‘Ти розумієш, що до колодязя бігти кілометр через нерозірвані снаряди…’, — хроніки окупованого Ізюма

Інтерв’ю підготував Тарас Війчук. Джерело сайт ХПГ

Я — Смажев Віталій Олександрович. Мешкав у місті Ізюм Харківської області. Працював на різних роботах. Їздив до Польщі на заробітки.

Як розвивалися події 2014 року у вашому місті?

Місяць тому я згадував минуле. Побачив старе відео. У 2014 році були акції протесту. Люди вимагали, щоб українські війська не приходили до міста Ізюма та не обороняли Слов’янськ. Десь три сотні незадоволених людей там було. Я цього не знав тоді. Це була приголомшлива новина. Ми не шкодували грошей для українських військових, а інші, навпаки, ходили на якісь акції та щось кричали. Це були вже літні люди, які ностальгували за Радянським Союзом.

Майже ніхто з моїх друзів не підтримував росію. Просто сусідня країна та й все. Така ж сама як Польща, Німеччина. У них там своє життя, у нас своє. А ностальгували за Радянським Союзом люди похилого віку. Коли росіяни прийшли до нашого міста в 2022 році, ці люди казали: “Ну все, житимемо в росії, значить так і треба”.

Як відбувалась окупація Ізюма у 2022 році?

Вони спочатку взяли в коло Харків, потім вже з боку Харкова пішли до нас. Балаклею пройшли, дійшли до Ізюма й там зупинилися. День-два-три вони десь стояли. Далі вже прилетіли літаки. Вони знищували всю інфраструктуру в місті: електроенергію, опалення. Ми почали ховатися у підвалах.

У вашому місті росіяни знищували тільки військові об’єкти?

Ні, ситуація була трохи інша. Ми не бачили наших військових. Вони були, але десь біля річки та на горі Кременець. Це найвища точка нашого міста. Коли російські війська на танках підійшли до міста, наші військові підірвали мости, щоб вони не могли пройти через річку. Вони побачили, що не можуть пройти та почали просто гатити по місту: з Градів, з того, що у них було. Вони ставили понтонні мости, але наші військові їх збивали. Тобто, через річку вони не могли пройти. Ніяк.

Де ви переховувались під час обстрілів?

У підвалах. Одразу їх обладнали, лопати туди принесли, щоб можна було якось відкопатись, якщо завалить. Там було дуже багато людей: я, мама, сестра, всі наші сусіди. Спочатку ми були в одному підвалі. Потім перейшли в інший, бо місця вже не вистачало всім.

Коли був інтернет, ми вибігали на вулицю, якісь смс-ки приймали та дивилися, куди влучила бомба: в режимі онлайн бачили руйнування, читали про загиблих, і це було жахливо.

У нас місто не дуже велике, було чутно, як земля тремтить від вибухів. Ми мешкали десь у кілометрі від центра міста, у нижньому місті, біля річки. Там дуже великі руйнування. Туди стріляли з усіх гармат. Далі — центр міста. Там є будинки, яки вигоріли вщент. Нічого немає, просто коробки стоять п’ятиповерхові.

Чи відомо вам про постраждалих від обстрілів цивільних?

У нас є знайомі. Дев’ятого травня хлопець вирішив відсвяткувати та пішов до друга. Вони вийшли у двір посидіти. Але впала ракета, та йому в голову влучив уламок. Це кінець одразу ж. У хлопця, до якого вони пішли, дружину вбило. І його найліпшого друга. Коли ми жили в підвалах, літні люди помирали від холоду. Тіла переносили спочатку в квартири, а потім ми збиралися та за будинком ховали їх. Брали сокири та рубали землю. Коли прийшли росіяни, вони почали їх переховувати: викопували їх і кудись відвозили.

Як вам вдавалося знаходити харчові продукти?

Ми були в підвалі, прибіг хлопець і сказав, що біля АТБ щось трапилось. Усі побігли туди. Бомбили, ніхто не давав ніякої їжі. Ми прибігаємо туди й бачимо, що наш АТБ горить. Люди почали розбивати вікна та лізти в АТБ. Коли ми туди залізли, побачили, що у магазині багато їжі. Завантажили візки та відвезли до підвалу.

Спочатку був АТБ. Потім — “Посад”. Усі бігли як мурахи. І дітлахи. І батьки. Таким чином ми здобували їжу.

Тому що іншого виходу просто не було. З аптеками така сама ситуація. Були люди, які просто розбивали вікна та залазили. Нічого в місті не працювало взагалі, а людям було потрібно щось десь взяти.

Чи мали ви можливість евакуюватися з міста?

Ми зібрали всі документи та речі. Але було всього дві евакуації. Першу евакуацію ми пропустили, тому що не було ні світла, ні інтернету. Ми не знали, де і коли буде евакуація. Витримали 100 днів під окупацією та вже тоді виїхали. Знайомий мами нас вивіз. Їй було погано. Було дуже холодно в підвалі, вона важко ходила, опустила руки. Я завжди з нею був.

Потім прийшли росіяни та почали давати їжу. Запустили відділення нашої лікарні. Наші дві лікарні розбомбили, але було підвальне приміщення, яке вони відкрили. Директор цієї лікарні зібрав лікарів, санітарів, і я водив туди маму. Він не міг покласти маму на стаціонарне лікування, тому що вони приймали лише людей, які мали рвані рани. Тому маму просто кололи. Підтримували життя, глюкозу давали, ставили крапельниці. Ефект був, але мізерний.

Тоді приїхав знайомий мами та забрав нас на (іншу) окуповану частину України. В місто Антрацит — це Луганська область. Вони почали маму лікувати, але потім опустили руки, мовляв: “Ми лікуємо, а ефекту немає”. За два тижні мама померла. Було дуже важко.

Розкажіть детальніше про події в окупованому Антрациті?

Це цікаве місто. Там люди одразу нам сказали: якщо росія прийшла, то це назавжди. Ні я, ні мама цього не розуміли. Ми знали, що це не назавжди, що перемога буде обов’язково. Там були літні люди, всі вони підтримували путіна. Тобто, для них це був кумир. Я такого ще не бачив. Мені там було дуже некомфортно. Недалеко від міста була копанка, там працювали шахтарі. Приїхала міліція, забрали всіх. Потім на одному подвір’ї прорвало трубу. Приїхало 8 хлопців, почали лагодити цю трубу. Їх побачила міліція-поліція, теж забрали всіх.

Було страшно ходити по місту. Тому що тебе могли схопити та й усе.

Пам’ятаю, сидів на лавочці з бабусями, до нас підійшов хлопець і каже: “Я служу в ЛНР”. Вони відбили якесь село, у них два тижні перекур, а далі знов підуть воювати. Я ще казав бабусям: “Хлопці їдуть на війну. Це нормально? Це — жах!” А вони казали, що хтось повинен воювати за щось.

У лікарні була одна санітарка. Така велика, міцна жінка. Вона казала, що у неї чоловік пішов воювати, та якщо що, вона теж піде. Я не знаю, що буде далі з цими районами. Якщо в нас 15% населення (можливо) за Росію, там, напевно, всі 90%. Це мене лякає, бо вони не бачили жахів війни, не знають, який це жах, коли немає часу на життя, тому що ракети летять і вдень, і вночі.

Що спонукало вас виїхати з Антрациту?

Ті люди, з якими я спілкувався, пропонували мені залишитися. Роботи в місті для чоловіків дуже багато. Бо чоловіки відсутні взагалі. Коли я ходив по вулицях, чоловіків не бачив, були тільки жінки. Дуже багато. У мене тоді був зв’язок з сестрою. Вона казала, що це не варіант. Бо війна прийде туди рано чи пізно. Я прийняв рішення їхати далі через Росію. В якусь країну Євросоюзу.

Як вам вдалося виїхати через Росію до Європи?

Я купив квиток до Ростова. В автобусі не було чоловіків. Там був я та літні люди. Хлопці з “ЛНР” чіплялися. Тримали хвилин 40 на кордоні, дивилися, хто я, де я, куди я. Я не служив, а вони якось намагалися дізнатися, чому я не служив. Усі документи питали, роздягали, перевіряли телефон. Перед тим, як виїжджати, я видалив усю інформацію проукраїнську. Коли ми переїжджали через російський кордон, така сама ситуація була.

