У жовтні 2019 року Європейський суд з прав людини постановив рішення у трьох справах – Мазур проти України, Гнатенко проти України та Якущенко проти України, представниками у яких були юристи Центру стратегічних справ УГСПЛ.

Дані справи стосуються таких порушень як катування з метою отримання зізнання та неефективне розслідування таких випадків (Мазур проти України), необґрунтованість судових рішень (Якущенко проти України) та невмотивоване продовження утримання під вартою (Гнатенко проти України).

На жаль, дані порушення є досить поширеними в Україні та Європейський суд з прав людини це неодноразово визнавав у справах зі схожими обставинами. У результаті цих порушень зі сторони держави заявники зазнали важких наслідків, наприклад у справі «Мазур проти України», заявник був засуджений до 15 років ув’язнення на підставі доказів, отриманих через катування працівниками міліції; у рішенні «Гнатенко проти України» заявник певний час утримувався під вартою без рішення суду, а судові рішення про тримання  заявника під вартою не містили належного обґрунтування; у справі «Якущенко проти України» заявник став жертвою шахрайського продажу його квартири і не зміг захистити своє право власності у судах, які не розглянули належним чином доводи заявника.

Із коротким описам рішень можна ознайомитися нижче:

1. Мазур проти України (Mazur v. Ukraine, № 59550/11)

Порушення: катування міліціонерами з метою отримання показань (стаття 3 Конвенції), використання  доказів, отриманих шляхом катування, для засудження заявника (стаття 6 § 1 Конвенції)

Опис справи:

У 2002 році було розпочато розслідування вбивства неповнолітньої дівчини П. у м. Тлумач. Заявника було допитано як свідка у цій справі. Через п’ять років, двох осіб було затримано під приводом вчинення адміністративного правопорушення, і допитано про обставини вбивства П., в ході яких вони зізналися про причетність до вбивства та вказали на заявника як співучасника. Згодом вони відмовилися від показань та стверджували, що свідчення були отримані під примусом та без присутності адвоката.

У вересні 2007 року заявник був затриманий працівниками міліції у Ялті та доправлений до Івано-Франківська, де він надав самовикривальні пояснення щодо причетності до вбивства П. Затримання заявника не було задокументоване. Показання заявника були отримання в результаті тривалого  катування працівниками міліції, а саме, заявника били по голові та ниркам, прикували наручниками до батареї, душили пакетом. Після отримання зізнання, заявника відпустили та він перебував тиждень у лікарні, де йому діагностували струс мозку і забій м’яких тканин обличчя. Надалі батько заявника подав скаргу на дії поліції, проте розслідування катування проведено не було.

У жовтні 2007 року заявника було допитано як підозрюваного у вбивстві П., він відмовився від усіх показань, які були дані ним раніше під примусом.

У 2010 році заявника було визнано винним Івано-Франківським апеляційним судом та засуджено до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Вирок ґрунтувався в основному на його показаннях, які були отримані із застосуванням сили. Верховний суд України залишив вирок без змін.

Висновки Європейського суду з прав людини:

ЄСПЛ визнав, що Уряд України не надав жодних пояснень причин виникнення тілесних ушкоджень у заявника, коли він перебував у відділку поліції. Більше того, прокуратурою не було вчинено належних слідчих дій для розслідування версії заявника щодо отримання ним тілесних ушкоджень. Натомість, прокурор встановив, що причиною таких ушкоджень став побутовий інцидент, який стався після того як заявник був звільнений. Європейському суду залишилося не зрозумілим чому прокурор надав перевагу твердженням працівників міліції, а не версії заявника щодо подій. Таким чином, Суд дійшов висновку про порушення права заявника, гарантованого статтею 3 Конвенції (Заборона катування)

Суд також визнав, що використання як основного доказу самовикривальних показань заявника, які були надані ним під тиском міліцейських, є порушенням права на справедливий суд за статтею 6 Конвенції.

 

2. Гнатенко проти України (Gnatenko v. Ukraine, №57993/13)[1]

Порушення: незаконне перебування під вартою, необґрунтованість судових рішень про продовження утримання під вартою (стаття 5 Конвенції)

Опис справи:

У жовтні 2012 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні ряду злочинів та обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 1 грудня 2012 року. 30 листопада 2012 року до суду було передано обвинувальний акт відносно заявника.

