Публікація

Українська Гельсінська спілка з прав людини звернулась з відкритим листом до Президента України

Прес-служба Президента України 23 вересня на офіційному сайті повідомила про намір Президента „ближчим часом підписати Указ щодо Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України”. Ми звертаємося до Президента з вимогою відмовитися від підтримки запропонованої Концепції реформи Державної кримінально-виконавчої служби (далі – ДКВС).

Слід зауважити, що проект Концепції містить деякі корисні ідеї та заходи, наприклад, щодо реформування кримінально-виконавчої інспекції, але в цілому Концепція потребує корінної переробки. Огляд її проекту дає підстави для висновку, що вони є концептуально неприйнятними і повинні бути повністю перероблені, оскільки дані заходи взагалі не можна назвати „реформою”. Основними недоліками Концепції, на нашу думку, є:
– опора на хибне розуміння мети покарання і, відповідно, ролі, функцій і повноважень Кримінально-виконавчої служби;
– не бажання здійснювати повний перехід до побудови цивільної, а не правоохоронної служби;
– відсутність чіткого визначення місця ДКВС в органах державної влади.

Фактично проект Концепції закріплює і консервує сьогоднішній стан кримінально-виконавчої системи, яка залишається великою мірою радянським ГУЛАГом, а ДКВС, що є ще одним правоохоронним органом, який має навіть свій власний спеціальний підрозділ для боротьби з тероризмом(!). Проте кримінально-виконавча система має бути реформована до гнучкої тюремної системи, а ДКВС має стати цивільною службою і підрозділом Міністерства юстиції, як це було зроблено в усіх посттоталітарних країнах Центральної та Східної Європи. Звісно, при цьому не мають бути зменшені рівень оплати та пільги для персоналу ДКВС, які є сьогодні, враховуючи важкий характер цієї роботи. А от чого немає в цих країнах – відомчого навчального закладу для підготовки персоналу пенітенціарної системи. Хибна головна ідея Концепції породжує хибні заходи щодо підготовки і навчання кадрів, які суперечать загальним принципам професійної освіти, існуючим у світі.

Слід зауважити, що Кримінально-виконавчий кодекс (далі – КВК) значно ширше визначає цілі покарання, ніж Кримінальний кодекс України (далі – КК). Так, згідно зі ст. 50 КК України цілями покарання є кара, виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. А ч. 1 ст. 1 КВК стверджує, зокрема, що кримінально-виконавче законодавство України є засобом досягнення «мети захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення й ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Очевидно, що «захист інтересів особи, суспільства і держави» і «ресоціалізація», незважаючи на усю свою привабливість, є сторонніми серед цілей, названих у ст. 50 КК.

Український законодавець, визначаючи мету “захисту інтересів особи, суспільства і держави” як єдину мету кримінально-виконавчого законодавства, тим самим фактично знову впроваджує у національне законодавство концепцію захисту суспільства від злочинців, що була основою ВТК РРФСР (1924 р.) і ВТК УРСР (1925 р.). Підміна сформульованої в ст. 50 КК України мети кари “захистом інтересів особи, суспільства і держави” є не чим іншим, як прагненням відмовитися від поняття покарання, виробленого наукою кримінального права України, розмити чіткі межі реальної кримінальної відповідальності, відкинути основні положення теорії виконання покарань, що зрештою здатне привести до деюридизації діяльності органів та установ виконання покарань.

Відповідно, головні ідеї Концепції, що „ресоціалізація засуджених є головною кінцевою метою функціонування пенітенціарної системи”, а „кара за вчинений злочин є лише однім із рівноправних завдань у реалізації покарання„ і „виправлення та ресоціалізація конкретного засудженого є такими ж обов’язковими, як і кара” є, на наше переконання, хибними. Метою покарання має бути лише виконання комплексу правообмежень, який накладається вироком суду, а діяльність ДКВС має бути спрямована на забезпечення цього комплексу. Функції виховання і ресоціалізації засуджених є непосильними і неприйнятними для персоналу ДКВС. Виховувати і забезпечувати ресоціалізацію засуджених має усе суспільство в цілому – громадські організації, просвітяни, релігійні громади тощо – за сприяння кримінально-виконавчої служби. Для цього система виконання покарань має бути значно більш відкритою, ніж зараз.

В Україні існує надзвичайно негативна тенденція, коли реформу міністерств і відомств готують ці ж органи самі для себе. У такому випадку через особисту зацікавленість, жодний орган влади неспроможний об’єктивно визначити шляхи свого реформування. Таким чином, виходять не концепції реформування, а плани діяльності цих органів, котрі насправді не забезпечують впровадження в країні міжнародних стандартів, зокрема, з прав людини. Ми вважаємо, що відсутність в країні реформ значною мірою зумовлюється такими прикладами самореформування.

З повагою,

Євген Захаров,
Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини
 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: