У Чернігові третій місяць працює штаб, де допомагають білорусам, які вимушено покинули свою країну. Серед них переважно люди, яких переслідують за участь у мітингах або їх організацію проти режиму самопроголошеного президента Білорусі Олександра Лукашенка. Наша героїня – одна з них. Вона жила у невеликому місті Білорусі та виховувала маленьку донечку, а також вела телеграм-канал, у якому користувачі обговорювали тему виборів. Наприкінці травня її затримали. Пізніше завели кримінальну справу за нібито організацію несанкціонованого мітингу. Через переслідування нашій героїні довелось покинути країну.

 

– Розкажіть, як Ви натрапили на цей телеграм-канал та що у ньому обговорювали користувачі?

У червні створили телеграм-групу та чат “Армія з народом”. У той час з’явилося дуже багато чатів, бо тривали політичні перегони. Я допитлива людина, мені цікаво все. Я зайшла у цю групу, почитала, побачила, що люди спілкуються і теж спілкувалася з ними. Переважно говорили про те, що народ втомився жити під гнітом. На той час вже почалися репресії і за “Ланцюжки солідарності” затримували людей. 

З часом мене зробили адміністратором цієї групи. Між адмінами були індивідуальні паролі під час спілкування. Паролі існували, щоб розпізнавати, чи це дійсно власник акаунту чи ні. Ми розуміли, якщо когось з адмінів затримають з відкритим телефоном, то з його аккаунту зможуть писати ГУБОЗіК’и (співробітники Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією МВС Республіки Білорусь).

– Як Ви зрозуміли, що у чаті є співробітники ГУБОЗіК?

Я помітила, що з чату почали зникати адміністратори. Потім, коли вони з’явилися у чаті знову, відповідали мені без розпізнавальних паролей. Я почала бити на сполох. Інші учасники групи казали, щоб я трохи почекала. Думали, можливо, хлопці просто залягли на дно. Але як власник групи я прийняла рішення закрити чат і канал. О десятій годині вечора я підняла паніку і постійно писала в чаті слово “виходимо”. На каналі було близько 2 тисяч підписників. Десь о 4 годині ранку залишилося 50 людей. Я думаю, що це або ті, хто спав, або представники правоохоронних органів.

Вже потім я зрозуміла, що адміністраторів групи хотіли притягнули до справи Тіхановского, Статкевича та інших політиків.

Сергій Тіхановський/Фото: TUT.BY

 

 *Сергій Тіхановський – білоруський блогер. Микола Статкевич – опозиційний політик у Білорусі. Вони мали намір стати кандидатами у президенти Білорусі, але білоруська ЦВК відмовила у реєстрації. Пізніше Сергія Тіхановського затримали на 15 діб через звинувачення «в організації та підготовці акцій, які брутально порушили громадський порядок» у місті Гродно 29 травня. Його дружина Світлана Тіхановська брала участь на виборах. За даними білоруської ЦВК Тіхановська посіла друге місце на виборах.

Поліція перекрила Мінськ в ніч з 9 на 10 серпня 2020 року/Фото: Радио Свобода

 

– Як розвивались події після ліквідації телеграм-каналу?

На наступний день вранці до мене приїхали співробітники ГУБОЗіК. Вони провели обшук: вилучили всю техніку, у тому числі мій телефон. Затримали мене і повезли до Мінська. Я мешкала у невеликому місті. Воно тихе і не протестне, тому, думаю, я шокувала наше КДБ та міську міліцію тим, що така людина була у них під носом.

Спочатку мене хотіли посадити в районне управління внутрішніх справ, але звідти прислали повідомлення, що я “політична”, тому мене посадили у Центрі ізоляції правопорушників на вулиці Окрестіна (ЦИП). Мене допитупитували і при цьому чинили моральний і фізичний тиск. На допиті я говорила, що адміністратором телеграм-каналу стала рандомно. До армії відношення не маю, паролів не знаю. Я ні в чому не зізналася.

Акція проти підсумків виборів президента Білорусі, Мінськ, серпень 2020 року/Фото: Радио Свобода

 

Після допиту я зрозуміла, що мій телефон слухали, бо слідчі говорили моїми словами. Напередодні я дзвонила подрузі і казала, що напевно мене скоро затримають, тому я купила рюкзак і хочу скласти у нього теплі речі. І на допиті мені так само сказали: “ти ж знала, що ми за тобою прийдемо, і збирала теплі речі”.

