Публікація

«Ваша біда, що ви – українці»: на Харківщині російські військові забрали в полон пенсіонерку

Марія Олексіївна Шевченко усе життя мешкала в Харкові. На пенсії вона змінила шумне велике місто на тихе і затишне село Липці. Жінці хотілось спокійної старості, але в лютому її та інших українців Путін вирішив «рятувати». Марія Олексіївна пережила обстріли і окупацію та потрапила в російський полон. Жінка поділилась своєю історією з документаторами Української Гельсінської спілки з прав людини, які продовжують фіксувати воєнні злочини, в рамках глобальної ініціативи «Трибунал для Путіна».  

Про початок вторгнення 

– Я прокинулась від страшного гуркоту. Спитала в чоловіка, що відбувається? А він каже: «Гроза!». А яка гроза в лютому? Я кажу: «То ж вибухи!». Наші вікна виходять на сторону Бєлгорода, ми виглянули і побачили спалахи. Я набрала сестру, яка живе в Києві,  вона розповіла, що у них тихо. Потім мені подзвонила подруга і повідомила, що Росія почала війну. 

Фото з особистого архіву

Про окупацію 

– Росіяни йшли колонами. Ви навіть не уявляєте скільки техніки тут було! Я стояла в дворі, вони йшли через гору, через Миколаївку, я їх бачила і рахувала – 500 одиниць техніки точно було. Мені здавалось, що якби вони стали усі навколо Харкова, то певно б оточили його танками та БТР. 

Перші солдати, які увійшли, поводили себе нормально. Казали, що прийшли нас визволяти, бо нам не дозволяють спілкуватись російською. Ми пояснювали, що це не так. А ще вони дивувались нашому рівню життя. Питали, де у нас пічки стоять? Ми показували, що у нас є газ, тому пічки нам непотрібні. Вони дуже дивувались, що у нас в селі проведений газ. Коли почали заходити буряти та чеченці, почалось мародерство   крали машини. В мене авто нема, а машину сусіда Ігоря ми буквально розібрали на запчастини і частинками рознесли по домівках. Російські військові дуже сильно грабували дачі. Вивозили усе вантажівками. Брали все що бачили. 

У них було таке «хобі» обстрілювати мирних. Їм треба було нас залякати, тому вони нас обстрілювали. Після кожного прильоту в якоїсь частини мешканців не витримували нерви, вони збирались і виїжджали. Мета російських військових була одна «викурити» місцевих. Тут було 11 прильотів. Один снаряд попав у мій будинок. Я стояла біля вікна і дивилась як прилітало – це було заворожуюче. А потім бабах – в мій будинок попало. Дивом лишилась живою. Обстрілювали нас  і в день, і вночі з усіх сторін. Коли українські війська їх витіснили в травні, стало легше. 

Фото з особистого архіву

Про полон

– Всі знали мою позицію. Для проросійських мешканців я була як кістка в горлі. Поки вони розповідали, що Харків в оточенні, що ми будемо з Росією, що в нас буде Бєлгородська область, я знала, що рано чи пізно нас звільнить українська армія. Лінія фронту розташовувалась недалеко – було чутно бої, наші були поруч. У нас в домі «кучкувались» сусіди, які були за Україну. В мене мешкали різні люди, жив прикордонник Владлен його тричі забирали росіяни. Навіть радили змінити йому місце проживання, інакше постійно будуть приходити. Я розуміла, що колись настане і моя черга – росіяни прийдуть за мною. Так і сталось. Коли була на городі, почула, що в чоловіка питають за мене.  Я підійшла, солдати попросили показати паспорт, я пішла за ним в дім. Чоловік спитав військового, за що забирають дружину, а той відповів: «Ваша біда, що ви – українці». У нас в селі була одна жіночка, яка роздавала російську гуманітарну допомогу, то вона усіх здавала. Здала і мене. Коли вони роздавали продукти, я сказала їй: «Однією рукою дають, а іншою вбивають». Росіяни то почули. І прийшли. А я думаю, ну що вони пенсіонерці зроблять? 

Російські військові мене допитували. Питали, де мій онук Олександр. Я сказала, що він – айтішнік і зараз живе у Львові. «Ви брешете! Він у вас служить в ЗСУ», казали солдати.  Потім говорили, що я – навідниця. Але не сходилось, бо телефон був чистий. Тоді почали казати, що такі проукраїнські люди несуть лише неприємності. 

Мене відправили у підвал.  Там ще було 11 чоловіків – п’ятеро моїх сусідів. Сиджу добу – не випускають і не допитують. Отак я і просиділа 10 днів, думала, що російські військові про мене забули.  Годували нас раз в день незрозумілою кашею, душу нема, замість туалету – відро. Вкриватись вночі було нічим, а ночі були холодні. Сидиш там і не відчуваєш себе людиною, наче беззахисна біомаса. На 11 день нас звільнили. 

Наді мною не знущались. А от хлопців допитували електрошоком, обливали водою, підвішували. Сусіда Андрія, з яким ми сиділи в підвалі, допитували вісім разів! Знаєте за що його забрали? За смс другові, де він написав: «Коли вже нас звільнять?». На останньому допиті йому дали вибір: або він йде служити в російську армію, або його відправляють знову у підвал. Він сказав, що йде додому. Ну і його кинули назад до нас. Їх цікавили ті, хто служить в ЗСУ, хто працював в поліції. А мені ж 70 років, ясно що я не служу, але потрапила в підвал за проукраїнську позицію. 

Фото з особистого архіву

 

Про звільнення

– За три дні до звільнення ми почали розуміти, що щось коїться. Напередодні в підвал скинули хлопця з розсіченою прикладом головою. У нас був перекис, я обробляю йому рану і питаю: «Ну що там нагорі?» А він каже: «Там таке відбувається, там все в «200-х», «300-х», українська армія пре з усіх сторін». До того ж нас перестали випускати, не давали навіть відро з відходами винести. У нас була невелика щілина через яку можна було бачити, що відбувається надворі, то ми помітили, що військові вантажать якісь ящики в машину. Коли ящики падали, ніхто їх не піднімав. Вони похапцем збирались. Було зрозуміло, що щось відбувається. В один з таких днів відкрились двері, нам сказали: «Свобода!». Ніч, темрява, ми виходимо і нічого не розуміємо. Почали шукати документи, не знайшли. Вирішили пішки йти додому, хоча в дворі стояла машина. Але страшно було їхати, боялись що застрелять або росіяни, або свої. Коли ми прийшли додому, там теж ніхто не розумів, що сталось. А потім прийшов знайомий розвідник і сказав, що окупантів дотисли українські війська, росіяни відступили. 

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, розкажіть нам це. Напишіть на пошту: tribunal_for_putin@helsinki.org.ua або просто залиште контакти й ми з вами зв’яжемося. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі і покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, в рамках ініціативи Т4Р, задокументувано понад 21 тисячу воєнних злочинів Росії проти України. Всі дані документатори вносять в загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим внаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо в 18 областях країни. Щоб дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Зафіксовані епізоди міжнародних злочинів у Миколаївській області протягом 9-ти місяців повномасштабної російсько-української війни: 24 лютого – 24 листопада 2022 року

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної Одеською обласною організацією ВГО «Комітет виборців України» спільно...

02 Грудня 2022

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: