«Росіяни вбили Дениса і жили поруч з тілом»: мешканка Гостомелю втратила єдиного сина під час окупації
Гостомель на Київщині одним з перших прийняв на себе удар російських військ під час повномасштабного вторгнення. З 24 лютого тут точились запеклі бої, які знищили не лише легендарний найбільший літак в світі «Мрія», а й понівечили долі місцевих. В рамках глобальної ініціативи «Трибунал для Путіна», правозахисники Української Гельсінської спілки з прав людини щодня документують злочини росіян. Своєю історією поділилась і гостомельчанка Ірина Павлюченко, в якої окупанти забрали життя єдиного сина.
Мрія біля Києва
В Гостомель Ірина Павлюченко переїхала з Запоріжжя. Жінка хотіла жити ближче до сестри та сина, які жили у столиці. Містечко під Києвом було ідеальним варіантом — тихе, затишне і сучасне. Тоді ніхто не міг уявити, що через два роки після переїзду, сюди намагатимуться висадити десант російські окупанти, щоб звідси захопити Київ «за три дні».
— Тут було дуже хороше місце, — розповідає жінка. — Будинок, у якому знаходиться моя квартира, фактично будувався нами з нуля. Ми самі робили там ремонт. Там і жили разом із сином Денисом. 24 лютого, коли ми дізнались про те, що почалась війна, я поїхала до Києва — забрати сестру Ларису та її чоловіка Анатолія до себе. Вважали, що у нас буде набагато безпечніше.
Та Гостомель став ледь не «ціллю №1» в росіян. Через близьке розташування до аеродрому «Антонов», тут з перших днів точились важкі бої.
— 25 лютого вранці у Гостомель вже заїхали танки, БТР, зайшли російські солдати. Почались бойові дії, було взірвано міст, який з’єднував Гостомель та Київ. Були перестрілки, проте спочатку мирне населення не чіпали, — згадує жінка. — Моя квартира знаходиться у ЖК «Чеський двір», який складається з дуплексів і таунхаусів. В нас на першій лінії будиночків оселились російські військові. Вони почали виганяти людей з їхніх домівок. Тоді ще нікого не вбивали. А потім з тих осель вони почали прострілювати машини, які проїжджали Варшавкою (Автошлях М 07 — прим. ред.) Ми все це чули, знали, що були жертви серед мирного населення, тож боялися виїхати. Та й не розуміли чи можливо взагалі це зробити, бо довкола були солдати РФ.
Життя під снарядами
Гостомельчани гуртувались і допомагали один одному. В квартирі Ірини, крім рідних, оселилась ще її подруга Ольга та сусідка Оксана. Усі разом вони ховались в туалеті від авіанальотів та артилерії. З кожним днем вибухи ставали дедалі ближче до помешкання.
— В один з днів підірвали газову трубу, стався витік. Все місто було загазоване настільки, що ми боялися будь-якого спалаху — усе могло вибухнути, — продовжує Ірина.
Під шквальними обстрілами Ірина, Денис, Лариса, Анатолій, Ольга та Оксана прожили вісім днів
— Четвертого березня над нашим та іншими будинками літав безпілотник. На той момент світла, газу, води та інтернету вже не було, — згадує жінка. — Безпілотник просвічував вікна, фотографував усі будинки та всі двори. Я вважаю, що він перевіряв тепловізором, чи є люди чи ні. Бо вже наступного ранку нас почали обстрілювати.
П’ятого березня кілька годин поспіль ЖК «Чеський двір» бомбили. Через дві години обстрілів Денис вирішив перевірити, чи не літає якась російська техніка. Як тільки він підійшов до вікна, в сусідній будинок влучила ракета.
— Дах розбився, а уламки розлетілись довкола. У нашій квартирі вибило всі вікна, двері, у стінах лишились дірки, — згадує Ірина. — Син стояв просто біля вікна, тож уламки влучили в нього. Я кинулася до нього. Спочатку подумала, що йому пошкодило обличчя, адже він тримався за нього, але насправді йому потрапили в живіт — три чи чотири уламки. Він стікав кров’ю. Ми зупиняли кровотечу руками, як могли, потім його перев’язали. Оскільки у нашій оселі все було розтрощене, а сусідка Оксана мала ключі від іншої квартири, яка знаходилась неподалік і була ще цілою, ми перенесли Дениса туди. Взяли всі свої речі, документи, які зібрали раніше і всі разом перейшли в будинок поруч. Там намагалися врятувати Дениса.
