Треба наступити собі на руку, яка хоче виставити бал, та розбиратися

Експертка Місцевого індексу прав людини Наталія Єсіна

Коли ми, під час досліджень за Місцевим індексом прав людини (МІПЛ), говоримо з командами проєктів про місцеві програми, то завжди виникає спокуса поставити гарні бали в тих индикаторах, де є оцінювання програм, тільки за те що ці програми ухвалені – тобто існують. 

Особливо, якщо мова йде про маленькі громади, де фінансування недостатнє – немає, за словами представників органів місцевої влади, можливостей ухвалити програму по кожному напрямку діяльності тощо.

Але тут треба наступити собі на руку, яка хоче виставити той бал за МІПЛ, та розбиратися. Одночасно з такими виправдавданнями в одних громадах, ми бачимо в таких же маленьких населенных пунктах протилежно іншу картину: і проведене оцінювання з потреб населення, і прийняті окремі цільові програми програми під різні категорії населення, окремі проблеми в напрямах різної діяльності.

Як так? В одних громадах така можливість є, а в інших немає? Причин може бути багато, але головні: обмеженість в ресурсах – людських, матеріальних, часових. Ну і, звісно, обмеженість у бажанні зафіксувати ту діяльність, що ведеться в рамках програми.

Чим це загрожує? Відсутністю системності та, відповідно, лише короткостроковими результатами. Бо якщо діяльність відбувається час від часу, немає програмного планування заходів, немає закладеного фінансування на рік чи декілька, то немає гарантії, що завтра цією проблемою також будуть опікуватися на місцевому рівні. 

Системність є одним з критеріїв дієвості програми разом з адресністю, реалістичністю, обґрунтованістю, оцінністю. І, як на мене, системність є дуже важливою ознакою нормальної «робочої» програми. Особливо в невеликих громадах, адже лише за наявністю системної роботи ми можемо говорити про позитивні результати.

Крім того іншою важливою ознакою, на яку я завжди звертаю увагу, є оцінність програми, а саме зрозумілі результати її виконання – результати проведення заходів. Як правило, в програмах на місцевому рівні прописуються нереальні та некоректні дивні фрази типу: «підвищення рівня захищеності», «зміцнення правосвідомості», або «сприяння патріотизму у молоді». Як же на практиці? Чим збираються вимірювати ту правову свідомість, захищеність та патріотизм – не уточнюється. 

Знов таки: чому так відбувається? Через копіювання старих програм чи копіпаст недосконалих текстів сусідніх територіальних громад. І наше завдання, як експертів Місцевого індексу прав людини, вказувати під час досліджень на такі недоліки, пояснювати чому це неправильно та надавати свої рекомендації, як це коректно виправити.