Суддя Олена Бальжик : “питання громадського контролю судової влади є проблемним”

 Інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала суддя і правозахисниця Олена Бальжик.

Юридичну освіту отримала в Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова. З 2012 року Олена працює суддею Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області. А з 2016 року – викладачка Національної школи суддів України. Окрім того, сама є слухачкою більш ніж у 20 тренінгах та семінарах, які  проводилися Національною школою суддів України. Членкиня ГО «Асоціація розвитку суддівського самоврядування».

Приймала участь у підготовці керівників апаратів місцевих та апеляційних судів, періодичному навчанні, семінарах і тренінгах для суддів місцевих загальних судів та спецпідготовці (тренінгах) для кандидатів на посаду судді. Олена нагороджена подякою за вагомий особистий внесок у розвиток суддівської освіти та активну участь в організації спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді, а також подякою за активну участь у підготовці висококваліфікованих кадрів для системи правосуддя.

Випускниця таких навчальних програм як курсу «Стандарти прав людини в практиці адвокатів та суддів», організованого Українською Гельсінською спілкою з прав людини, навчального курсу програми Ради Європи  HELP  «Критерії прийнятності заяв, що подаються до ЄСПЛ».

Членкиня робочої групи міжнародного проекту «Суд, громадяни, суспільство, держава: співпраця заради змін», запровадженого за ініціативи апеляційного суду Одеської області та за підтримки Уряду Королівства Нідерландів й Одеської обласної організації «Всеукраїнська громадська організація» Комітет виборців України» з метою впровадження єдиних прозорих і зрозумілих для відвідувачів суду стандартів правосуддя та забезпечення його організації на європейському рівні.

Олена виступила із доповіддю “Тиск на суд як загроза належному захисту прав людини” на міжнародній конференції “Міжнародний білль про права людини: від проголошення цінностей до сучасних правозахисних практик” у Вільнюсі.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

У тому сенсі, в якому наше суспільство сприймає роль і повноваження суддів, останніх важко безпосередньо віднести до правозахисного руху. Проте, враховуючи, що конкретного визначення того, хто є або може бути правозахисником, не існує, а також зважаючи на те, що судді, здійснюючи правосуддя, сприяють ефективному усуненню порушень прав людини і основних свобод, суддів слід вважати правозахисниками в широкому розумінні цього слова.

Ще в юному віці я визначилася, що працюватиму на користь захисту прав людини. Тож вибір майбутньої професії для мене був очевидним. У 2007 році я закінчила Одеський національний університет імені І.І. Мечникова за спеціальністю «правознавство» і отримала кваліфікацію «юриста».

Свою трудову діяльність я розпочала у 2004 році в Суворовському районному суді міста Одеси на посаді друкарки. Через три місяці була переведена на посаду секретарки судових засідань, а через три роки – помічниці судді. Там я отримала перші знання про суддівську професію, побачила судовий процес зсередини і зрозуміла, що пересічні громадяни, стикаючись із судовою системою, прагнуть відновлення та захисту своїх прав, а тому дуже важливо, щоб у них склалось стійке переконання в правоті судді, його умінні справедливо вирішувати спірні відносини та впливати на подальші долі людей. Це особливо важливо й з огляду на те, що сторони процесу не можуть обрати собі суддю самі.

Присвятивши себе професії правника, а також бажаючи досягти того рівня і якості роботи, яких від суддів очікує суспільство, я крокувала кар’єрними сходинками в обраній галузі і вже за 8 років роботи в апараті суду була призначена на посаду судді Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області. Отже, починаючи з 2012 року, я служу суспільству через відправлення правосуддя. Розглядаю свою професію як покликання.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Диплом по спеціальності правознавство я отримала в Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова. Проте ґрунтовні знання у сфері прав людини я здобула вже на практиці та через неформальну освіту – курси, тренінги, круглі столи, семінари, конференції та інші публічні й навчальні заходи.

