36 років, киянин, раніше засуджений не був, вироком Київського міського  суду від 17.02.99 року засуджений до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією всього особистого майна. 22 серпня 2000 року Судова колегія по кримінальним справам Київського міського суду замінила для Олександра Ощєпкова Розстріл на довічне позбавлення волі.  У в’язниці Олександр Ощєпков – дванадцять із половиною років

 

Як все починалося

Я познайомився з С.за рік до її смерті. Дівчина прагла зв’язати своє життя із забезпеченою людиною. У мене не було грошей на дорогі подарунки, не міг я і винаймати окрему для неї окрему квартиру. Через півроку після зустрічі ми вирішили розлучитися.

С. захоплювалася боротьбою – китайським єдиноборством “Цигун”. До групи привела й мене. Керував групою 40- літній тренер з боротьби, власник “чорного пояса” Л.

Саме у свого вчителя з боротьби “Цигун” закохалася С. і стала з ним зустрічатись. 21 липня 1998 року близько дев’ятої вечора М. й Л. знайшли мертвими у квартирі по вулиці Малиновського, 7-“А” у Києві.

Хто ж убив дівчину та її нового коханого? Звичайно ж, “її колишній хлопець Ощєпков О.В., тобто я”, – вирішили слідчі Мінської прокуратури м. Києва.

 

На першій же сторінці «моєї» кримінальної справи №58-661 слідчий прокуратури Мінського району м. Києва (т.1 стор.1) підтверджує, що «21.07.98 року приблизно о 21 годині у кв.180 по вулиці Малиновського 7-А у Києві були виявлені трупи Л. і С».

На другий сторінці вже наступного дня (22.07.1998 року) слідча (т.1 стр. 2) встановлює, що «17.07 приблизно о 2 годині 30 хвилин, перебуваючи у квартирі будинку 7-А по вулиці Малиновського Ощєпков О.В. на ґрунті ревнощів здійснив навмисне вбивство Л. і С.». Причому в той же день (22.07.1998 р.) слідча «встигає» не тільки назвати вбивцю й мотив злочину але й взяти у мене «явку з повинною» – без присутності адвоката, що є грубим порушенням права на захист підозрюваного.

Також, в цей же день допитує мене вже у присутності адвоката. Можна лише здогадуватись, яким чином слідча встигає все зробити, адже в суді вона стверджує: «підсудного побачила вперше 22.07.1998 року о 21 годині 15 хвилин у Мінському РУВД м. Києва по вулиці Малиновського, 2-А».

 

Слідча Ф. дає на суді неправдиві свідчення.

Чому слідча Ф. бреше на суді?

Цьому є причина. Згідно рапорту начальника Мінського РВВС (т.1 стр.114) «о четвертій годині ранку 22.07.98 року» я був затриманий «за скоєння подвійного вбивства, скоєного по вулиці Малиновського 7-А», потім доставлений у Мінську прокуратуру.

До мене застосовували електрошок (їм давали розряди в область геніталій і мошонки, після чого я чотири доби випорожнювався кров’ю). І так званий «водолаз». Людині на голову надягають целофановий кульок попередньо приковуючи до стільця і доводять до стану гострої задухи і втрати свідомості, після чого вказуючи на пачку іще нових цілих кульків пропонується підписати «явку з повинною». І НІЯКА експертиза нічого не виявить. Мені вистачило 2 разів.

 

Версія слідства – «як було».

15.07.1998 року ввечері (за версією слідства) я пішов до будинку №7 по вулиці Малиновського та піднявся на дах будинку. З даху став дивитися у вікна кв.180 будинку 7-А, що належить Л. Побачивши, що у «вказаній квартирі знаходяться Л. та С., котрі після вечері роздяглись і почали займатись сексом» (при цьому світло у квартирі вони не вимкнули і я «міг» спостерігати за їх діями. Саме у цей час під враженням побаченого, у мене на ґрунті ревнощів і виник злочинний намір щодо вбивства двох осіб з особливою жорстокістю – Л.. та С. з неприязного до них відношення.

17.07.1998 р. приблизно о 2 годині побачивши, що у квартирі Л. згасло світло, я (за версією слідства) піднявся на дах будинку 7-«А» по вулиці Малиновського у м. Києві. Пристосувавши альпіністське спорядження і спустившись по канату на балкон квартири №180…я побачив у кімнаті, що Л. та і С. спали у ліжку у голому вигляді. На ґрунті ревнощів я почав наносити удари ножем Л. і С.

 

Те, чого не може бути.

Неможливо спостерігати з даху будинку №7 по вул. Малиновського за вікнами квартири №180 у будинку 7-«А». Тим більше, не можна розгледіти з даху 16-го поверху чим займаються люди на 7-му поверсі.

Неможливо проникнути у квартиру № 180 ні з даху, ні з горища будинку. На суді працівниками ЖЕКу було спростовано версію щодо можливості проникнення людини як з горища будинку, так із даху, оскільки проходи заварені металевими гратами. (Показання свідків Ц. і К.).

Слідство не встановило прямих доказів моєї провини у вбивстві.

У квартирі Л. не знайдені мої відбитки пальців. На експертизу слідством було надано 16 слідів відбитків пальців рук, придатних до ідентифікації. Було поставлене завдання – визначити кому вони належать Ощєпкову, С. чи Л. але слідство надає лише мої відбитки пальців (т.1, стр.221).

Слідство не надало експертам відбитки мого взуття, оскільки у квартирі загиблих їх не було. А от слід взуття 45 розміру (у мене 40-й розмір взуття, у господаря квартири 44-й) слідство на експертизу не направило.

Чому мій одяг – речі потенційного вбивці не були віддані на медико – біологічну експертизу для визначення чи є на одязі кров? Чи можна нанести 31 ножовий удар чоловіку і 19 дівчині не забруднивши одяг у кров?

 

Слідство не виявило мотиву вбивства.

Я нібито вбив з ревнощів. Але….я не ревнував С. Ще тоді, при розриві з С. я зрозумів, що розмовляти на цю тему не має сенсу і припинив всі спроби спілкування з нею….Розірвавши близькі відносини ми залишились друзями.

На суді свідок С. підтверджуючи мої пояснення, говорив, що я бачив стосунки Л. і С. і ставився до цього спокійно.

 

Що було насправді?

Близько 7 ранку 17 липня 1998 року я прийшов на квартиру до Л. з проханням знайти мені роботу. На що Л. попросив, щоб я зайшов до нього завтра зранку – він познайомить мене з чоловіком (В.), який візьме мене на роботу у кіоск. Мені відкрила С. Ми пили чай на кухні, і почули, як Л. почав сваритися зі своїм гостем – В. Між чоловіками почалася бійка, адже обидва спортсмени володіють прийомами східної боротьби. Я, просив С. йти з квартири, але дівчина залишилася. Коли я спробував втекти із квартири, В. погрозами змусив мене повернутися. Коли я зайшов, мертвий Л. напівлежав на дивані, а С. стояла на колінах, схопившись за горло. Все було у крові.

В. змусив мене віднести речі з квартири вбитих друзів.

Свою версію подій я розповів слідчому на останньому допиті і потім вже на суді. Я боявся розповідати правду. Занадто близько я побачив смерть, дуже близько. Перед останнім засіданням суду до мене прийшов адвокат і сказав, що мене можуть розстріляти. Я повернувся до камери і плакав, розповів сусідам по камері про те, як все було насправді. Ввечері цього ж дня моїх сусідів по камері перевели. До мене підсадили трьох незнайомих людей. Від удару по голові я втратив свідомість, а коли прийшов до тями мені вже заклеїли рот скетчем і почали обрізати мочки вух лезом. В існування В. суд не повірив.

Не повірив суддя й показанням свідків, але ж свідок С. говорила, що за той час, який вона мешкала з Л. можливо й приїздив хтось із іншого міста на ім’я В. Є в матеріалах справи й чоловік на ім’я В. з міста Чебоксари на призвістко «Співаючий троснік». Він був у літньому кемпінгу на відпочинку разом з Л. Слідство не встановило, що саме ця людина була у гостях під час вбивства. Слідство упустило можливість проведення дактилоскопічної експертизи за участю В.

НЕ надало відповідь слідство і на запитання ,чи міг я один фізично винести із квартири два рюкзаки, в одному з яких – 53 найменування речей, а в іншому 19. Серед переліку:намет туристичний, два спальні килимки, два спальники, два телефони, комп’ютер, ноутбук, газовий примус, дві настільні лампи.… Чому, якщо я добирався поїздами метро, мене не впізнали співробітники метрополітену? АЛЕ ж було достатньо рано – восьма година ранку. Слідство не знайшло й знаряддя вбивства, тому що я не міг точно вказати місце куди я нібито викинув ніж.

Слідство не надало відповідь на запитання: «Чому, якщо я відкривав і закривав двері квартири, то у середині і на зовні не виявлено моїх відбитків?»

Вирок суду – розстріл, базується тільки на “цариці доказів” – явці з повинною. Мої обрізані вуха свідчать про перенесені катування. ПРО те, що мене змусили взяти на себе чужу провину. ПРО те, що я не вбивця.

 

Олександр Ощєпков, довічник.

Вінниця