Під бомбами Ірина побігла за хірургом, який проживав у сусідньому будинку. Коли медик оглянув чоловіка, сказав, що його терміново треба везти у лікарню. Поранення було дуже серйозне. Всі намагались викликати швидку, але марно.
— Зв’язку не було ні в кого, я вирішила везти Дениса хоч кудись – у будь-яку лікарню чи туди, де йому зможуть надати медичну допомогу. Сусіди допомогли нам перенести Дениса в машину. Але ми не встигли. Поки його несли, він помер. На місці був лікар, який констатував його смерть, — розповідає жінка.
Евакуація під снарядами
Смерть Дениса стала останньою краплею для всіх, хто мешкав в таунхаусі Ірини під час бойових дій. Більше не було страху евакуації та й зволікати було ніколи. Гуртом вони вирішили покинути місто. Так як машини розстрілювали російські війська, вони побігли під обстрілами на Горенку.
— Я автоматично взяла з собою тільки кота. Документи, гроші, речі — все залишила в Гостомелі. Просто про них навіть не згадала. Міст був підірваний, але з боку була стежка, якою можна було пройти. Ми йшли під обстрілами та дійшли до українського блокпоста, — продовжує Ірина. — Наші військові сказали, що нам пощастило, що нас не застрелили поки ми йшли через міст. Нас провели до автобуса і відвезли на залізничний вокзал в Києві. Мене, сестру та її чоловіка забрав родич до себе на дачу.
Тіло Дениса лишили в квартирі Ірини. Поховати не встигли, а забрати з собою не могли.
— Зі слів тих, хто не виїхав з Гостомеля, військові РФ оселялись у покинутих будинках. Я думала, що оскільки у моїй квартирі було тіло Дениса, вони туди не зайдуть, — каже Ірина. — Але зайшли і, судячи з усього, жили там: спали, пили, їли поруч із тілом. Коли вперше після окупації я повернулась до своєї квартири, то побачила там залишки їжі, посуд і інші речі, які вказували на те, що поруч із тілом Дениса жили.
Сусід просив в окупантів дозвіл поховати чоловіка. Вони відмовляли.
— Після того як солдати РФ пішли, сусід Віталій поховав Дениса у моєму ж дворику, — у нас були невеликі охайні дворики біля будинку, — згадує жінка. — Денис був не єдиним в ЖК, хто загинув. Ще був сусід Олег – йому перебило ноги і він просто стік кров’ю четвертого березня. Пізніше у підвалі померла жінка і бабуся. Їх так само поховав Віталій.
Після ексгумації Ірина перепоховала сина на кладовищі.
Місто руїн
Під час наступу і окупації, колись квітуче мирне містечко Гостомель, російські військові перетворили на суцільні руїни. Затишна квартира Ірини, в яку прийшов «рускій мір», стала непридатною до проживання.
— Тут були вибиті вікна, двері, пошкоджені уламками стіни. Дах і котел потребував ремонту. Всередині все було перевернуто, розгромлено, шафи вивернуті. Більшість речей та техніки або вкрали або явно умисно пошкодили, — згадує Ірина. — Викрали телевізори, комп’ютери, навіть роутер, особисті речі: одяг, крем для обличчя, парфуми тощо. Також мій автомобіль, який залишився біля будинку, був пошкоджений та потребував ремонту. Будинок, у якому ми були після того, як ударна хвиля і уламки від ракети розтрощили мій дім, згорів під час окупації. Через кілька днів як ми його залишили, туди влучили кілька снарядів. До загибелі сина ми думали, що будемо жити там, тому перенесли туди всі важливі речі: документи, гроші (близько 10 000 доларів готівкою), подушки та ковдри. Тому, разом з ним згоріли і усі мої речі.
Нині Ірина по можливості ремонтує квартиру і сподівається, що сюди більше ніколи не повернеться «рускій мір».
— Я житиму в цій квартирі, там, де мій єдиний син отримав смертельні поранення, оскільки не маю іншого житла. В будь-якому разі, де б не жила, цього не забуду ніколи, і тому наразі немає значення, чи є в мене інші варіанти місця проживання, чи немає, — каже жінка.
Якщо ви стали свідком воєнного злочину Росії, розкажіть нам це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й ми з вами зв’яжемося. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі і допоможуть покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, в рамках ініціативи Т4Р, задокументувано понад 21 тисячу воєнних злочинів Росії проти України. Всі дані документатори вносять в загальну базу, яка оновлюється щодня.
Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим внаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо в 18 областях країни. Щоб дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.