У 2017 році у мене закінчились повноваження судді у зв’язку із завершенням п’ятирічного строку, на який мене було призначено. Тому я не могла відмовити собі у нагоді продуктивно використати цей час.

Із 2016 року я почала здійснювати викладацьку діяльність у Національній школі суддів України (НШСУ). Згідно з планом занять НШСУ я брала участь у підготовці керівників апаратів місцевих та апеляційних судів, періодичному навчанні, семінарах та тренінгах для суддів місцевих загальних судів та спецпідготовці (тренінгах) для кандидатів на посаду судді. Також як слухачка я брала участь у більш ніж у 20 тренінгах та семінарах, які проводилися НШСУ.

Бажаючи отримати та удосконалити навички впровадження і використання міжнародних стандартів прав людини у правозастосовній діяльності, в 2018 році я закінчила навчальний курс «Стандарти прав людини в практиці адвокатів та суддів», організований Українською Гельсінською спілкою з прав людини, який тривав півтора роки.

Після курсу відбулася зміна свідомості – зміцнилися ціннісні установки, що стосуються поваги до гідності людини, її прав і свобод. Ми стали краще розуміти права людини і відповідні їм обов’язки держави; розуміти основні підходи ЄСПЛ до тлумачення і застосування Конвенції; поглибили знання про стандарти окремих прав, гарантованих Конвенцією; знаходити рішення ЄСПЛ, які застосовуються до конкретних фактичних обставин, і застосовувати ці рішення на національному рівні тощо. На курсі я познайомилася з всебічно розвиненими, досвідченими людьми, спеціалістами в сфері своєї діяльності та однодумцями. Взагалі, я вважаю, цей курс інтелектуально-фундаментальним для мене.

У рамках вказаного курсу була організована міжнародна навчальна поїздка до Литви (м. Вільнюс), де 8-10 грудня 2017 року я брала участь у майстер-класі (семінарі) на тему «Індивідуальні звернення до КПЛ та інші механізми захисту прав людини в системі ООН». Прийшло розуміння не лише Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, але й інших договорів у сфері прав людини.

14-16 грудня 2018 року я була запрошена на міжнародну конференцію, присвячену 70-річчю Загальної Декларації прав людини «Від проголошення цінностей до сучасних правозахисних практик», яка пройшла у Білоруському домі прав людини імені Бориса Звозскова (Вільнюс) у рамках проекту House-to-House Фонду будинків прав людини, де мала нагоду виступати з доповіддю “Тиск на суд як загроза належному захисту прав людини”.

У грудні цього року я закінчила курс для тренерів «Міжнародне гуманітарне право у національній судовій практиці», організований Українською Гельсінською спілкою з прав людини у партнерстві з ГО «Асоціація розвитку суддівського самоврядування» за підтримки проекту «Програма реформування сектору юстиції «Нове правосуддя». У рамках навчання на цьому курсі мною спільно з колегою Андрієм Яковлевим було проведено одноденний тренінг щодо застосування стандартів прав людини та норм міжнародного гуманітарного права у національній судовій практиці в умовах збройного конфлікту на території України для суддів.

З моєї точки зору, навчання правам людини – це безперервний комплексний процес, самовдосконалення. На даний час отримані знання, досвід та окремі матеріали за згодою авторів я використовую при навчанні колег в програмах підвищення кваліфікації. Отримавши нові повноваження 11 грудня 2019 року, я планую втілювати міжнародні стандарти прав людини під час здійснення судочинства. Відомо, що довіра до суду ще більше зросте, якщо суддя буде володіти широкими та глибокими знаннями, оперативно вирішувати представлені на розгляд матеріали, підтримувати компетентність на належному рівні.

Підсумовуючи, можна із впевненістю сказати, що завдяки постійному навчанню підвищився мій професійний рівень та потенціал на захист прав і свобод людини. Одночасно загострилося відчуття підвищеної відповідальності – ефективно застосовувати отримані знання при здійсненні правосуддя на національному рівні з метою зробити захист прав людини реальністю.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

З часу призначення мене на посаду судді рішенням зборів суддів мені було визначено цивільну спеціалізацію. Це передусім – цивільне, сімейне, житлове, земельне, трудове право.

