Публікація

Українські інтелектуали закликали не сприймати насильство та смерть як буденність, а також не виправдовувати війною свавілля у владі

Не даймо сліпій ненависті запанувати над нами – Звернення Ініціативної групи «Першого грудня»

До Вашої уваги відкрите зверення Ініціативної групи «Першого грудня» — В’ячеслава Брюховецького, кардинала Любомира Гузара, Івана Дзюби, Євгена Захарова, Йосипа Зісельса, Мирослава Мариновича, Володимира Панченка, Мирослава Поповича, Всеволода Речицького, Вадима Скуратівського, Юрія Щербака, Ігоря Юхновського та Ярослава Яцківа.

Війна, яку агресор Російська Федерація вже майже три роки веде проти України, суттєво змінила наше життя. Ця війна принесла та приносить нашій країні численні людські втрати й тяжкі економічні та моральні наслідки. Всі події в країні і вчинки тих, хто обтяжений владою та впливами, сьогодні слід аналізувати на тлі невинних жертв, покалічених тіл та зруйнованих хат. І, на жаль, далеко не всі з нас витримують це випробування.

Все це приносить із собою війна – і все це є метою агресора. Він, сповнений ненависті, хотів би, щоб сповнились ненавистю й ми. Він, що розкошує облудою, прагне, щоб облудним стало і наше слово. Він, агресор, мріє, щоб насильство стало законом і нашого життя. Головна його мета – зробити нас такими, як він. І рано нам говорити, що ці зусилля його цілком безуспішні.

В тумані духовних низин

Кожен, хто прикладе вухо до народних грудей, почує в них хворобливі хрипи. Люди щораз легше впадають у злість, стають щораз агресивнішими й вихлюпують одне на одного потоки жагучої ненависті. Наростає мовчазне, внутрішньо агресивне звикання до щоденних смертей – на війні, у ДТП, внаслідок дій злочинців. Смерть перестає вражати. Людина деградує.

Попри здійснені останнім часом реформи, керівництву держави так і не вдалося утвердити в ній справедливого Арбітра. Судова і правоохоронна системи й далі пробуксовують, а тому в боротьбі з несправедливістю людина й далі залишається наодинці. Це стає особливо загрозливим для країни у стані війни. Коли закон безпомічний, з’являється спокуса відновити справедливість в обхід закону. Щораз більше людей морально виправдовують насильство як начебто інструмент власноруч здійсненого правосуддя. Те, що допустиме на полях війни у боротьбі з агресором, стає допустимим і щодо звичайного кривдника чи недруга. Так суспільство стає глухим до людського болю.

 

Кожен із нас може скласти свій список ілюстрацій до сказаного. Для прикладу, в окремих районах країни діють озброєні загони, поширюється практика «відтискання» чужого майна. Процвітає торгівля отруйними продуктами та напоями, деякі священики відмовляються відслужити чин похорону ідеологічно «неправильних» загиблих, тиняються табунцями або самотою покинуті напризволяще діти, в деяких містах країни стає щораз небезпечніше виходити ввечері на вулицю. І цей перелік аж ніяк не є вичерпним.

Воістину настав час нам спитати себе: «Що з нами відбувається? Чому ми стаємо носіями зла?».

Ці тривожні тенденції вийшли вже за межі «звичної» людської гріховності – вони непомітно стають загрозою безпеці країни. Цю загрозу мають осмислити як державні органи, так і громадянське суспільство, оскільки обоє вони можуть стати джерелами цієї загрози (як, до речі, і чинниками оздоровлення). Маємо зупинити деградацію людини та державно-суспільних інституцій. 

Відповідальність держави та суспільства

Від держави ми очікуємо організації всебічного захисту країни від військової, економічної та інформаційної агресії з боку Російської Федерації. Саме держава несе відповідальність за боротьбу зі злочинністю, за спокій і безпеку громадян усередині країни. І ми вдячні нашим воїнам, які несли і несуть свою службу в надскладних умовах і завдяки яким на більшості території країни зберігається мир.

Проте від держави приходить не лише порядок – він неї часом падає й тінь, коли хтось із її слуг забуває, що від недуги злочинності суспільство лікує не насильство, а справедливість, що зветься верховенством права. Від карального правосуддя радянського періоду нас відділяє не так уже й багато часу. В органах державної влади, що відповідальні за боротьбу зі злочинністю, все ще нуртують звички та прийоми, які легко можуть призвести – і, на жаль, уже призводять – до вибіркового застосування насильства, а значить – до зловживання владою. Екстраординарні умови реальної війни з Російською Федерацією і тими, кого вона збройно, фінансово й політично підтримує, не є індульґенцією на розправу та помсту. Керівництво країни має прислухатися до остережних голосів нашихправозахисників і встановити належний державний і суспільний контроль над діяльністю правоохоронних органів та спецслужб. Політична доцільність не повинна руйнувати право.

Проте не менші завдання стоять і перед самим суспільством, адже проблеми «нагорі» є лише відображенням тих проблем, які клубочуться «внизу». Великою помилкою є вважати, що у воєнний час слід відкинути демократичні принципи та зректися цінностей, які лежать в основі людської цивілізації. Війна не скасовує дію Божого закону, який є для всіх законом цивілізованого співжиття. Інакше за невблаганним законом зворотного зв’язку – або ж воздаяння – кожен насильницький акт багатократно примножить насильство; кожна кривда, не стриножена людським сумлінням, породить кілька нових кривд. Цей закон духовного занепаду люди мають знати і про нього повсякчас пам’ятати.

Бути «воїнами світла, воїнами добра»

Війна починається в людському серці, й ненавистю її ніколи не закінчити. І навпаки, шлях до миру лежить через мир у душі, бо лише він робить людину сильною, а нас – непереможними. Ніхто не знає цього краще за українських волонтерів, цих безкорисливих носіїв добра. І кожен воїн, який зігрів скривджене дитя чи прихистив скалічену снарядом тваринку, пізнав розкіш того душевного миру. Насправді в народі дрімають невичерпні запаси людинолюбства, й наше завдання – активувати їх і примножити його здорові сили.

Усі ці негаразди, які сьогодні вражають своєю чорнотою, можуть уже завтра змаліти на тлі потужної самоорганізації суспільства задля гарантування духовної безпеки країни. Так, українська нація у тяжких випробуваннях захищає своє право на свободу. Наша війна праведна, і ми переможемо. Проте в той момент, коли війна закінчиться, ми не маємо побачити на своєму обличчі хижого оскалу того агресора, з яким воювали.

У час війни, на жаль, рани в людських душах неминучі. Але хай не наші дії завдають цих ран. Не даймо сліпій ненависті запанувати над нами. Ми – люди, і ми не хочемо зректися власної гідності. Просто поставмо перед собою портрети героїв Небесної сотні чи загиблих на війні. І ми все згадаємо, все зможемо.

Оригінальна публікація

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування