Україна проти Росії. Аналіз слухання справи щодо Криму у великій палаті ЄСПЛ
11 вересня 2019 року у Європейському суді з прав людини відбулося велике 3-годинне засідання судової палати у справі Україна проти Росії (щодо Криму). Справа стосується звинувачень України про низку порушень Російською Федерацією у Криму Європейської конвенції з прав людини (Конвенції) та деяких її протоколів. Керівник Програми USAID «Права людини в дії» Тарас Цимбрівський проаналізував засідання ЄСПЛ.
Міждержавну скаргу Україна подала ще в березні 2014 року. У вересні відбулося її перше усне слухання в ЄСПЛ, яке є попереднім етапом розгляду справи Великою палатою ЄСПЛ. На цьому етапі розглядаються саме критерії прийнятності, а не суті справи. Іншими словами, ЄСПЛ повинен вирішити, чи є у нього юрисдикція у цій справі, враховуючи ст. 1 ЄСПЛ, тобто вирішувати спори, які пов’язані із окупацією однією державою суверенної території іншої держави. Та прийнятність справи жодним чином не визначатиме територіальний статус Криму, який знаходиться за межами юрисдикції Суду. Остаточне рішення Суду ухвалюватимуть за закритими дверима та очікується протягом року.
11 вересня під час слухань сторони обмінялися правовими позиціями в ЄСПЛ та представити свої докази.
Правова позиція України ґрунтується на тому, що з моменту встановлення РФ ефективного контролю (“effective overall control”) над Автономною Республікою Крим (найпізніше з 27 лютого 2014 р.) саме вона несе відповідальність за дотримання права людини на цій території. Тож внаслідок окупації півострову обов’язок щодо забезпечення прав і свобод людини на території півострову покладається на РФ, що обумовлено положеннями статті 1 Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.
Подання Україною міждержавної скарги проти РФ має на меті припинити масові та системні порушення прав людини на території окупованого Криму, які підпадають під визначення адміністративної практики. Вони за своєю природою спрямовані конкретно проти вразливих груп населення (етнічні українці, етнічні кримські татари, проукраїнські активісти), котрі водночас виступають опонентами окупації Криму.
Натомість представники РФ фактично намагаються заперечити наявність юрисдикції в ЄСПЛ. На їх погляд, це питання носить не правовий, а політичний характер, а тому в ньому немає виміру прав людини. Подання позову вони називають не більше ніж пропагандою з боку України та її міжнародних партнерів. При цьому незмінно повторюють власні наративи щодо України і подій у 2014 р. на зразок «державного перевороту», «нелегітимного/недемократичного уряду», «фашизму/екстремізму/радикалізму/націоналізму» (в особі партії Свобода, Правого сектору, полку Азов), «утисків російськомовних меншин».
«Один із основних меседжів представників РФ спрямований на підрив авторитету до міжнародних інституцій, донорських організацій, як міжнародних, так і національних неурядових організацій, Заходу, США перед судом та ширшою аудиторією. Зокрема у своєму виступі вони не оминули увагою УГСПЛ. Окрему увагу присвятили в різних контекстах екс-директору УГСПЛ Аркадію Бущенку та деяким іншим українським НУО, зокрема Кримській Правозахисній Групі. Одна із згадок стосується доповіді, яку підготував А. Бущенко, щодо ситуації з правами людини на території Криму. Ця доповідь згодом лягла в основу доповіді UN Human Right Commission», – зазначає керівник Програми USAID «Права людини в дії».
Також, на думку РФ, позов не відповідає критеріям прийнятності, визначених практикою ЄСПЛ, зокрема, не було вичерпано внутрішньодержавні засоби захисту порушеного права. Україна заперечує таку позицію РФ та посилається на те, що порушення прав людини в Криму є масштабними та триваючими, націленими на вразливі групи (етнічні українці, татари, проукраїнські активісти). Водночас, у поданні міждержавної скарги Україна вбачає єдиний спосіб припинити такі порушення прав людини на території Криму, де домінує атмосфера переслідування та безкарність.
«Критично важливим питанням для України у цьому процесі є визначення судом дати, з якої він може застосовувати положення Конвенції до ситуації в Криму. Серед існуючих дати розглядають 18 березня 2014 р., 21 березня 2014 р. та 27 лютого 2014 р. Остання є пріоритетною для України. Адже щонайпізніше 27 лютого 2014 р. РФ здійснювала екстратериторіальну юрисдикцію над Кримом, що відбулась в результаті таємної несанкціонованої операції, ретельно спланованої і координованої, захоплення парламенту Криму», – акцентує Тарас Цимбрівський.
РФ виступає окупаційною владою, а будь-які спроби подати ситуацію як трансфер суверенітету до РФ з 21 березня 2014 р., після підписання договору про союз між Кримом і РФ, несуть ризики в частині легітимізації окупації. Україна обґрунтувала свою позицію тим, що міжнародне співтовариство засудило референдум, котрий обґрунтовує окупацію, застосувало санкції до РФ. Також Україна вбачає у договорі про союз Криму з РФ вдавану міжнародну угоду і правову фікцію.
Характерно, що РФ заявила про те, що несе відповідальність за ситуацію з правами людини на території Криму з 18 березня 2014 р. (змінивши свою попередню позицію щодо 21 березня 2014 р.). Водночас РФ робить застереження про те, що навіть з цього погляду в суду немає підстав розглядати даний спір. Таким чином, намагаючись створити оманливе враження того, що виступає законним сувереном, який здійснює адміністрування території Криму, виносячи за дужки питання окупації.
У заключній частині слухань, під час сесії питань адресованих суддями учасникам провадження, одне із запитань стосувалось можливості дружнього врегулювання спору через компроміс. Незважаючи на те, що чітких відповідей не було, обидві сторони згадали про певну нормалізацію відносин між РФ і Україною, індикатором якої виступає нещодавній обмін полоненими.