З 2013 року я почала виконувати повноваження слідчого судді – розглядала клопотання про обрання, зміну, продовження та скасування запобіжних заходів; дозвіл на затримання з метою приводу, тимчасовий доступ до речей і документів, арешт майна, проведення обшуку; розглядала скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування тощо.

До отримання повноважень я переважно займалася просвітницькою діяльністю. Здебільшого викладала на тему застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики ЄСПЛ при здійсненні правосуддя. Загалом тренерська робота дає найбільше для професійного росту, адже постійно потрібно слідкувати за розвитком права і судової практики, вдосконалювати навики спілкування.

Також, зважаючи на те, що одним з головних джерел системного та масового порушення прав людини та основоположних свобод став збройний конфлікт в Україні, на даний час я вивчаю принципи і підходи до застосування норм міжнародного гуманітарного права (МГПМіжнародне гуманітарне право). І хоча справи, які включають потребу застосування норм МГПМіжнародне гуманітарне право, на розгляд суду, в якому я працюю, ще не надходили, проте ми повинні розуміти, що вони вже потрапляють в українські суди і їх буде дедалі більше. Дані справи знаходяться в зоні відповідальності держави, а не Міжнародного кримінального суду (МКС).

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

За час роботи на посаді судді у моєму провадженні було достатньо багато справ, пов’язаних з порушенням прав жінок, різних за своїм характером та змістом правовідносин. Зокрема, я розглядала справи про поновлення на роботі вагітної жінки, яка була звільнена у зв’язку із закінченням строку трудового договору; стягнення аліментів на утримання; вчинення домашнього насильства і т. і.

Проте, безпосередньо справ, в яких би жінки посилались на дискримінацію за ознакою статі, у мене на розгляді не було. Мені відомо, що тематика прав жінок та гендерної рівності на сьогоднішній день є досить актуальною та їй приділяється достатньо уваги у зв’язку з правовою інтеграцією та імплементацією міжнародних правових норм та актів.

Варто зазначити, що рівень представленості жінок у місцевих загальних судах і апеляційних судах є доволі високим –  понад 45 %. На противагу цьому, в Конституційному суді України (КСУ) з 16 суддів лише 2 жінки, що становить 12,5 %.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Мабуть, найбільшим успіхом правозахисного руху в Україні є значне посилення його ролі, особливо після подій 2014-2015 рр. Представники громадськості активно залучаються до законотворчого процесу, формування політики, прийняття рішень, здійснення контролю за діяльністю та формуванням корпусу української влади. Правозахисники стали активною частиною громадянського суспільства.

Слід згадати роль правозахисників в умовах збройного конфлікту, оскільки вони збирають докази воєнних злочинів та порушення прав людини на Сході і в Криму, надають допомогу жертвам конфлікту.

Варто також відмітити активну освітню та інформаційну діяльність правозахисного руху. В останні роки підвищилась правова обізнаність громадян щодо своїх прав, способів реалізації та захисту, а також бажання їх відстоювати.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Головними викликами є триваючий збройний конфлікт та його наслідки, а також випадки погроз, застосування насильства та навіть вбивств правозахисників.

Мабуть, ще одним викликом є реформа судової системи. У будь-якому демократичному суспільстві громадський контроль є важливою гарантією недопущення узурпації влади та можливих зловживань. Правозахисний рух в Україні став дуже потужним інструментом протидії спробам необґрунтованого обмеження прав людини з боку влади.

Однак реалії сьогодення показують, що питання громадського контролю суддів та судової влади є проблемним. Так, останніми роками в Україні окремі представники законодавчої і виконавчої влади та бізнесу, спекулюючи на темі корумпованості, некомпетентності, відсутності довіри до чесності і непідкупності суддів, намагаються тиснути на суддів з метою прийняття за будь-якої ціни «популярного»/«потрібного» рішення із залученням радикально налаштованих угрупувань, які називають себе «громадськими активістами», «громадянським суспільством», «патріотичними організаціями», «небайдужими громадянами». Низький рівень обізнаності населення про роль і повноваження суддів дає можливість маніпулювання їх думкою.