6 грудня 2012 року відбулося підготовче судове засідання в якому Шевченківський районний суд повернув обвинувальний акт прокурору та постановив, що «запобіжний захід у вигляді тримання під вартою вважати продовженим».  Тобто національний суд не розглядав питання обрання, зміни чи продовження запобіжного заходу; не обґрунтовував необхідність продовження тримання під вартою заявника; не було встановлено терміну продовження утримання заявника під вартою.

14 січня 2013 року суд знову повернув обвинувальний акт прокурору та відмовив заявнику у звільненні, заявивши, що він не довів, відсутність ризиків, які послужили підставою для обрання запобіжного заходу.

Надалі Шевченківський районний суд ще три рази повертав обвинувальний акт відносно заявника на доопрацювання та надалі кожні два місяці продовжував тримання заявника під вартою до грудня 2014 року, посилаючись на одні і ті ж причини та необгрунтовуючи необхідність застосування найбільш суворого запобіжного заходу до заявника.

Висновки Європейського суду з прав людини:

Суд зазначив, що періоди, коли заявник перебував під вартою без рішення суду  є несумісними з принципами правової визначеності та захисту від свавільного позбавлення свободи відповідно до статті 5 § 1 Конвенції.

Європейський суд з прав людини зауважив, що національний суд аргументував необхідність продовження тримання під вартою заявника лише тяжкістю злочину, ризику переховування від слідства чи втручання у розслідування. Усі рішення про утримання під вартою заявника містили загальні та повторювані фрази. Більше того, з плином часу тривале утримання заявника вимагало більш детального обґрунтування, проте суд не надавав належного мотивування необхідності тримання під вартою заявника.

Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що національний суд не посилався на конкретні факти, жодного разу не розглядав інших альтернативних запобіжних заходів та продовжував утримання заявника під вартою на підставах, які не були достатніми та належними для виправдання тривалості перебування під вартою. Отже, мало місце порушення статті 5 § 3 Конвенції

 

3. Якущенко проти України (Yakushchenko v. Ukraine, №57706/10)

Порушення: необґрунтованість судових рішень, ігнорування важливих аргументів заявника про порушення його права (стаття 6 Конвенції), відсутність ефективних засобів захисту у випадку шахрайського продажу квартири (стаття 13 Конвенції)

Опис справи:

У власності заявника була квартира у м. Одеса. Заявник проживав у Росії. Згодом він дізнався, що квартира була продана на підставі доручення іншій особі, яке було посвідчено нотаріусом. Жодного доручення він не підписував.

Заявник звернувся до суду про незаконний продаж його квартири, оскільки доручення від його імені було підроблене. Судом першої інстанції на підставі експертизи було встановлено підробку підпису та винесено рішення на користь заявника. Надалі апеляційний суд скасував це рішення через те, що покупець квартири не був проінформований про розгляд справи. Справу було повернуто до суду першої інстанції для нового розгляду. Новий власник квартири Г.С.  подав зустрічний позов про визнання права власності на квартиру.

Малиновський районний суд Одеси відхилив позов заявника, як необґрунтований, та визнав, що Г.С. мала право на володіння квартирою. Зокрема, суд зазначив, що договір продажу був дійсним та належним чином пісвідчений нотаріусом, експертиза підпису заявника не може бути підставою для анулювання договору, оскільки була проведена на підставі копії, а не оргигіналу доручення.

Суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили рішення в силі.

Висновки Європейського суду з прав людини:

Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національні суди відмовилися розглядати ряд доводів та аргументів заявника, які мали вирішальне значення для вирішення його справи без надання жодних конкретних обґрунтувань. А саме, суди відхилили твердження нотаріуса про те, що вона не засвідчувала оскаржуване доручення, відмовилися розглянути зміст витягу з наданого нотаріусом реєстру, відхилили висновок експертизи, який спростовував достовірність підпису заявника на оскаржуваному дорученні.

Суди відхилили експертизу на підставі того, що оригінал доручення не був наданий експертові. Однак, вони не розглянули, чи мав заявник змогу представити оригінал доручення. Незважаючи на відсутність відповідного аналізу, суди використали відсутність оригіналу доручення проти заявника для відхилення його справи.

Тому, Європейський суд з прав людини постановив, що позов заявника був відхилений національними судами довільно і таким чином було порушено право заявника на справедливий суд, гарантоване статтею 6 § 1 Конвенції.

Також ЄСПЛ визнав, що заявник не мав ефективних засобів правового захисту порушеного права у відповідності до статті 13 Конвенції.

 

Підготувала юристка Центру стратегічних справ Віталія Лебідь

[1] Справа об’єднана з двома іншими справами під назвою Сіренко та інші проти України Sirenko and others v. Ukraine