Три простих аргументи на користь реальної реформи системи правосуддя в Україні

В Україні вже досить довгий час тривають розмови про необхідність запровадження реальних, а не показних трансформацій у системі правосуддя. Кожен із учасників цієї дискусії – правозахисник, пересічний мешканець, чиновник чи міжнародний експерт – наводить свої аргументи і відстоює власне бачення строків реалізації реформи. 

У цьому матеріалі, на прикладі історії простої людини, ми продемонструємо додаткові аргументи на користь необхідності швидких та якісних змін, а також те, наскільки згубно сьогодні відсутність суттєвих трансформацій у системі правосуддя може впливати на чиєсь життя.

Владислав Євкович (прізвище та ім’я змінені у зв’язку з необхідністю дотримання умов конфіденційності особи) був засуджений 12 грудня 2006 року Білозерським районним судом (далі – Білозерський суд) Херсонської області до 4 років позбавлення волі за вчинення вбивства через необережність. 16 липня 2007 року за амністією він був звільнений.

10 травня 2013 року заявник був заарештований за підозрою у новому злочині – умисному кваліфікованому вбивстві (вбивство за обтяжуючих обставин).

З цього часу його життя потрапило під деструктивний вплив недосконалої системи правосуддя, трансформація якої суттєво сповільнилася.

Аргумент №1.  Необґрунтовано тривале тримання під вартою.

У період з 11 травня 2013 до 26 березня 2014 року справа, в якій Владислав є обвинуваченим, розглядалася у суді першої інстанції.

Весь цей час, майже рік з дня затримання у березні 2013 року (у справах за статтею 5 Конвенції строки слід відраховувати з моменту взяття під варту до ухвалення вироку судом першої інстанції (Ігнатов проти України, N 40583/15, 15 грудня 2016,§29), В. Євковичу наполегливо продовжували термін тримання під вартою. Підстави вказувалися самі різні: у зв’язку з тяжкістю обвинувачення; через резонансність справи; бо «перебуваючи на волі зможе ухилитися від слідства та суду, впливатиме на свідків, перешкоджатиме провадженню іншим чином, […] більш м’який запобіжний захід не зможе забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваного».

Зауважимо, що ухвали про взяття під варту та продовження тримання під вартою не містять детальних та індивідуалізованих обставин, що підтверджують існування відповідних «ризиків». Альтернативні запобіжні заходи навіть не розглядалися судами. Українські суди безупинно продовжували строк тримання заявника під вартою, використовуючи при цьому абстрактні аргументи. Обставини, використані стороною обвинувачення з метою подовження строку тримання під вартою, потребують нового аналізу, адже зі спливом часу ці обставини можуть змінюватися (Мерабішвілі проти Грузії, GC, № 72508/13, 28 лютого 2017 року § 223). Крім того, заявник надав всі докази того, що, перебуваючи на волі, не чинив впливу на потерпілу у справі.

Врешті-решт, 26 березня 2014 року Владислав отримав вирок Білозерського районного суду. В. Євкович вважав, що застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою було необґрунтовано тривалим.

Чоловік, звісно, не погодився з вироком (довічне ув’язнення) і подав апеляцію. Апеляційний суд Херсонської області відмовив у задоволенні його апеляційної скарги. Тоді було прийнято рішення звернутися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ (далі – ВССУ). Після тривалого розгляду справи, майже через рік, ВССУ таки скасував постанову апеляційного суду та призначив новий судовий розгляд у суді апеляційної інстанції.  В результаті 09 лютого 2016 року апеляційний суд скасував вирок Білозерського суду від 26 березня 2013 та призначив новий розгляд в суді першої інстанції.

На момент подання скарги до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) заявник не був засуджений навіть судом першої інстанції.

У період 09 лютого 2016 року – 02 серпня 2019 року (фактично 3.5 роки) суди продовжували Владиславу запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, мотивуючи це тим, що заявник звинувачувався у скоєнні особливо тяжкого злочину та мав «незадовільну репутацію».

Ситуація із надмірним триманням під вартою доповнилася помилкою суду: двічі (в ухвалах від 17 січня та 09 березня 2017 року) при продовженні строку тримання під вартою суд помилково враховував судимість заявника. Дійсно, згідно зі статтями 90 та 91 Кримінального кодексу України особа вважається такою, що не має судимості за вчинення злочину середньої тяжкості, якщо після строку відбування покарання вона не вчинила новий злочин протягом 3 років. Однак, строк попередньої судимості В. Євковича закінчився у липні 2010 року, тож з цього моменту він вважається таким, що не має судимості.

Всі ухвали суду про продовження тримання заявника під вартою містили майже ідентичні формулювання, в окремих з них суд лише відзначав: «ризики, враховані при обранні запобіжного заходу, не зменшилися», «жоден більш м’який запобіжний захід не зможе запобігти зазначеним ризикам».