Такі дії псевдоактивістів «кидають тінь» на правозахисні організації. Тому сумно спостерігати, що рівень довіри суспільства до громадських організацій невисокий. Для прикладу, як показує дослідження, проведене в рамках програми USAID «Нове правосуддя» (опубліковане в жовтні 2018 року), лише 20% юристів довіряють громадським організаціям. Цей показник удвічі менше за рівень довіри до судової влади та окремих судів. У 2017 році рівень довіри правників до неурядових організацій також становив 20%, громадян – 23%.

Правозахисники повинні усвідомлювати свою відповідальність за підрив довіри до судової влади. Судді зі свого боку повинні докладати зусиль для неупередженого та своєчасного розгляду справ, дотримання присяги, високих стандартів поведінки та усвідомлювати, що вони не підзвітні уряду та незалежні від нього.

У зв’язку з цим, на мою думку, вкрай важливими є комунікація громадськості із судами, інформованість суспільства про зміст і значимість незалежності суддів, звернення уваги останнього на проблему тиску на суд шляхом широкого висвітлення в ЗМІ всіх випадків неправомірного втручання у здійснення правосуддя. Адже незалежність суддів при здійсненні правосуддя – це не примха, як її останнім часом сприймає загал, а, перш за все, відповідальність, покладена для того, щоб вони могли чесно і неупереджено вирішувати судові суперечки на підставі закону і наявних доказів без будь-якого тиску, втручання або впливу ззовні.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Мені важко оцінити достатність зусиль правозахисників, спрямованих на закріплення гендерного рівноправ’я. На мою думку, однозначно останнім часом увага до даної теми значно збільшилася, активно ведеться інформаційна компанія, були внесені зміни до законодавства, зокрема щодо боротьби з домашнім насильством, проводяться публічні заходи з даної тематики. Навіть конкурсні умови згаданих курсів, які я закінчувала, передбачали врахування гендерної рівності.

Проте, на мою думку, здебільшого звертається увага загалу на порушенні прав жінок. Проте гендерна рівність – це ще й про захист прав чоловіків. Наша дійсність показує, що чоловіки часто обмежуються у своїх батьківських правах щодо визначення місця проживання дитини, визначення способу участі у вихованні дитини і тд.

Попри це, держава зобов’язана вживати всі можливі заходи для сприяння прямим контактам дитини і того з батьків, хто проживає окремо, підтримання на регулярній основі між ними особистих відносин. На жаль, в українському законодавстві відсутня ефективна процедура виконання судового рішення про усунення перешкод у побаченні з дитиною та встановлення побачення з нею.

Виконання рішень немайнового характеру зводиться до наступного: виконавець перевіряє виконання рішення боржником; у разі невиконання боржником рішення без поважних причин – накладає штраф; у разі повторного невиконання без поважних          причин – повідомляє поліцію про вчинення боржником кримінального правопорушення.

На практиці виконавці подібних перевірок не здійснюють (як правило, суд визначає час побачення з дитиною після закінчення робочого часу та/або у вихідні дні); довести невиконання боржником рішення без поважних причин неможливо (найпоширеніші виправдання – «дитина спить», «на гуртку», «нас немає в місті» тощо); поодинокі заяви виконавців поліція взагалі не розслідує.

