Сумські правозахисники допомогли відновити право на громадянство для неповнолітньої дитини вимушених переселенців
16-річній Ануш, котра народилась і виросла в Україні, але за походженням не є етнічною українкою, Державна міграційна служба України вперто відмовляла у видачі паспорта громадянина України.
Причиною відмови стало те, що дівчина не могла надати паспорт батька, який було втрачено через війну на cході України — родині довелось покинути окупований Донецьк, в якому вона довгий час проживала.
Матір дівчинки, пані Елеонора, та її родина за своє життя вдруге стали вимушеними переселенцями. Родина тікала від війни двічі. Вперше — восени 1988 року жінка та її сім’я вимушені були покинути рідну домівку в Азербайджані, отримати офіційний статус біженців у Вірменії та згодом виїхати до України, де народились її діти. Та війна наздогнала родину і тут — у 2014 році жінці разом з чоловіком та дітьми довелось вдруге тікати, цього разу з окупованого Донецька.
«Ми змушені були знову рятували своє життя. Виїхали із Донецька влітку на одному з останніх потягів, які ще ходили, залишивши там все. Мене та моїх дітей було взято на відповідний облік внутрішньо переміщених осіб, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, виданою Управлінням соціального захисту населення Сумської міської ради», — розповідає пані Елеонора.
Коли дівчинці виповнилось 16 років і вона звернулась до територіального підрозділу Міграційної служби у місті, щоб отримати паспорт, їй відмовили. Працівники Міграційної служби, крім документів матері, вимагали підтвердження громадянства батька. На момент народження дівчинки її батько вже отримав українське громадянство, а матір мала посвідку на постійне проживання . Проте у свідоцтві про народження дівчинки було зроблено помилку — батька записали як громадянина Вірменії.
Українське громадянство батька дівчинки родина могла підтвердити лише уцілілою ксерокопією втраченого паспорта. Чоловік залишився без паспорта на одному з блок-постів у Донецьку, де його було затримано невідомими озброєними особами, які через надумані причини його сильно побили, пограбували, а також знищили особисті речі, зокрема паспорт.
Оскільки міграційні служби вперто відмовляли Ануш, яка досягла 16 років, у видачі паспорта, дівчина та її матір звернулись по допомогу до Сумської громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини.
«Підстав відмовляти дівчині у видачі паспорта громадянина України у міграційних служб не було. Як зазначено на офіційному сайті Державної міграційної служби України, у розділі “Набуття громадянства України за народженням” в залежності від підстав для набуття громадянства, подаються: особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України (частина перша статті 7 Закону), один з її батьків подає такі документи: заяву про оформлення набуття особою громадянства України за народженням; копію свідоцтва про народження особи; копію паспорта громадянина України або іншого передбаченого статтею 5 Закону документа, що підтверджує факт перебування одного з батьків особи у громадянстві України на момент її народження. Усі ці документи були в наявності», — розповідає помічниця координатора приймальні УГСПЛ у Сумах Наталія Єсіна.
Юристи приймальні підготували офіційну заяву до територіального підрозділу Державної міграційної служби у м. Суми, в якій попросили надати письмове роз’яснення щодо процедури отримання в даній ситуації паспорта громадянина України із посиланням на конкретні норми законодавства України, якими це передбачено. Цього разу чиновники раптом змінили думку і відписали, щоб дівчина прийшла до них оформити паспорт громадянки України.
Ануш не могла отримати паспорт майже впродовж року від того дня, коли їй виповнилось 16 років. Хоча, відповідно до українського законодавства, мала на це право, навіть незважаючи на труднощі із паспортом її батька. І тут, з одного боку, постає питання, чому працівники Державної міграційної служби створюють перепони і ускладнюють просту процедуру оформлення паспорта, замість того, щоб допомогти оперативно вирішити проблему? А з іншого — ця історія ще раз засвідчує, що чим наполегливіше ми боротимемось за свої права, тим швидше настане той час, коли держслужбовці сумлінно виконуватимуть свої обов’язки. А так і має бути у правовій державі.