря, і, звісно, брак інформації. Через це і виникають упередження: з людиною, що живе з ВІЛ, бояться дихати в одному купе, ромами лякають дітей, а до людини, що хворіла на туберкульоз, назавжди прилипає слово «заразна». Відстань між упередженням і дискримінацією дуже мала – всього лише в одну дію, яка поділить людей на умовно перший і другий сорт, надасть перевагу одним і обмежить в правах інших.
Півроку правопорушень
Майже півроку Катерина позбавлена можливості спілкуватися зі своїми дітьми і дбати про них. Для того, щоб отримати побачення – доводиться викликати поліцію. І навіть після цього дітлашню показують мамі протягом 10-15 хвилин, під пильним наглядом батька, який забороняє дітям цілувати й обіймати матір. Будь-який крок, не погоджений з чоловіком, викликає агресію, починаються образи та цькування, іноді доходить до фізичного насильства. А як же рівні права і обов’язки батьків щодо дітей, вони ж чітко зазначені в Сімейному кодексі? А ніяк. Поки що ніяк.
Катерина воює за дітей на всіх фронтах. Написані заяви в поліцію, є численні звернення до служби у справах дітей, але адекватної реакції від держорганів наразі нема. Ігнорується законодавство, складаються сумнівні акти обстеження житлово-побутових умов дітей, поліціянти «забувають» вносити в ЄРДР незручні статті, надані довідки про стан здоров’я не враховуються чи губляться між кабінетами соцслужб, з’являються все нові і нові умови, за яких Катерина матиме доступ до власних дітей. А аргумент другої сторони конфлікту незмінний: «Що ви від неї хочете, вона ж хвора!» – і складається враження, що всі тихенько з ним погоджуються і тиснуть на гальма, множачи на нуль поняття «правова держава» як таке. Справа не рушає з місця вже півроку. Навіть втручання правозахисників і юристів не сильно додало притомності чиновникам, адже система, яка звикла нехтувати правами жінок, людей з інвалідністю, ромів, геїв, ВІЛ-інфікованих, ув’язнених, тощо – організм інертний і точно знає, хто виходить переможцем з таких суперечок.
Законодавча теорія
Чинним законодавством прямо заборонено дискримінувати людину за будь-якою ознакою, включаючи, як у випадку з Катериною, стан здоров’я. Конституція України каже, що «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (ст. 21); «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (ст.24). «Інші ознаки» – це відкритий перелік, який можна доповнити залежно від ситуації. Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» окрім заборони дає визначення поняттю та формам дискримінації, окреслює сфери застосування закону, повноваження органів влади та омбудсмана, дає механізм оскарження протиправних дій. Про недопустимість дискримінації також говориться в законах про працю, а також щодо груп осіб, які потребують додаткової уваги з боку держави – людей з інвалідністю, ВПО, тощо. Навіть існує варіант «Б». Якщо держава Україна виявляється не здатною захистити своїх громадян, по справедливість можна звернутися до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Він створений для забезпечення дотримання країнами-підписантами зобов’язань за Конвенцією про захист прав людини та протоколами до неї, звернутись туди може будь-яка людина (група людей) чи неурядова організація, що вважають себе потерпілими від дій (або бездіяльності) країни. Процеси в цьому суді не можна назвати швидкими, справи слухаються по декілька років, але рішення є обов’язковим для виконання і якщо держава винна – вона сплатить компенсацію спричиненої шкоди. Обов’язково.
Це в теорії. На практиці ж дуже небагато людей, які зазнали дискримінації, готові вголос заявити: «Так, я ВІЛ-інфікований/гей/маю інвалідність/ром/трансгендер, але це не робить мене гіршим за інших людей і не є підставою для обмеження моїх прав!» Таких як Катерина, готових пройти всі кола бюрократичного пекла, потерпати від свавілля і на кожному кроці втикатися у власне безправ’я – одиниці. Але такі вже не здаються, торуючи шлях для інших і ламаючи систему.
Дії юристів
Юристка приймальні УГСПЛ на базі ГО «ПГ «СІЧ»» Марина Кіптіла веде справу Катерини, крок за кроком допомагаючи шукати можливості припинити порушення прав і крок за кроком шокуючись свавіллям, що відбувається.