Я казав: “Хлопці з ЛНР, ДНР мене перевіряли, зараз — ви”. Вони ставили дуже багато питань. Приїхав я до Ростова. Там мене зустріла дівчинка, років 23-х. Відвезла до одного хлопця. Гарний хлопець, Андрій. В місті Антрацит і вже в Ростові було дуже багато свастики. Магазини зі знаками “Z”. Плакати з військовими. А цей хлопець казав, що спочатку теж хотів поїхати з росії, але потім вирішив допомагати таким, як ми.

Волонтери казали: “Ми чекаємо перемоги. Перемоги однієї країни — України”. Це був шок, бо моя сестра казала: “Забудь українську мову, розмовляй тільки російською”.

Потім нас посадили в автобус до Санкт-Петербурга. Там нас зустрів ще один волонтер. Я коли виїжджав, мені казали: “Ну, які волонтери можуть бути в росії. Може десь там в Європі ще є. Але в росії жодного немає”. Але вони є та їх дуже багато. Вони не знають української мови, але вони дуже добрі люди.

Мене хлопець з Пітера питав, як ми жили під обстрілами? Як це, взагалі? Я казав, що перші два місяці ти якось тримаєшся. А далі бачиш, що кінця немає та просто опускаються руки. Не хочеться навіть вставати вранці. Ти розумієш, що тобі потрібно набрати каністру води, пробігти кілометр до колодязя. Там лежать нерозірвані снаряди. Їх потрібно обходити. Плани були на дві години. Вижити. Якщо виживемо, то будемо будувати плани на наступні дві години.

Моя сестра — кінолог, займалася собаками. Я бачив, як люди кидали своїх собак. Люди виїжджали, а собак — просто на вулицю. Яких тільки собак я не бачив! Звісно, давали їм якусь їжу. Але вони все одно помирали з голоду. Російські військові вбивали собак. Не знаю — навіщо. Я шукав людину, яка могла взяти моїх собак. Згодом їх вивезли до міста Харків. А я поїхав до Фінляндії. Знову на кордоні роздягали, дивилися все, що в мене було. Практично всю інформацію, яку могли витягти, вони витягли. Де я працював, в якому році, в якому місті, куди їздив, що робив. Все дивилися, абсолютно все.

Чи здійснювали окупанти репресії?

У російських військових були списки. Вони не могли взяти місто через річку, але знайшлися люди, які здали місто через іншу дорогу. Вони просто обійшли річку та взяли наше місто. Коли вони увійшли, українська армія відступила. У росіян були всі документи тих, хто записався в Тероборону. Хтось здав цих людей: номера телефонів, адреси.

У них були документи на людей, які були на війні. Вони просто ходили по квартирах. Приїжджали декілька БТРів, повністю оточували будинок і далі шукали людину.

Я пам’ятаю, якось виходив із квартири, потрібно було води набрати. Дивлюся, в прольоті в під’їзді стоїть солдат. Думаю, стоїть та й стоїть. Спускаюся вниз, а на першому поверсі також стоїть людина. І він мені каже: “Стой, дальше проход запрещен”.

Таким чином вони шукали Тероборону. У нас був великий штаб російський, там були танкові бригади, дуже багато росіян. Спочатку були військові, потім вони створили військову комендатуру та адміністрацію міста. Поставили людей, які згодилися працювати з ними. Формування “ЛДНР” патрулювали місто. Російські військові були вдягнени як черепашки-ніндзя. У них були бронежилети, кулемети, шапки. А у “ЛНР” та “ДНР” якийсь костюм камуфляжний та автомат. Все.

Яким ви бачите подальше співіснування України з росією?

Деякі мешканці міста завжди казали, що нізащо не поїдуть до росії. Це принципово. Краще загинути в Ізюмі, ніж поїхати до росії та щось там робити. У мене ніяких ілюзій не було ніколи стосовно росіян. Але коли я побачив людей, які справді підтримують нас і нашу країну, які згодні приїхати сюди, вивчити мову і навіть жити тут, це було відкриття. Вони казали, що росія обов’язково капітулює та заплатить усі репарації 100%. Вони хочуть жити з нами в мирі. Сподіваюсь, що інші люди згодом теж дізнаються, що тут трапилося. Бо навіть німці згадують Гітлера та цю частину історії з жахом. Я гадаю, те саме буде з росією.