Україна продовжує не виконувати судові рішення
Європейський суд з прав людини 21 грудня виніс ще одне рішення щодо України, в якому визнав її порушницею права на справедливий процес та права власності. Судові рішення і надалі не виконуються, зокрема, державними підприємствами, що мають борги.
У справі Деркач та Палек проти України (заяви № 34297/02 та 39574/02) визнано порушення статті 6§1, статті 1 Протоколу № 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Заявники, громадяни України Валентина Миколаївна Деркач (1962 р.н.) та Микола Іванович Палек (1957 р.н.), проживають в м. Вишгород (Київська область).
Вони подали скаргу згідно статті 6 § 1 (право на справедливий процес) та статті 13 (право на ефективні національні засоби захисту прав) Конвенції стосовно невиконання судових рішень, що були винесені в 2002 році на їхню користь, а також стосовно неможливості ефективного повернення боргів (по зарплатні та компенсації), що заборгував перед ними їхній колишній працедавець – підприємство з державною формою власності. Вони також поскаржилися, згідно з статтею 1 Протоколу № 1 (захист права власності), що їм перешкодили в отриманні повної суми коштів, на яку вони мали право.
Відзначаючи той факт, що рішення суду щодо позивачів ще не було виконане, Суд одноголосно прийняв рішення про те, що мало місце порушення статті 6 § 1. За даних обставин Суд не вважав необхідним приймати рішення стосовно статті 13.
Суд також прийняв рішення, що невиконання рішення суду (більше 2 років) становить порушення права на користування власністю згідно статті 1 Протоколу № 1.
На думку Суду, не зважаючи на той факт, що дана ситуація могла бути частково виправданою з огляду на заборону експорту власності колишнього роботодавця позивачів із забрудненої Чорнобильської зони (що унеможливлювало накладення арешту на власність підприємства), такий засіб безперечно передбачав легітимний публічний інтерес, все ж не забезпечував справедливого балансу поміж інтересами держави та позивачами. В результаті, фінансові проблеми лягли повністю на позивачів, причому уряд України не пояснив, чому неможливо було передбачити кошти на відшкодування боргу перед позивачами.
Через невиконання рішення, прийнятого на користь позивачів, влада перешкоджала та продовжує перешкоджати позивачам у отриманні ними всієї суми коштів, яку вони мати право отримати. Відповідно, Суд одноголосно прийняв рішення, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1.
Суд призначив першому позивачу 1 405, 08 Євро та другому позивачу 2 380,92 Євро як грошову компенсацію.
Мар’яна Куля
Володимир Яворський
РУПОР