Керівниця освітнього напрямку Української Гельсінської спілки з прав людини Валентина Потапова про важливість створення стратегії реінтеграції молоді з Криму та Донбасу, складні для викладання у школі історичні теми та необхідність бути з дітьми щирими.

Українські діти на території усієї країни мають право доступу до правди, переконана аналітикиня Валентина Потапова. Не важливо, про яку тему йдеться – Голодомор, радянська доба, Євромайдан, окупація Криму чи триваюча агресія РФ на Сході України. Різниця лише у тому, які підходи шукати для дітей різного віку і як допомагати тим, хто тривалий час живе у полоні міфів та в умовах викривленої реальності.

«Держава має не забороняти, а дати можливість чути іншу сторону і допомагати розібратися, де хибні аргументи, а де – ні»

Пані Валентино, про які події в новітній історії України, що сталися після 2013 року, держава має говорити з дітьми, і як?

Починаючи з 2014-го, на мій погляд, держава повинна була говорити про події на Євромайдані і про те, з чого почалась дуже жорстка поляризації українського суспільства. Розумію, що ця поляризація могла б і не закінчитися агресією, якби Росія не прийшла зі своєю зброєю і зі своїми військовими, але вона б все одно існувала. Латентно, приховано, на рівні родини, сусідів. Я часто працюю з вчителями зі всієї України, і, наприклад, мені було дуже дивно почути, що деякі викладачі з Ужгорода шукають виправдання збройній агресії. Дивно, бо у мене, як і у багатьох, був стереотип, що Західна Україна – майже вся проукраїнська. Такі окремі випадки були у Полтаві, Сумах, Харкові, але не на Заході. І тоді виникло запитання: хто саме зараз навчає дітей, хто допомагає їм зрозуміти, що ж відбулося в 2014 році у Києві на Майдані, що відбувається зараз, як ці події можна оцінювати?

Тобто розмову про Майдан та війну треба починати не з дітьми, а вчителями?

Так. Важливо, аби ця тема була включена в план підготовки вчителів до атестації на рівні інститутів післядипломної педагогічної освіти. Саме там вчителі можуть мати дискусійний майданчик – з викладачами, можливо, представниками громадськості, разом шукати спільні відповіді, а потім виносити їх у класи. Контент-аналіз чинного суспільного дискурсу щодо збройної агресії показує спробу політичних сил поляризувати висвітлення проблеми та змінити акценти щодо ролі різних чинників у початку та перебігу збройного конфлікту. Сама мова та лексика, які використовуються у різних ЗМІ, впливають на сприйняття ситуації різними суспільними групами.

Під час одного з тренінгів ми зачепили досить провокаційну тему – звернення 2014 року українських та російських студентів один до одного. Загалом у обох груп були спільні тези, лише українські говорили про Революцію Гідності, а російські – про державний переворот. Ми вивчили основні меседжі двох звернень, а тоді спробували з’ясувати, що ж насправді відбулося в Україні – революція чи державний переворот? Визначення термінів дуже важливе для розуміння ситуації, тож я дала можливість скористатися смартфонами, аби знайти їх. Виявилося, що, насправді, у подіях 2013-2014 років можна знайти ознаки держперевороту. У групи був шок і вона засумнівалась. Я спробувала пояснити: завжди треба пам’ятати про права людини. І коли були використані всі законні можливості впливу на владу, то залишилось право на революцію. Але аби розуміти подібні речі, має бути дискусія. І саме так можуть відбуватися уроки на тему Майдану чи війни у будь-якій українській школі. Ніхто не має нав’язувати певну «правильну думку», а давати розуміння, чому та чи інша думка може бути правильною. Наші діти зараз розумніші, ніж були ми, мабуть, в їх віці – вони багато спілкуються, досліджують, мають доступ до інформаційного простору, читають блогерів. Ви думаєте у чому, приміром, «феномен Анатолія Шарія» – чому він став популярним в українському суспільстві. Бо він почав показувати іншу сторону. Так, він надто маніпулює. Але заборона Шарія ні до чого не призведе, тому що його будуть чути. Держава має не забороняти, а дати можливість чути іншу сторону і допомагати розібратися, де хибні аргументи, а де – ні.

Як Вам здається, у якому віці у дитини виникає бажання знати правду про агресію РФ? Чим мають різнитися пояснення для менших та старших?

Коли з дитиною потрібно говорити про сексуальне виховання? Коли запитає. Неправильно приходити до неї і нав’язувати тему. Коли виникає така потреба, тоді й варто говорити. Так і з темою війни. Але це не означає, що у період мовчання не треба розвивати її критичне мислення.

Якщо йдеться про дітей шкільного віку, то вже з початкової школи ми говоримо про історію України, в якій дуже багато людських страждань та війн. На жаль, вона така. Але важливо не говорити про історію з позиції героя, бо будь яка війна – це не лише перемога. У будь якої війни є ті, кого перемогли. Є люди, які були на тій стороні. І варто розібратися, чому так сталося, чому вважається, що переможці праві. Тому що вони захищали землю, не нападали, це до них прийшли загарбники? А коли вони захищалися, чи були вони завжди гуманні до тих, з ким вони воювали? А до мирного населення? Чи прийнятна та чи інша модель поведінки? Про все це можна говорити з малюками у початковій школі. У середній кут подачі змінюється: ми говоримо, що більшість історії людства – це війни. І у ХХ столітті людство змогло напрацювати певні правила війни, які називаються міжнародне гуманітарне право. Можна спробувати уявити, якою була би війна за часів Богдана Хмельницького, якби такі правила існували тоді. Так діти з новими знаннями випрацьовують нове ставлення до війни. І це ставлення могло би у майбутньому стати гарантією неповторення. Порівняємо два підходи до Другої Світової. Росія каже «сможем повторить», Європа: «ніколи знову». Відчуваєте різницю?..

«Перш ніж виходити з темою окупації у школи, науковцям та вчителям треба створити спеціальні майданчики для обговорення між собою»

Як пояснити дітям, що таке окупація?

Аналізуючи концепцію національно-патріотичного виховання, бачимо, що на позакласних заняттях вже у 7-му класі є теми, пов’язані з нападом РФ на Україну. А в 11-му класі зі збройною агресією та окупацією. Важко сказати, коли про це говорити краще. Думаю, у 7-му класі діти вже здатні зрозуміти, що таке окупація та війна. Інше питання, чи розуміють це вчителі, зважаючи на міжнародне право.

Неготовність вчителів – для мене виклик. МОН ініціює присутність цієї теми не лише у програмах і підручниках з новітньої історії України, але й включає її у питання зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО), формат яких передбачає одну правильну відповідь. Попри певний досвід висвітлення дражливих і контроверсійних тем засобами шкільної історії, педагоги висловлюються щодо недостатності фахової підготовки для виваженої розмови з підлітками на тему збройної агресії. Також є нерозуміння багатьма людьми суті міжнародного гуманітарного права та його ролі у подоланні наслідків конфлікту – коли б він не завершився. Такими чином обговорення питань, пов’язаних із понятійним апаратом зі сфери перехідного правосуддя, підвищення кваліфікації освітніх експертів та рецензентів щодо суті проблеми може суттєво вплинути на освітні практики та через них на суспільний консенсус у процесі постконфліктного регулювання.

Інколи доводиться чути, що теми війни та окупації треба прибрати з тестів ЗНО. А якщо їх там не буде, то вони зникнуть з української школи взагалі. Вчителі зовсім не будуть торкатися їх, бо не розуміють, як викладати. Наведу приклад. У зв’язку з епідемією Covid-19 держава готувала онлайн-уроки. І одна з тем мала бути про збройну агресію та окупацію. Ми всі чекали, аби почути, як держава подаватиме її. І раптом тему замінили іншою. Виникло багато запитань, чому. І ми зрозуміли, держава сама боїться цієї теми. За тиждень цей урок все-таки з’явився, але він був про аналіз міжнародного та національного права. Це не був урок про аналіз подій через людський фактор. А наші діти, особливо на сході України, дуже багато знають про війну саме через родинні перекази, і тому було важливо це показати. Перш ніж виходити з цією темою у школи, науковцям та вчителям треба створити спеціальні майданчики для обговорення. Тому я і говорю про педагогіку пам’яті, яка надає дуже конкретні рекомендації, як працювати з дражливими та чутливими темами. Те, що про тему окупації треба говорити – сумнівів нема, є сумніви – як саме.

Приміром, УГСПЛ може ініціювати такі дискусії.

