Справа «Україна проти Росії» щодо порушення конвенції про запобігання геноциду: що далі відбуватиметься у Міжнародному Суді ООН?

1 липня 2022 року Україна подала Меморандум до Міжнародного Суду ООН (далі МС ООН) у справі проти Російської Федерації щодо порушення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 року) (далі – Конвенція про запобігання геноциду). Це є важливою подією у процесі протидії агресії Російській Федерації та притягненні її до міжнародної відповідальності.

13 липня 2022 року 42 країни[1] оприлюднили спільну заяву на підтримку України у розгляді цієї справи. У даній заяві держави наголосили на важливості провадження та закликали Росію виконати наказ МС ООН про тимчасові заходи від 16 березня 2022 року щодо припинення військової операції на території України. Також у заяві зазначено: «Росія повинна нести відповідальність за свої дії. У зв’язку з цим, ми вважаємо, що порушення Росією міжнародного права спричиняють її міжнародну відповідальність, і що збитки та шкода, яких зазнала Україна внаслідок порушень Росією міжнародного права, потребують повного та термінового відшкодування Росією відповідно до права міжнародної відповідальності». Така заява є потужною підтримкою міжнародного співтовариства для України у даній справі і усі держави-підписанти цієї заяви оголосили намір втрутися у розгляд справи, тобто мова йде про можливість залучення цих держав у якості третьої сторони у справі «Україна проти Росії» очевидно на стороні нашої держави.

Адвокат Віталія Лебідь з УГСПЛ підготувала матеріал, в якому йдеться про те, що означає розгляд даної справи, які вимоги нашої держави до країни-агресора та яка подальша процедура розгляду та її наслідки.

Про суть справи та позиції сторін

24 лютого 2022 року у своєму виступі президент Росії В.Путін оголосив про початок «спеціальної військової операції», стверджуючи, що мета цієї операції – «захист людей, які протягом восьми років піддіються знущанню, геноциду зі сторони Київського режиму». Таким чином, Путін використав як легітимну підставу для проведення військових дій проти України твердження про вчинення Україною геноциду.

Відповідно до Статуту МС ООН, ця міжнародна судова інституція має юрисдикцію розглядати міждержавні спори за заявою однієї зі сторін щодо порушення положень міжнародних договорів, сторонами яких є відповідні держави. І Україна, і Росія є учасниками Конвенції про запобігання геноциду, таким чином це дає юридичні підстави для розгляду справи Судом.

Важливо відзначити, що суть справи не полягає у вирішенні питання про вчинення Росією геноциду проти українського народу (хоча це питання безумовно є важливим і буде розглядатися в рамках інших міжнародних процедур), мова йде саме про доведення факту неправдивого твердження Росії про вчинення Україною геноциду, які агрессор використав як підставу для проведення військових дій на нашій території.

У статті 1 Конвенції про запобігання геноциду закріплений обов’язок запобігати злочину геноциду і карати за його вчинення. У свої позиції Україна стверджує, що цей обов’язок повинен виконуватися сумлінно і не можна  зловживати ним, і що одна Договірна Сторона не може піддавати іншу Договірну Сторону протиправним діям, у тому числі здійснювати збройний напад, особливо якщо він ґрунтується на абсолютно необґрунтованому твердженні про запобігання геноциду та покарання за нього. Також Україна наполягає на тому, що дії Росії розмивають основне зобов’язання за статтею 1 Конвенції, підривають його об’єкт і мету, а також применшують серйозність зобов’язання Договірних Сторін за Конвенцією. Таким чином, Україна стверджує, що заява Російської Федерації та здійснення заходів у формі «спеціальної військової операції», а також акти визнання «Донецької і Луганської Народних Республік», засновані на неправдивих твердженнях про геноцид, є несумісним з Конвенцією і порушують права України.

