Ті, кого не можна називати: неетична лексика. Частина 1. ВІЛ

Марина Давидова,

координаторка проекту, громадська приймальня УГСПЛ при ГО «ПГ «СІЧ», м. Дніпро

Правозахисна група «СІЧ» розповідає про людей, яких у широкому загалі не прийнято називати, а тим більше – називати коректно.

«Ненависть – це вища, об’єктивна форма страху… Ненависть – наслідок страху, адже спочатку ми боїмося, а вже потім ненавидимо. Дитина, яка боїться темряви, подорослішавши, темряву зненавидить…»

Сіріл Конноллі

Часто це відбувається без дурного умислу, просто через незнання. Для прикладу. «Наркоманам тут не місце», – Новий канал; «Діти з обмеженими можливостями», – Інтер; «Соціальні гарантії повій», – законопроект на сайті Верховної Ради; «… поселився табір циган», – ICTV; «даунята, аутята, секс-меншини, особи кавказької національності…» Ми щиро впевнені, що Інтер не хотів бути некоректним до дітей з інвалідністю, але так вже сталося і це формулювання було трансльовано мільйонам телеглядачів. А бувають ще «важчі» теми – про секс-працівників, геїв, людей з наркотичною чи алкогольною залежністю… І тим, хто працює з вразливими категоріями громадян в правозахисній чи журналістській сферах – непогано було б орієнтуватися в загальноприйнятих коректних формулюваннях задля того, аби не поглиблювати стигму, не транслювати мову ненависті та не боятися називати тих, кого насправді можна називати.

Ті, кого не можна називати: неетична лексика, частина І. ВІЛ.

Табуйованість складних і не завжди однозначних тем в суспільстві – справа звична. Мало хто з батьків, наприклад, готовий відверто і повно говорити з дітьми на тему сексу та засобів контрацепції, одностатевих стосунків і «тих самих» хвороб… Максимум, потрапить на очі страшний плакат «про чуму ХХ століття», а на уроці з БЖД натягнуть на банан «гумовий виріб номер два». Потім хтось стає правозахисником, хтось – журналістом, і хоче-не хоче – має розумітися на коректній лексиці, яка б запобігала стигматизації. Втім, широкої популярності ідея говорити про такі речі толерантно, але прямо – не набула. Тож давайте розбиратися.

Проект правозахисту людей, які живуть з ВІЛ, туберкульозом та вразливих груп населення, який УГСПЛ реалізовує спільно з Всеукраїнською мережею ЛЖВ – це якраз про те, як позбавлятися стигми та надавати допомогу тим, хто її потребує. А ще – виведення проблеми в публічну площину, озвучення та дискусія щодо шляхів вирішення, максимально коректне і термінологічно правильне.  Основна абревіатура, яка звучить в цьому проекті – ЛЖВ. Людина, яка живе з ВІЛ.

За загальносвітовими тенденціями, людина завжди ставиться перед подальшими характеристиками, тому що, в першу чергу, це людина, а наявність інвалідності, аутизму, ВІЛ-інфекції, чи алкогольної залежності – характеристики другорядні. Всі інші словосполучення, які ми подекуди чули й чуємо – ВІЛ-інфікований, носій ВІЛ, хворий на СНІД – це приклади некоректної лексики, яка поглиблює стигму і аж ніяк не сприяє зваженій дискусії. І самі ВІЛ та СНІД – не чума, не хвороба «загниваючого капіталізму та антисоціальних елементів», а вірус і синдром. А людина, яка має позитивний тест на ВІЛ – не заразна (від якої можна заразитися, підхопити заразу), а інфікована. Чи не правда, є різниця?

До речі, з теперішнім рівнем та якістю медикаментозної підтримки, все більше людей приходять до висновку, що ВІЛ – швидше хронічне захворювання, контрольоване за правильного лікування, але ніяк не смертельний вирок. Звісно, все залежить від часу виявлення – чим раніше, тим краще.