«Було підготовлено безліч документів: адвокатські запити, заяви від імені Катерини до органу опіки та піклування, звернення до Уповноваженого Президента України з прав дитини, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, заяви до поліції щодо внесення інформації до Єдиного реєстру досудових розслідувань тощо, але служба у справах дітей наче відверто саботує процес, а поліції все одно. Маленька перемога (чи велика, треба дочекатись результату) – Уповноважений Президента з прав дитини пристав на бік Катерини, побачив порушення в роботі служби у справах дітей і звернувся до міського голови з проханням розібратися в ситуації і покарати винних» – каже юристка.
Вона також зазначає, що відповідно до Принципу 6 Декларації прав дитини, дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона має, якщо це можливо, зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків, у будь-якому разі – в атмосфері любові та моральної і матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю. Однак, у ситуації Катерини, протягом більше 4 місяців відбувається порушення прав матері та дітей на безперешкодне спілкування між собою. Катерина неодноразово зверталася письмово до органів опіки та піклування, при цьому надавала копії медичних документів щодо стану свого здоров’я, в яких чітко зазначено, що загрози оточуючим вона не несе. Однак, відсутні дієві заходи реагування з боку посадовців. Голова Самарської районної у місті Дніпрі ради листом від 27.06.18 повідомив Правозахисну групу про те, що на засіданні комісії з питань захисту прав дитини з батьком дітей проведено профілактичну бесіду щодо недопустимості чинення перешкод матері у спілкуванні з дітьми у разі надання нею документів щодо повного видужання від хвороб, які загрожують здоров’ю дітей. І це незважаючи на той факт, що мати надавала документи щодо стану свого здоров’я. Таки чином, відбувається дискримінація Катерини через її хворобу. Органи опіки та піклування мовчазно погоджуються із ситуацією, коли мати не може безперешкодно бачитися зі своїми дітьми, піклуватися про них, втрачає з ними емоційний зв’язок. Наразі очікуємо рішення комісії Самарської районної у місті Дніпрі ради щодо визначення порядку спілкування з дітьми.
Крім того, Катерина зверталася до поліції із зверненнями про вчинення відносно неї кримінальних правопорушень за ознаками злочинів, передбачених статтями 161(дискримінація) та 356 (самоправство) Кримінального кодексу України. Однак, поліція відмовила у внесенні відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (не вбачали таких підстав). Юристкою було підготовлено скарги до слідчого судді, які були задоволені. Зокрема, зобов’язано органи поліції внести відомості до ЄРДР. Відповідні ухвали були направлені судом до Самарського відділу поліції ДВП ГУНП в Дніпропетровській області. Однак, навіть при виконанні ухвали слідчий вніс відомості до ЄРДР за статтею 166 Кримінального кодексу України (щодо невиконання батьком своїх обов’язків по догляду за дітьми), а не за статтею 161 (дискримінація), як того вимагає ухвала суду. Довелося знов звертатися до слідчого судді, скарга на дії та бездіяльність слідчого поки що не розглянута.
Таким чином, боротьба за відновлення порушених прав матері на спілкування з дітьми та притягнення до відповідальності за вчинення дискримінації відносно Катерини триває.
Сумний підсумок
Ми впевнені, що перемога за нами, законні права Катерини будуть захищені, а винні покарані. Але. Чим відіб’ється ця ситуація на долі малечі 11-ти, 9-ти та п’яти років від народження? «Корисним» навичком принижувати, бити і знати, що тобі за це нічого не буде, якщо правильно подати інформацію? Усвідомленням того, що є перший і другий сорт людей? Навчаться вони діяти з позиції сили у власних інтересах чи навпаки, захочуть захищати несправедливо скривджених? Чи не просочаться вони оцим відчуттям безпорадності, коли все навкруги летить шкереберть і допомоги годі чекати? А може виростуть поруч з мамою, хорошою доброю мамою, на яку чомусь поставлено клеймо «заразна», толерантними до людей з відмінностями? Сподіваємось, Катерина, яка вже знає все про права людини з власного досвіду, виростить їх правильними людьми.
* Ім’я головної героїні змінено з міркувань безпеки дітей.