Щодо позиції Росії у цій справі, то на етапі розгляну клопотання про застосування тимчасових заходів, Росія не брала участі в усних слуханнях, але надала свої письмові зауваження. Росія вважає (і очевидно така позиціє буде дотримана Росією і надалі в рамках розгляду даної справи), що у МС ООН відсутня юрисдикція щодо розгляду даної справи. Представники РФ стверджують, що Конвенція про запобігання геноциду не регулює питання застосування сили чи міжнародного визнання держав, а предметом спору у Суді за Конвенцією може бути питання тлумачення, застосування або виконання Конвенції. Натомість представники Росії стверджують, що правовою підставою для оголошення «спеціальної військової операції» є стаття 51 Статуту ООН (щодо права на самозахист) та положення звичаєвого міжнародного права, і Путін не звертався до положень Конвенції про запобігання геноциду як до підстави для початку військових дій. Отже, Росія вважає, що вимоги України явно виходять за рамки Конвенції і, отже, юрисдикції Суду.

Процедура розгляду та наслідки

Варто нагадати, що початок відліку розгляду даної справи є 26 лютого 2022 року, коли Україна подала заяву до МС ООН із вимогою застосувати тимчасові заходи, а саме зобов’язати Росію негайно припинити розпочаті 24 лютого 2022 року військові дії та утримуватися від будь-яких дій, які можуть посилити або розширити конфлікт, або зробити його більш складним для вирішення.

16 березня 2022 року МС ООН задовольнив таку вимогу України і видав спеціальний наказ для Росії щодо виконання цієї вимоги.

Проте розгляд справи не завершується на цьому етапі, надалі МС ООН має розглянути справу по суті і вирішити питання про те чи порушила Росія положення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Тому у рішенні від 28 березня 2022 року МС ООН встановив строки для подання сторонами справи письмових заяв по суті: до 23 вересня 2022 року для України та до 23 березня 2023 року для Росії. Як бачимо, Україна надала свою позицію до Суду значно раніше встановленого терміну, чим продемонструвала важливість даного розгляду. Наразі Російська Федерація зобов’язана до 1 жовтня 2022 року надати свої контр-аргументи на позиції, заявлені Україною. Після завершення письмової фази, надалі суд має призначити усні слухання у справі, на яких представники держав мають представити позиції перед Судом. Письмові заяви не є публічними до початку усного провадження, і публікуються тільки якщо сторони не мають заперечень.

Наслідком розгляду даної справи може бути понесення Росією відповідальності за порушення Конвенції про запобігання геноциду, встановлення факту, що РФ діяла як держава-агрессор та факту неправомірного застосування сили відносно України та зобов’язання виплати Україні відшкодування за такі протиправні дії (репарації).

Відповідно до статті 94 Статуту ООН кожен член ООН зобов’язаний виконати рішення МС ООН, а у разі невиконання зобов’язання, покладеного на державу Судом, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки ООН, яка, у свою чергу, може вирішити питання про вжиття відповідних заходів для виконання рішення.

Історичний контекст

За свою історію на розгляді МС ООН перебувало дві міждержавні справи щодо порушення положень Конвенції про запобігання геноциду: Хорватія проти Сербії (1999-2015), Боснія і Герцоговина проти Сербії та Чорногорії (1993-2007). Як можна відзначити обидва процеси були досить тривалими (16 і 14 років відповідно).

Станом на сьогодні на розгляді Суду окрім справи Україна проти Росії щодо порушення Конвенції про запобігання геноциду розглядається також справа Гамбія проти М’янми (2019) щодо геноциду мусульман рохінджа.

Усі ці справи на відміну від справи «Україна проти Росії» піднімають питання відповідальності держави за вчинення злочину геноциду відповідно до Конвенції. Тому українська справа є безпрецедентною і питання, підняті Україною у своєму позові не розглядалися МС ООН раніше.

[1] Албанія, Андорра, Австралія, Австрія, Бельгія, Болгарія, Канада, Хорватія, Кіпр, Чеська Республіка, Данія, Естонія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Ірландія, Італія, Японія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Маршаллові Острови, Молдова, Монако, Чорногорія, Нідерланди, Нова Зеландія, Північна Македонія, Норвегія, Палау, Польща, Португалія, Румунія, Сан-Марино, Словаччина, Словенія, Іспанія, Швеція, Сполучене Королівство, США та Європейський Союз.