На наступний день призначили судове засідання. Співробітники ГУБОЗіК, які були присутні на допиті, давали неправдиві свідчення у суді. Вони сказали, що нібито я рознесла відділ ГУБОЗіК. Кидалася в них різними предметами, але цього не було. На допиті було близько 10 їх співробітників, а я вагою 48 кг. Невже б вони не скрутили мене за 3 секунди?

У суді мені призначили штраф за те, що я нібито рознесла відділ ГУБОЗіК. Сказали, що я вільна. Але за дверима суду я побачила, що на мене знову чекають їх співробітники. Коли я вийшла з судової зали мене одразу взяли під пахви, поволокли до виходу з будівлі суду. Пам’ятаю, як я голосно спитала: “Почекайте, так я затримана?”. А співробітники суду, які стояли на прохідній, демонстративно відвернулися, нібито не бачили. Ось така у нас в Білорусі система, вибудована за 26 років.

Зіткнення міліції і протестуючих студентів у Мінську 1 вересня 2020 року/Фото: EPA-EFE

 

– Куди Вас повезли далі?

Мене знову відвезли до відділу ГУБОЗіК. Знову все те ж саме: тиск, мати, крики. Погрози про те, що заберуть дитину. Як матір маленького дитини вони не могли мене затримувати більше 3 годин. Але мене тримали більше доби, через це мене засудили, що все було ніби за законом. Ввечері мене відпустили. Та навіть після цього казали: “будеш переходити дорогу і ми тебе знову візьмемо, і будемо випускати і затримувати”. Втім, я все ж потрапила додому.

 

– Які були умови у камері ЦИП?

Там було дуже холодно. На ліжках навіть не було матраців і ковдр, я сиділа на голих крижаних нарах. І мої теплі речі мені не дали, я сиділа у літньому одязі при температурі в камері 7-8 градусів. Я стукала у двері і просила дати мені ковдру. Мені сказали, що ковдри видають за рішенням адміністратора. Але я так зрозуміла, що дали вказівку нічого для мене не видавати і створювати “особливі” умови. Це теж тиск.

На три доби у мене була півлітрова пляшка води. Вранці принесли 100 грам каші. Я її просто викинула в унітаз, бо від неї тхнуло.

Коли мене відпустили і я приїхала додому, добу спала. Моральні та фізичні знущання дали про себе знати. Я була дуже виснажена.

Жінка обіймає звільнену з Центру ізоляції правопорушників на Окрестіна/Фото: Sergei Gapon, AFP

 

– Чи Ви намагалися оскаржити рішення суду?

Через тиждень я зателефонувала у правозахисний центр “Весна”. Розповіла про все і почала оскаржувати рішення суду. Але у мене не було жодних протоколів допитів, бо їх забрали. Тоді я зрозуміла, що наді мною познущалися і викинули. А я не мала жодних доказів цього.

Разом зі своїм адвокатом я подавала запит на отримання цих протоколів. Вони були потрібні, бо у них зазначені прізвища співробітників, які давали неправдиві покази. Через деякий час мені подзвонили з міського відділу РУВС і сказали, що на моє ім’я прийшов пакет. І повідомили, що, ймовірно, там були ноутбуки, які у мене забрали при обшуку. 

 

– Вам вдалося забрати речі?

Перед тим, як іти у міліцію, я подзвонила подружці і в правозахисний центр “Весна”. Попередила їх, що я йду у відділ РУВС. Звичайно, я підозрювала, що мене можуть затримати. Так і було: на мене вже чекали ГУБОЗіК’и. 

73-річна Ніна Багінська бореться за свій прапор з ОМОНом на акції протесту в Мінську 26 серпня 2020 року/Фото: Dmitry Lovetsky, AP

 

Коли я прийшла мені одразу сказали, щоб я знімала шнурки та ремені. Далі повезли до слідчого комітету в Мінськ. Там повідомили, що я проходжу у справі Тіхановского, Статкевіча та ще інших людей, яких затримали 29 травня. Хоча я до них не маю жодного відношення. 

На мене завели кримінальну справу за нібито організацію незаконного мітингу. Це частина 1 стаття 342 Кримінального кодексу Республіки Білорусь, що карається від штрафу до позбавлення волі строком до 3 років. Звичайно штрафами у нашій країні ніхто не обмежуються. Всі люди, яких затримали на початку літа – за ґратами. І їх визнали політв’язнями. 