Це вже відбувається. І що важливо – зацікавленість нашим вебінаром про збройну агресію на сході України була велика, зареєструвалися 167 осіб. Звісно, ми не змогли приєднати усіх, адже передбачався діалог – автори нашого посібника давали практичні рекомендації, як працювати з цією темою. Її розглядали крізь призму прав людини. Зокрема, говорили про діяльність добровольчих батальйонів «Торнадо» та «Айдар» (деякі їх представники були визнанні винними у викраденні людей, автотранспорту, тортурах, – ред.). Водночас ми отримали зауваження від Інституту модернізації освіти, в яких було прямо написано: не варто торкатися тем, пов’язаних з участю українських батальйонів. А чому? Люди, які були свідками, і так розповідають, що були порушення і з української сторони. І якщо мовчатимемо ми, то про це буде говорити Шарій. Можемо уявити як!.. Якщо ж держава говоритиме на такі теми, довіра до української освіти зростатиме. І це сприятиме реінтеграції. У Луганську та Донецьку побачать, Україна прагне бути чесною, а значить – виглядатиме більш привабливою. Коли я довгий час працювала у школі, мене запитували, чому маю такі гарні стосунки з дітьми, відповідала, що намагаюсь бути з ними щирою. Навіть на побутовому рівні. Щирість та правда оцінюється дітьми. І коли ми говоримо про правосуддя перехідного періоду і право на правду, то школярі хочуть чути цю правду, а ми маємо дати їм можливість доступу.

Отже немає таких тем, які можуть травмувати дитину, є питання – як викласти ці теми?

Абсолютно точно. Тем, які можуть травмувати, зовсім немає. Працюючи з дітьми, ми не маємо показувати фотографії частин людських тіл, а знайти інші для ілюстрування нападів – приміром, зруйновані будинки. Жорстокі фото можуть з’являтися у старших класах. Політика замовчування призведе до втрати зв’язку з реальністю. Інколи доводиться чути, що тему війни треба починати викладати за п’ятдесят років. Можливо. Але подивіться на Голодомор. Коли він відбувся? Майже 100 років тому. Чому ця тема тоді досі роз’єднує українське суспільство? Тому що про Голодомор не була сказана правда, з’явилося багато стереотипів, міфів. Думаю, вже зараз важливо говорити правду про Євромайдан, збройний конфлікт, протистояння, інакше – закладемо міну уповільненої дії, яка за десять-двадцять років знову вибухне.

«Важливо, аби в Україні з’явилась стратегія реінтеграції дітей та молоді з окупованої території»

Яку «правду» зараз чують діти в окупованому Криму?

Звісно, ми аналізували підручники, за якими навчаються учні на півострові. І в них побачили думки про державний переворот в Україні, прихід до влади фашистів. У російських підручниках українців і раніше малювали як частину російського народу – приміром, українська література – «частина великої російської культури», але для окупованого Криму були створені спеціальні методичні рекомендації. З дітьми на півострові працюють у посиленому режимі, створюючи «образ врага» в особі українців. Українець подається або як частина російської історії, або як націоналіст, бандерівець.

Стирається ідентичність…

Так. І на це витрачаються великі, зокрема, матеріальні ресурси.

Головне питання – що може зробити Україна для дітей в Криму і на Донбасі? В Донецьку та Луганську також чують «іншу» історію.

Для мене важливо, аби в Україні з’явилась стратегія реінтеграції дітей та молоді з окупованої території. Тому що дітям, яким зараз 17 років, сім років тому було десять. А вони вже не розуміють, що їх Батьківщина – Україна, тому що РФ та окупаційна влада РФ на окупованій території Донецької та Луганської областей вже зробили все можливе, аби стерти їх ідентичність.

Почати треба з моніторингу ситуації. Його мають проводити не лише громадські організації, а найперше – держава. Вона має знати, що відбувається на окупованих територіях, які саме програми там є, якими підручниками користуються, яка є неформальна освіта. Наступний крок після проведення моніторингу – визначення проблем, на які потрібно звертати увагу при побудові такої стратегії. А далі – втілення стратегії. Причому це має відбуватися по обидва боки. Молоді важливо дати розуміння, що на окупованих територіях не живуть зрадники, що після повернення люди не повинні ділитися на «правильних» та «неправильних» українців.

Чому такої стратегії досі немає?

Держава говорить: має багато різних стратегій, але більшість не працює. Проте це не означає, що стратегія реінтеграції молоді з Криму та Донбасу взагалі не потрібна. Має бути візія, розуміння, куди ми рухаємось у питанні дітей та молоді з окупованих територій. У 2015 році ми почали працювати над порядком їх доступу до вищої освіти. Тоді він був розрахований на учнів 9 та 11 класів, які пам’ятали українські програми. Зараз інша історія – окупація триває, і нинішні школярі можуть вже не пам’ятати часів до 2014 року: діти, які вчилися за українськими програмами у першому-другому класі – зараз випускники. Отже напрацювання 2015 року ми не можемо спроектувати на них, потрібні нові порядки. А їх немає. Так склалося, що ми частіше реагуємо на ситуації, але не попереджаємо їх. Так і у випадку освіти дітей з окупованих територій. Коли виникне конфлікт між «правильною» та «неправильною» молоддю, ми будемо залагоджувати його, але зараз не думаємо, як його уникнути у майбутньому. І деякі елементи такого конфлікту ми бачили у 2020 році. Згадайте зміни, які надали можливість дітям з окупованої території вступати в будь який вищий навчальний заклад України. Як реагували на них соціальні мережі, представники суспільства! Особливо запам’ятала вислів: «ви хочете, щоб личинки сепарів вступали до українських «вищів?». Оці «личинки сепарів» відкинули мене до Нюрнберзьких законів нацистської Німеччини. Саме так почали називати євреїв перед тотальним їх знищенням. Тому коли ми говоримо про стратегію, ми розуміємо можливі наслідки.

Як саме?

Нещодавно я була на панелі, яка стосувалася освіти окупованих територій. Під час проведення був презентований цікавий досвід Харківської міської ради – реалізація проекту «Перша онлайн школа тьюторства для студентів з Криму та Донбасу». Студентів, які прибували з окупованих територій, зустрічав тьютор, який допомагав інтегруватися та адаптуватися до українського суспільства. І така система має бути у всіх українських вишах, аби розуміти, хто приїздить, як допомогти, як зруйнувати міфи та протидіяти політиці, яка відбувається на окупованих територіях. Можливо, мають працювати психологи. Згадую, під час тестування та вступної кампанії до мене звернулася мама хлопчика, який не міг перетнути КПВВ через обмеження. Виявилося, до того вона сказала у ФСБ, що хоче, аби її син поїхав навчатися на материк і отримала відповідь, мовляв, а ви ще хочете, аби вас випустили до ворожої держави?! Більшість на півострові сприймає Україну як ворога, але обиратиме навчання на цій території з меркантильних інтересів.

Держава постійно говорить, що важливо боротися за серця і розум молодих людей на окупованих територіях, але при цьому виявляє байдужість. Чому немає зацікавленості в комплексному вирішенні питання?

Це важке запитання я ставлю собі майже щодня. Після 2014 року перед державою постало дуже багато викликів: війна, поява переміщених осіб, які залишились без житла та коштів. Потреби з’явилась у понад півмільйона людей. І займатися молоддю, яка залишилась на окупованій території, не було часу, особливо під час реформи, яка розпочалася у 2014-му. І для мене, як сказала одна з моїх колежанок, зрозуміло, що для держави діти, які залишились на окупованих територіях – це така «похибка вимірювання». Тобто коли ми робимо глобальні речі щодо реформування системи освіти України, діти, які існують на окупованих територіях – це похибка вимірювання. І вони ставляться до них саме так. Але коли ми почали моніторити систему освіти на окупованій території, то з’ясувалося, і це було несподівано навіть для мене, нині на них живуть 10% від загальної кількості школярів України. Тобто кожна десята українська дитина навчається на окупованій території. І тому, мені здається, держава повинна змінити це своє сприйняття дітей на окупованих територіях як «похибку вимірювання». Звісно, не можна говорити, що держава зовсім нічого не робить. Звісно, робить. Але, дійсно, поки нема стратегічного розуміння.

Для мене очевидно, що одним із найбільш дієвих інструментів постконфліктного врегулювання є суспільний діалог на засадах правосуддя перехідного періоду і відповідні освітні практики на всіх рівнях. Освіта відіграє важливу роль у житті суспільства, забезпечуючи передачу наступним поколінням накопичених знань і загальної культури. В умовах переходу від конфлікту до миру освіта може сприяти соціальній згуртованості та розбудові миру шляхом передачі пам’яті про минулі події, залучаючи суспільство – особливо молоде покоління – до діалогу про ці події і заохочуючи культуру прав людини і демократії. В освіти в цілому та у викладанні історії зокрема закладено потужний потенціал запобігання повторенню порушень. В силу свого виховного потенціалу освіта може сприяти формуванню нових норм, примиренню укорінених в масовій свідомості конфліктуючих уявлень про минуле, заохоченню до культури діалогу і вихованню поколінь в дусі поваги до демократичних принципів. У тих випадках, коли освітня політика і методи не відповідають цілям перехідного правосуддя, вони можуть посилювати невдоволення, соціальну напругу і розпалювати нетерпимість. З огляду на центральну роль освіти в розвитку суспільства, стратегія запобігання конфлікту в майбутньому не буде успішною без довгострокових змін в сфері освіти.

 

Матеріал підготовлений за підтримки програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Діяльність УГСПЛ зі створення національної моделі перехідного правосуддя впроваджується в рамках цієї програми.

У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.