Соціальні протести для влади гірші за політичні мітинги опозиції

Інститут „Республіка” нещодавно підготував доповідь про дотримання в Україні права на мирні зібрання протягом травня-серпня поточного року, перша частина якої розміщена на сайті інтернет-видання „ЗМІНА”. Згідно з даними доповіді найбільше порушень цього конституційного права громадян з боку силових органів зафіксовано під час проведення масових заходів соціального спрямування.

15 травня київська міліція застосувала силу для розгону пікету акції “SOS”, який проходив біля Верховної Ради України. Учасники “SOS” – батьки незаконно засуджених (як вони вважають) дітей, завчасно повідомили місцеву владу про свій захід і цей захід не був заборонений у судовому порядку. Проте пікет – кілька десятків немолодих жінок та чоловіків – було розігнано. Учасники пікету отримали травми, що підтвердили медичні установи, але Печерська районна прокуратура у м. Києві відмовилась порушити кримінальну справу за фактом побиття людей.

Найбільше судових заборон, силових дій міліції та переслідувань учасників стосувалися протестів студентів сумських університетів, спрямованих проти об’єднання кількох місцевих ВНЗ та призначення ректором об’єднаного університету депутата парламенту О. Царенка.

25 серпня кілька тисяч торговців ринку “Троєщина” в Києві, протестуючи проти закриття цього ринку, перекрили транспортний рух через Московський міст. Міліція не втручалася у події навіть тоді, коли виникали сутички між учасниками мітингу та водіями авто. Проте наступного дня кілька десятків учасників мітингу (в основному – громадян країн Сходу) було притягнуто до адміністративної відповідальності терміном до 15 діб. Натомість акції протесту торговців Центрального ринку Харкова, які тривали у травні, пройшли без ексцесів.

 В жодному з випадків з боку учасників масових заходів не зафіксовано насильницьких дії ні щодо правоохоронців, ні щодо інших громадян.

На диво, але жоден з мітингів з політичним забарвленням (в тому числі і передвиборчого характеру) не був розігнаний міліцією.

 Інформації про їх чисельність у офіційних джерелах немає. Наймасовішими з них були демонстрації 1 травня, організовані партіями різної політичної спрямованості, та масові зібрання 4 липня у Києві – висування кандидата В. Ющенка – та у Запоріжжі – висування кандидата В. Януковича. За оцінками “Республіки” таких заходів у різних містах України відбулося понад тисячу за участі близько 200 тис. громадян. У багатьох випадках суди першої інстанції за поданням органів місцевого самоврядування забороняли такі мітинги (як правило – мітинги опозиційних партій, але у окремих випадках (Львів) – мітинги провладної СДПУ (о)). Найбільше судових заборон припало на мітинги 1 травня (Київ, Львів, Мукачеве та ін.), але заборони тривали й після цієї дати.

Так, наприклад, Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя заборонив захід опозиційної “Нашої України” 15 травня, Суворівський районний суду м. Херсон задовольнив заяву Херсонського міськвиконкому про обмеження права Херсонської організації Української народної партії та інших організацій на проведення 17 червня мітингу, Городнянський районний суд Чернігівської області заборонив Чернігівській організації Соціалістичній партії України та Чернігівській профспілці підприємців розгорнути наметове містечко в селі Сеньківка 26-27 червня під час міжнародного фестивалю “Дружба-2004”.

 “Республіка” зафіксувала лише два випадки, коли суди першої інстанції не задовольнили заяви органів місцевої влади про “обмеження права на мирні зібрання” (зазвичай термін “обмеження права” у рішеннях судів означає просто заборону): 19 травня Луцький міськрайонний суд відмовив у задоволенні заяви Луцького міськвиконкому, а 9 червня суд Ленінського району м. Кіровограда відмовив Кіровоградському міськвиконкому у задоволенні його заяви. В обох випадках місцеві влади намагалися заборонити акції “Нашої України”.

У більшості випадків політичні організації не виконали рішень судів, вважаючи їх такими, що порушують статтю 39 Конституції України, яка гарантує право мирних зібрань і міліція не застосовувала до них силових методів. Натомість низка учасників опозиційних акцій вже після їх завершення зазнала переслідувань. Так двоє активістів опозиційної “Нашої України” – Іван Варченко та Євген Золотарьов – 5 травня Київським районним судом м. Харкова були засуджені відповідно до 10 та 15 діб адмінарешту за статтею 185 Кодексу про адміністративні правопорушення в Україні (“незаконна хода” під час проведеної ними 1 травня акції “Остання сорочка для Януковича”). Згодом, постановою судді Апеляційного суду Харківської області В.Плєтньова від 7 травня, термін адміністративного арешту І.Варченка та Є.Золотарьова був скорочений до 3 діб. 22 травня в Мукачевому було затримано Костянтина Сидоренка, який раніше брав участь у протестних акціях. 25 травня Мукачівський міськрайонний суд засудив його за ст.185 адмінкодексу (“непокора правоохоронцям”) до 5 діб адмінарешту.

 Окремо у цій категорії масових заходів слід виокремити мітинг у Сімферополі, присвячений 60-ї річниці депортації кримських татар (за оцінками правоохоронців у мітингу взяли участь близько 25 тис. чоловік) та низку мітингів проти війни в Іраку, які пройшли у травні – червні (Київ, Суми, Хмельницький та ін.) і які були організовані громадськими та політичними (КПУ та СПУ) організаціями (чисельність учасників невелика). Ці мітинги пройшли без ексцесів і їх учасників влада не переслідувала.

 За даними Департаменту зв’язків з громадськістю МВС України, від 1 травня до 1 вересня 2004 року в Україні відбулося понад 10 тисяч масових заходів у дні державних свят, у яких взяли участь понад 7 мільйонів громадян. Всі ці зібрання пройшли практично без ексцесів (за виключенням затримання кількох футбольних фанатів після матчу “Шахтар” – ”Дніпро” та осіб у стані сп’яніння).

Протягом травня – серпня відбулися понад 40 засідань судів першої інстанції, які розглядали заяви органів місцевого самоврядування (міськвиконкомів) та місцевих органів державної виконавчої влади (обласних державних адміністрацій) про обмеження права громадян, громадських та політичних організацій на мирні зібрання. Крім двох випадків (Луцьк та Кіровоград) суди першої інстанції задовольнили заяви місцевих органів влади. У всіх випадках, які були проаналізовані Інститутом “Республіка”, такі рішення були безпідставними. Ці факти – яскраве свідчення залежності судів першої інстанції від місцевих влад. У кількох випадках (Мукачеве, Суми) організатори заходів за юридичної допомоги Інституту “Республіка” подали скарги до Апеляційних судів.

 Апеляційні ж суди, як правило, відміняли (у випадку заборони мітингів) або пом’якшували (у випадку адмінарешту учасників мітингів) рішення районних та міськрайонних судів, що черговий раз свідчить про безпідставність цих рішень. У більшості випадків суди першої інстанції порушили низку процесуальних норм. Так Роменський міськрайсуд провів своє засідання у присутності лише однієї сторони – представника Сумської облдержадміністрації і за відсутності представника студентів. Відтак суд вислухав лише аргументи влади, чим порушив принципи неупередженості та змагальності. У багатьох випадках суд нехтував презумпцією невинуватості. Рішенням судів обмежено права громадян – тобто покарано – не за реальні порушення, а за “ймовірність” (на думку позивачів і суду) порушень, інакше кажучи, за порушення, які громадяни не здійснили.

Судові рішення про заборону мирних зібрань базувалися на неконституційних підставах, зокрема, на Указі Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 р. “Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій в СРСР”, який суперечить ст. 39 Конституції України та рішеннях місцевих рад щодо організації та проведення масових заходів на території відповідних громад, які згідно з Конституцією не можуть визначати права та свободи громадянина.

РУПОР