Норма, згідно з якою суд може передати дитину для проживання з тим із батьків, якому чиняться перешкоди, «не працює». Внаслідок недостатньо розвиненої законодавчої бази та правозастосовної практики батьки (а здебільшого це чоловіки), які мають велике бажання виховувати свою дитину, протягом невизначеного часу залишаються наодинці із цією проблемою. Так, чоловіки поступово зневірюються у можливості реального захисту їх прав і свобод (особливо ті, які в повному обсязі сплачують аліменти як на утримання дитини, так і дружини до досягнення дитиною трирічного (шестирічного) віку). Більше того, створення жінками перешкод у спілкуванні з дитиною також порушує права і суперечить інтересам самої дитини. Іншим важливим фактором є те, що будь-які процедурні зволікання можуть спричини незворотні наслідки у стосунках батьків-дітей.

Для ефективного вирішення цього питання вважаю необхідним розробити законодавчу нормативну базу та адміністративну процедуру – як щодо полегшення здійснення добровільних заходів із залученням працівників служби у справах дітей, так і для забезпечення примусового виконання рішення суду за умови дотримання принципу пропорційності.

Взагалі на практиці важко довести порушення прав шляхом дискримінації за ознакою статі. До речі, у Європі проблема захисту прав чоловіків є дуже актуальною. В Нюрнбергзі навіть упроваджено інститут омбудсмена, який захищає права чоловіків. Варто і нам поміркувати над цим.

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Зважаючи на те, що гендерне насильство є латентним правопорушенням, змінити ситуацію на краще можна лише комплексними системними заходами.

У першу чергу, державою повинні вживатися превентивні заходи, спрямовані на запобігання насильства за ознакою статті, а саме: приведення законодавства у відповідність до кращих світових практик; інформаційно-просвітницька робота серед різних верств населення, починаючи з дошкільних закладів, щодо форм, причин і наслідків такого насильства, формування нетерпимого ставлення до насильницької моделі поведінки, небайдужого ставлення до осіб, які постраждали від насильства і т.і.

За два останні роки в Україні зроблено чимало: прийнято закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству»; затверджено Порядок взаємодії суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статті; внесено зміни в низку вже існуючих законів та підзаконних нормативно-правових актів, зокрема, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Цивільного процесуального кодексу України, Закону України «Про охорону дитинства», Закону України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» тощо; широко проводиться інформаційна компанія.

По-друге, створення працюючої системи державної допомоги та захисту постраждалим особам, спрямованої на позбавлення емоційної залежності, невпевненості в собі, здатності відстоювати власну гідність, захищати свої права, зокрема, створення тимчасових притулків для безпечного розміщення постраждалих осіб, кризових центрів; надання на безоплатній основі психологічної, медичної, юридичної допомоги тощо.

У серпні цього року було затверджено Типове положення про денний центр соціально-психологічної допомоги особам, які постраждали від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статті.

По-третє, ефективне розслідування випадків гендерного насильства, притягнення до відповідальності винних та зміна їх поведінки, забезпечення відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди.

До речі, в Україні вперше притягнули до кримінальної відповідальності за домашнє насильство десь в квітні поточного року. Перший вирок за домашнє насильство у столиці, згідно з яким чоловіка взяли під варту на три місяці, був прийнятий у листопаді цього року.

Я маю великі сподівання, що дискримінаційні уявлення про соціальні ролі та обов’язки жінок і чоловіків та суспільна свідомість щодо цієї проблеми зміняться у найближчому майбутньому.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Найбільше мене надихає у моїй діяльності вдячність людей. Ймовірно, це чи не один з найкращих компліментів на адресу судді. Ця вдячність проявляється у тому, що суддя здатний в складних, напружених, хаотичних процесах утримувати кермо правосуддя у своїх руках та постановити переконливе, правомірне і справедливе рішення.

Також рушійною силою для мене є сильні і талановиті люди, які, незважаючи на труднощі, йдуть до поставлених цілей, а також весь час знаходяться в освітній активності.

До речі, мені пощастило працювати в дружньому колективі, я із задоволенням йду на роботу. Вдячна колегам за їх тепле відношення та підтримку. Для мене це особливо важливо, оскільки з ними я проводжу більшу частину свого часу.

Окрім того, джерелом натхнення для мене є моя сім’я, спорт, подорожі та відпочинок на природі.