Ризики та «підводне каміння» закону про нацменшини. Аналітика

29 грудня Верховна Рада України отримала підписаний Президентом України Закон «Про національні меншини (спільноти) України». 

Закон набере чинності через шість місяців після його опублікування, окрім пункту 5 його Прикінцевих та перехідних положень, що визначають  завдання Кабінету Міністрів України, виконання яких покликане забезпечити повноцінну реалізацію нового законодавчого акта. Виходячи з цього, можна очікувати, що наприкінці червня наступного року Уряд запропонує Верховній Раді зміни до інших законів, зможе вжити заходів щодо прийняття та/або оновлення нормативних актів органів виконавчої влади, що випливають із цього Закону, забезпечивши набрання ними чинності одночасно з набранням чинності цим Законом, а також затвердить Державну цільову програму для забезпечення розвитку єдності у розмаїтті національних меншин (спільнот) на 5–10 років. 

Попри певну стандартність таких завдань для Кабінету Міністрів України в цьому випадку їх виконання матиме дуже важливе значення, оскільки новий Закон має доволі декларативний характер. Так, він сучасніший і змістовніший, ніж Закон «Про національні меншини в Україні», що був прийнятий в 1992 році, його положення спрямовані на гармонізацію із законодавством про корінні народи, визначають механізми, що, за сприятливих умов, можуть забезпечити належний захист прав національних меншин, проте практика його виконання залежатиме від багатьох факторів і поки що складно піддається прогнозуванню. 

Такий підхід – перенесення невирішених питань на рівень виконавчої влади і підзаконного регулювання – нерідко застосовується в Україні. В цій ситуації мотивом для прискореного прийняття Закону стала перспектива вступу України до Європейського Союзу. Ймовірно, необхідність вчасно виконувати наші міжнародні зобов’язання в умовах воєнного стану змусила парламент розглядати відповідний законопроект без досягнення стійкого консенсусу з представниками національних меншин та експертами, а також без повного урахування позицій ЄС із суміжних питань, які доводилися до України раніше. Не виключено, що формування такого консенсусу може зайняти тривалий час і його доведеться досягати вже після набрання чинності цим Законом в повному обсязі. 

Слід такого зауважити, що Україна не мала якоїсь сталої концепції етнонаціональної політики, а повномасштабна війна і кардинальна зміна ставлення громадян України, зокрема представників національних меншин, до російської федерації, позиції різних європейських держав та їхніх лідерів щодо перспектив нашої євроінтеграції і рівня захисту прав деяких національних меншин в Україні, вплинули і найближчим часом суттєво продовжать впливати на відносини в цій сфері. За цих обставин прийняття Закону, акта вищої юридичної сили, покликаного системно врегулювати важливі суспільні відносини, може бути пов’язане з додатковими ризиками.

Попри широке висвітлення і акцентування професійної дискусії на доречності застосування терміну «спільноти» щодо національних меншин, не це питання стане головним каменем спотикання в майбутньому. Невдовзі і структури ЄС, і національні меншини в Україні ставитимуть інші, цілком конкретні питання – щодо гарантованих обсягів бюджетного фінансування, спеціальних критеріїв, способів та процедур впровадження нового правового режиму захисту прав національних меншин. Можна передбачити, що одним з найгостріших серед таких питань буде забезпечення прав національних меншин у сфері освіти та мови шляхом повного впровадження рекомендацій Венеційської комісії Ради Європи. 

Підсумовуючи викладене, Українська Гельсінська спілка з прав людини вітає прийняття Закону «Про національні меншини (спільноти) України» як важливого кроку на шляху до посилення захисту прав людини в Україні, проте закликає до продовження змістовної роботи, спрямованої на належну імплементацію його положень.

Автори: Аналітик УГСПЛ Мирослав Лаврінок, аналітик УГСПЛ Аксана Філіпішина