Інтерв’ю з освітньою активісткою у сфері правозахисту Валентиною Потаповою для серії «Правозахисниці, що змінюють Україну»

Освіта – один із напрямків діяльності Української Гельсінської спілки з прав людини, зокрема, навчання правам людини: проведення освітніх заходів і кампаній, семінарів, тренінгів, конференцій, шкіл тощо. А ресурсним центром, що надає послуги з навчання, проведення громадських кампаній і навіть тимчасового проживання фахівців у сфері прав людини та громадських активістів, є Освітній Дім прав людини (під Черніговом).

З березня 2016 року Валентина Потапова – керівниця напрямку по співпраці УГСПЛ з вищими навчальними закладами. За 2016 рік УГСПЛ налагодила співпрацю з 9 вишами. За річними підсумками стажування/практику на базі Спілки пройшли 136 студентів. Це дозволило розпочати формування дієвої моделі співпраці з освітнім середовищем вищої школи. Ця модель направлена на поглиблене розуміння спільної відповідальності за втілення в життя прав людини у кожній громаді та у суспільстві в цілому.

–  Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Не можу в повній мірі сказати, що вважаю себе правозахисницею. Для мене правозахисник – це людина, яка присвятила все своє життя цій ідеї, наприклад, Андрій Сахаров, Мустафа Джемілєв і т. д. Мій внесок значно скромніше.  У 2003 році я стала займатися просвітою в сфері прав людини в школах Ялти, а пізніше – в університеті. В системі освіти України після засудження комуністичної ідеології утворився «ціннісний вакуум», а виховна складова формування молоді не може дозволити собі не мати цінності, які будуть основою особистого зростання.

І незважаючи, на те, що держава тільки в 2014 році серйозно про це задумалась, я для себе вже в 2003 році визначила, що такою основою можуть стати цінності прав людини. У 2006 році я приєдналася до програми «Розуміємо права людини» (РПЛ).  

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Ще у 2005 році я закінчила школу для вчителів України з питань навчання толерантності, прав людини та вивчення історії Голокосту за проектом «Анна Франк. Урок історії», а у 2006 – Міжнародну школу вивчення Голокосту Меморіалу «Яд Вашем» (Ізраїль).

Також я є випускницею низки інших програм: міжнародної освітньої програми з громадянської освіти для педагогічних університетів України «Молодь – Школа – Громада», навчально-методичного семінару «Підготовка проектів міжнародного співробітництва університетів та пошук фінансування для вузівських міжнародних проектів і програм», експертного курсу з методики використання відеосвідчень у навчальному процесі Центру візуальної історії Малах Карлового університету (м. Прага) тощо.  У 2013 році навчалася на тренінгу за матеріалами мультимедійного навчально-методичного посібника «Де починаються права людини: уроки історії і сучасні підходи».

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Я працюю у сфері освіти з прав людини, а також захисту права на освіту мешканців окупованих територій. Зміни, які відбувалися в українському законодавстві після анексії Криму щодо отримання прав на освіту кримчанами, не вирішували саму проблему, а тільки створювали вигляд, що вона вирішується. На жаль, влада займалася цим питанням поверхнево. І не шукала оптимальних шляхів для того, щоб надати можливість кримчанам повноцінно отримувати українську освіту.

Українці в Криму майже не мали доступу до української освіти. Це в умовах, коли методи викладання на окупованій території формують негативні погляди не тільки про Україну, а і про весь світ. Зараз, в порівнянні з 2014 роком, ситуація змінилась. Тепер кримчани можуть отримати освіту трьома шляхами. Перші два (дистанційна та освіта за екстернатом), безперечно, дуже важкі, так як це великі фізичні та моральні навантаження на неповнолітніх дітей. Третій шлях – це той шлях, який був розроблений НДО та МОН та надав спрощену процедуру вступу.

Крім того, українська влада не береться допомагати і студентам, які навчались у вузах на материковій частині в період окупації Криму. Вони також стикаються з проблемами, які без підтримки держави вирішити вкрай тяжко. На мій погляд, держава також повинна зробити важливі кроки на зустріч дітям, які закінчують навчання у вищих навчальних закладах. Зокрема, тим, у яких не має можливості повернутись в Крим і почати там працювати. Україна має пишатись такими патріотами і забезпечувати всім потрібним для життя. Діти Криму є її частиною. Вони заслуговують на якісну, українську освіту на рідній Батьківщині.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Поки що не доводилося.

 – На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– На мій погляд, найбільший успіх правозахисного руху – це те, що його нарешті «помітили» у державі, та влада змушена врахувати вимоги правозахисників.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– На превеликий жаль, сьогодні правозахисний рух сприймається державними органами швидше як опозиція, а не як союзник в реформуванні держави.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Вважаю, недостатньо. Незважаючи на те, що гендерній рівності приділяється досить багато уваги, ця тема в більшості своїй носить формальний характер. Для дуже великої кількості людей гендер сприймається в опції “чоловік-жінка”. Більш широке розуміння відсутнє. 

Стосовно інших питань гендерної рівності, досить подивитися на склад Верховної Ради України, рішення Ради Церков та інше.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Так, гендерне насильство – це велика проблема, аби змінити ситуацію на краще, потрібні інформування та просвіта.

 – Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Подвижники. Маю на увазі «людина, здатна на подвиг, самопожертву для досягнення високої мети».

Спілкувалась Тамара Марценюк