Ми впевнені, що ця інформація є загальновідомою, але про всяк випадок нагадаємо – інфікуватися ВІЛ в побуті неможливо. Достатня кількість вірусу є лише у рідинах: крові, спермі, вагінальній секреції та грудному молоці. Через слину, піт, сльози, рукостискання, укуси комах інфекція не передається. Найбільш небезпечний контакт – кров у кров.

Плавно переходимо до груп, які знаходяться у зоні більшого ризику інфікування. І тут слід пам’ятати, що набуття ВІЛ-позитивного статусу – не завжди є наслідком специфічної ризикованої поведінки; могло статися банальне переливання крові багато років тому, незахищений статевий акт, пологи, або грудне вигодовування ВІЛ-позитивною мамою. Але, справді, користування спільним шприцом для введення ін’єкційних наркотиків чи надання секс-послуг значно підвищують ризик.

За загальносвітовими тенденціями, людина завжди ставиться перед подальшими характеристиками, тому що, в першу чергу, це людина, а наявність інвалідності, аутизму, ВІЛ-інфекції, чи алкогольної залежності – характеристики другорядні. Всі інші словосполучення, які ми подекуди чули й чуємо – ВІЛ-інфікований, носій ВІЛ, хворий на СНІД – це приклади некоректної лексики, яка поглиблює стигму і аж ніяк не сприяє зваженій дискусії.

До людей, вразливих до ВІЛ, ми детально повернемось в наступних статтях, адже тут стільки дискримінації й стигми, що на дисертацію вистачить. Поки – виключно формулювання.

Люди, які вживають ін’єкційні наркотики (ЛВІН). Саме так називають осіб, які споживають наркотики ін’єкційно. Не «нарік», не «торчок», не наркоман чи наркоманка. Загалом, як ми й зазначали раніше, питання дискримінації й захисту прав людей з наркотичною залежністю потребує окремої просвітницької роботи – від розповіді про замісну підтримуючу терапію до аналізу позитивної практики легалайзу в інших країнах.

Осіб, які надають сексуальні послуги в обмін на матеріальні блага, варто називати секс-робітницями чи секс-робітниками. Проститутки, повії, шльондри – це для малоосвічених громадян та деяких народних депутатів. Трохи застаріла, але ще вживана абревіатура РКС – робітник(ця) комерційного сексу.

Чоловіки, які практикують секс з чоловіками (ЧСЧ) – це чоловіки, які позиціонують і ідентифікують себе як чоловіки, але практикують сексуальні стосунки з представником своєї статі. ЧСЧ та геї – це не одне й те саме, оскільки основним критерієм у цьому випадку є питання ідентичності. Прямо до людини в такий спосіб навряд чи доведеться звертатися, але орієнтуватися в термінології та відмінностях – варто.

Цільовою аудиторією проекту також є люди, хворі на туберкульоз, позбавлені волі та колишні ув’язнені, жінки, які живуть з ВІЛ та підлітки, яких торкнулась епідемія. Ми тут зупинятися не будемо, хіба що порадимо не називати ув’язнених «зеками».

Ми можемо підсумувати коректні формулювання, які необхідно вживати: люди, які живуть з ВІЛ (ЛЖВ), люди, які вживають ін’єкційні наркотики (ЛВІН), секс-робітники або робітники комерційного сексу (РКС), чоловіки, які практикують секс з чоловіками (ЧСЧ).

Повернемось до самої інфекції. ВІЛ – це не кара Божа за розпусне життя, не чума і не вирок. Жахлива моралізаторська «соціальна реклама» кінця минулого століття глибоко в’їлась у свідомість, залишивши по собі два найбільш відчутних сліди: стигматизацію людей з ВІЛ і відчуття тваринного жаху під час експрес-тестування. Налякала, але епідемію не зупинила. Люди не перестали займатися незахищеним сексом, надавати послуги інтимного характеру і вживати ін’єкційні наркотики, але тестуватися – їм лячно, «чума ХХ століття» за звичкою прирівнюється до швидкої, жахливої смерті та вигнанню з суспільства здорових людей. І для того, щоб це уявлення змінити – треба не боятись говорити, говорити багато і правильно. Адже страх перед словом лише підсилює страх перед тим, що воно означає.