Але мене відпустили. І я була вкрай здивована, що мене випустили. Я очікувала, що мене посадять знову. Але через те, що у мене маленька дитина, за законом мене мали відпустити. У червні репресивна машина ще не настільки розійшлася. Зараз мам маленьких діток вже не випускають. 

 

– Коли Ви вирішили покинути Білорусь?

У наше місто мала приїхати Світлана Тіхановска. У місті планували мітинг. І тут я відчула небезпеку. Я зрозуміла, що зараз за мною прийдуть. І я вирішила покинути країну. Я поїздила трохи Білоруссю, щоб поплутати сліди, і виїхала в Україну. Дитину залишила своїй мамі, бо якщо б мене спинили на кордоні, то дитина одразу потрапила б у дитбудинок. 

 

– Як пройшов контроль на кордоні з Україною?

Я зі страхом проїжджала кордон. Навіть коли у Гомелі була півгодинна зупинка і я бачила, що поруч стоїть тонований бус, я боялася, що мене знімуть з рейсу. Судячи з тиші в автобусі, і того, як ми всі були напружені, фактично весь автобус був таких, як я. На той момент автобус був найбезпечнішим способом виїзду. 

Коли вже була в Україні, у мене градом полилися сльози. Кілька годин проплакала. Потім взяла себе в руки і почала відновлювати телеграм-канал, який я тоді знищила.

Українська акція на підтримку протестів у Білорусі/Фото: Watchers

 

– Як на Ваш виїзд з країни відреагували близькі?

Мама не бачила жодної небезпеки у країні. І зараз не бачить. Друзі радили їхати ще раніше. Але я до останнього відмовлялася приймати думку, що мені у Білорусі небезпечно знаходитись. Я говорила їм, що вдома зможу зробити більше. 

 

– Після того як Ви покинули країну, були якісь дії з боку правоохоронців у Білорусі?

Зараз мої рідні не захищені. Я розумію, що на маму і на дитину можуть тиснути. І тиск був – з боку соціальних служб та за допомогою дитячого садка. Після того, як я поїхала, у моєму будинку проводили ще два обшуки. Під час третього подзвонили мамі і сказали, щоб вона відкрила будинок. Вона сказала, що ключів немає. Тоді їй пригрозили, що виламають двері. Зрештою вона була змушена приїхати і відкрити.

 

– Скільки Ви знаходитесь в Україні? І чи плануєте поїхати в іншу країну?

З серпня я перебуваю в Україні. Я для себе вирішила, що я залишаюся тут і буду продовжувати вести білоруські чати і допомагати тим, хто цього потребує. Я не опускаю руки і сподіваюся, що ми станемо вільними і ми будемо жити в правовій демократичній державі. 

Один із прикордонних з Білоруссю пунктів пропуску/Фото: Valentyn Ogienko, Reuters

 

– Чи Ви подавали заяву на вид на проживання? Чи були складності в отриманні державних послуг в Україні?

Я знаю, що наш нелегітимний президент любить торгуватися політв’язнями. Можливо, Україна піде на угоду з ними і вирішить екстрадувати таких людей, як я. Через це я подалася на статус “біженця”. Це дає мені захист, що мене не видадуть.

Поки я не отримала цей статус, я не можу влаштовуватися на роботу. Розгляд щодо мого отримання статусу продовжили до травня. За довідкою я можу влаштуватися, але я не можу отримати Індивідуальний податковий номер. У деякі служби я не могла потрапити півтора місяця.

Одна служба говорить, що я можу знаходиться в Україні 90 днів, плюс один місяц через карантин. А інша структура каже: якщо перебуваю в Україні більше 90 днів, то отримаю штраф. Доводиться підлаштовуватися. 

 

– Яка, на Вашу думку, потрібна допомога білорусам, які вимушено покинули країну? 

Коли людина приїжджає, їй потрібен дах над головою. Як правило, люди їдуть без речей. Коли я приїхала, у мене практично нічого не було. Через стрес я втратила вагу і навіть мої речі на мені висять. З документів брала тільки паспорт і мама передала права. Кожна хвилина важлива і за хвилину життя цілком може зміниться, тому люди тікають без нічого.

Не всі білоруси можуть собі знайти застосування. Може, потрібна перекваліфікація або навчання. Також юридична допомога, якщо потрібно отримати статус “біженця” та оформлення візи. 

 

***

Інтерв’ю проведено у рамках проєкту «Підтримка та захист громадянського суспільства» за підтримки Європейського союзу в Україні.