Ухвалюючи зазначені рішення, суд вказував, що ризики за ст. 177 Кримінального процесуального кодексу України, які існували на час обрання запобіжного заходу вперше, не зменшились. Йдеться про:

– тяжкість обвинувачення;

– можливість переховуватися і впливати на свідків та потерпілу;

– ризик ухилення від суду;

– наявність попередньої судимості.

Аргумент №2. Строк розгляду кримінальної справи в першій інстанції розтягнули більше, ніж на 3 роки.

Заявнику було пред’явлено обвинувачення 25 квітня 2013 року.  Після того, як його було засуджено 26 березня 2014 року, вирок оскаржений в апеляційній та касаційній інстанціях і скасований. З 09 лютого 2016 року справа знову слухається у суді першої інстанції.

04 березня 2016 року Цюрупинський районний суд Херсонської області прийняв справу до свого провадження, але згодом повернув обвинувальний акт прокурору для усунення недоліків.

13 липня 2016 року апеляційний суд передав справу заявника до Скадовського районного суду Херсонської області, оскільки в попередньому суді неможливо було утворити склад суду.

Тут справа розглядалася  8 місяців, але за цей час через численні випадки неявки свідків, експерта, недоставлення заявника конвоєм з СІЗО, вдалося допитати лише декількох свідків і потерпілу. 12 березня 2017 року у судді, який слухав справу, припинилися повноваження і  справа була передана для розгляду до Новокаховського районного суду Херсонської області, оскільки у Скадовському суді вже також неможливо було утворили склад суду.

У період з 10 квітня 2017 року по 23 липня 2019 року судові засідання не відбувалися через: неявку захисника, численні випадки недоставлення В. Євковича конвоєм з СІЗО, довготривалі знаходження судді у відрядженні або у відпустках, у зв’язку з неявками потерпілої, свідків та експертів, а також переносилися за клопотанням прокурора, оскільки він вчасно не надавав суду докази.

Аргумент №3. Укладення шлюбу не гарантує особі в попередньому ув’язненні забезпечення права на сім’ю.

23 жовтня 2013 року Владислав Євкович одружився. Оскільки він перебував у статусі особи, взятої під варту, згідно з п.1 ст. 12 Закону України «Про попереднє ув’язнення» єдиним способом налагодити та підтримувати сімейне життя було проведення лише короткотермінових побачень із дружиною (до 4 годин), адже довгострокові (до 3 діб) побачення для такої категорії осіб не дозволяються.

При цьому, пункт 24.4 Європейських пенітенціарних правил передбачає, що побачення повинні бути організовані належним чином задля дотримання максимально природних стосунків між особою позбавленої волі та її родичами та близькими.

Пункт 99 Європейських пенітенціарних правил вказує на те, що ув’язнені не засуджені особи, стосовно яких немає спеціальної заборони, встановленої судом в конкретній справі на конкретно визначений термін, мають право на побачення в такій ж самій мірі, як і засуджені особи.

12 червня 2014 року та 11 грудня 2015 року Владиславу було дозволено саме короткострокове побачення з дружиною, адже вирок стосовно нього ще не набрав законної сили, а відтак застосовувався вищезазначений закон.

Після цього  заявник звернувся до суду з проханням про тривале побачення з дружиною, але отримав відмову, адже до нього застосовувалися положення все того ж закону.

Наступного разу суд йому також відмовив, вказавши, що дружина сама повинна звернутися за таким дозволом, що й було зроблено 27 листопада 2017 року. При цьому, у заяві жінка зауважила,  що вони  планують спільну дитину.

Однак суд відмовив навіть у короткостроковому побаченні, використавши без жодного обгрунтування вже традиційне для цієї справи формулювання: «надання дозволу може створити перешкоди у встановленню істини у справі».

Тоді В. Євкович подав клопотання про побачення з дружиною, в якому просив роз’яснити причину відмови у побаченні. 22 грудня 2017 та 7 лютого 2018 року суд повторив, що надання дозволу «може створити перешкоди у встановленню істини у справі».

Заявник втретє клопотав про тривале побачення з дружиною 5 травня 2018 року. Але суд видав дозвіл тільки на короткострокове побачення. При цьому, дозвіл було вручено особисто Владиславу.

Вийшла достатньо парадоксальна ситуація: коли його дружина прибула на побачення до СІЗО, їй не надали побачення, бо вона не мала на руках дозволу на побачення (він був на руках у заявника). Хоча, згідно з Правилами внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної виконавчої служби України відмова у проведенні побачення може бути тільки у тих випадках, коли особа з’явилась на побачення без документів, що посвідчують її особу або у стані алкогольного та наркотичного сп’яніння або якщо вона відмовилась у проведенні огляду особистих речей, що не можна було справедливо стверджувати для справи В. Євковича.

Через абсолютну неприйнятність ситуації, 3 серпня 2016 та 19 червня 2018 заявник навіть скаржився до Омбудсмена щодо порушення права на сімейне життя. Проте до кінця 2018 року Владислав так і не отримав дозвіл на довгострокові побачення. Внаслідок відсутності повноцінних зустрічей з чоловіком, 21 лютого 2019 року дружина заявника ініціювала процедуру розірвання шлюбу.

Особливість описаної ситуації у тому, що хоч втручання у сімейне життя було передбачено законом, у справі пана Євковича воно не переслідувало легітимну ціль та не було необхідним у демократичному суспільстві. Під час нового розгляду справи після 09 лютого 2016 року не існувало об’єктивних підстав для обмеження сімейного життя заявника з його дружиною.

В той час, коли положення п.1 ст. 12 Закону України «Про попереднє ув’язнення» стосовно відсутності тривалих побачень можуть бути необхідними і виправданими на перших етапах розслідування, у справі Владислава через 6 років ув’язнення ці обмеження, очевидно, не є пропорційними меті забезпечення об’єктивності досудового розслідування – всі докази у справі були зібрані ще у 2013 році.

Критично мала кількість та тривалість короткострокових побачень та відсутність тривалих побачень призвела до того, що за 6 років ув’язнення заявника родина розпалася. На момент подання скарги до ЄСПЛ В. Євкович перебував у процесі розірвання шлюбу.

Ситуація Владислава Євковича неодноразово траплялася у практиці ЄСПЛ. У справах Хорошенко проти Росії, а також Поляков та інші проти Росії Європейський суд з прав людини наголосив, що національні органи влади повинні докласти усіх зусиль задля збереження родинних відносин.

Більше того, згідно з Загальним звітом Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню за 2017 рік, комітет дотримується тієї ж самої позиції, що і Європейські пенітенціарні правила (CPT/Inf(2017)5-part, § 59):

“Що стосується контактів із зовнішнім світом, то Комітет вважає, що особи в попередньому ув’язненні повинні в принципі мати дозвіл спілкуватися зі своїми сім’ями та іншими особами (поштою, на побаченнях, по телефону) на тих же умовах, що і особи, які відбувають покарання”.

Незрозуміло, чим аргументовано більш суворе обмеження прав на побачення із сім’єю для осіб, які не засуджені, поруч із особами, які визнані винними і вже відбувають покарання, тим паче, що особа в попередньому ув’язненні так само перебуває під повним контролем держави і довгострокові побачення об’єктивно не можуть впливати на розгляд справи судом, особливо зі спливом часу.

Слід також зазначити, що відмовляючи у наданні В. Євковичу побачень з дружиною, суд з незрозумілих причин враховував попередню судимість чоловіка, за злочин вчинений у 2006 році, який був кваліфікований за ч.1 статті 119 Кримінального кодексу України (вбивство через необережність), не дивлячись на те, що з липня 2010 року заявник вже вважався таким, що не має судимості.

Починаючи з 2013 року, українська влада неодноразово допускала порушення прав людини Владислава Євковича.

Щодо чоловіка застосовувалося необґрунтовано тривале тримання під вартою (може бути розцінене як порушення статті 5  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конавенції) – право на свободу та особисту недоторканність). На думку адвокатів, мало місце і порушення розумності строків судового розгляду у кримінальній справі, в якій він обвинувачується (на момент подання скарги до ЄСПЛ загальний строк розгляду справи судом першої інстанції вже становив більш, ніж 3 роки. Описана ситуація може бути розцінена ЄСПЛ як порушення статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції у поєднанні з статтею 13 Конвенції. Суттєвим негативним фактором у особистому житті Владислава стало обмеження у побаченнях з дружиною, які не могли вважатися ні адекватними, ні пропорційними і призвели до розпаду сім’ї. Описана ситуація має ознаки порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції.

26 липня 2019 року заявником була подана скарга до Європейського суду з прав людини, яку готував та юридичний супровід якої підтримував Центр стратегічних судових справ УГСПЛ. Наразі очікуються повідомлення від ЄСПЛ про комунікацію справи.

Кейс Владислава Євковича яскраво демонструє сучасні проблеми системи правосуддя України: кадровий дефіцит суддівського корпусу, низька виконавська дисципліна та погана мотивованість прокурорів, відсутність людиноцентрованого підходу у практиці судочинства, недостатнє фінансування конвойної служби, тощо. Однак, розуміючи об’єктивний та суб’єктивний характер їх походження, ми усвідомлюємо і те, що за невирішеністю цих поблем стоять долі сотень наших співгромадян та мешканців України. Владислав Євкович – лише один із багатьох, чию історію ми досі не знали. Чим скоріше реформа системи правосуддя зрушить з місця, тим скоріше вдасться відновити віру в те, що Україна є демократичною, правовою державою, влада якої поважає права людини.

Українська Гельсінська спілка з прав людини виконує проект «Юридичний захист людей, які живуть ВІЛ, ТБ та представників уразливих до ВІЛ груп населення через надання комплексної юридичної допомоги» за фінансової підтримки Благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД» в рамках реалізації  проекту «Прискорення прогресу у зменшенні тягаря туберкульозу та ВІЛ-інфекції в Україні», що реалізується за фінансової підтримки Глобального фонду для боротьби з СНІДом, туберкульозом та малярією.

Джерело: https://yur-gazeta.com.