Публікація

«Росіяни катували хлопця з Червоного Хреста…»

Мене звати Ольга, 31 рік, живу у селищі Димер, Київської області. Я лікар психолог за освітою і я займаюсь реабілітацією дітей, які постраждали від воєнізованого конфлікту на сході України. Тепер географія підопічних, якими ми будемо займатись розширилась на всю Україну.

Ольга Симонова, Димер

Інтерв’ю підготував Олександр Васильєв. Джерело: сайт ХПГ

– Чи могли Ви уявити, що Росія розпочне повномасштабне вторгнення в Україну?

– Повномасштабного вторгнення ми особливо собі не уявляли. Максимум, думала, що це буде продовження сходу, можливо суходіл до Криму. Але що це буде з боку Чорнобиля і просуватись на Київ – абсолютно ніхто не уявляв.

До війни я з друзями опікувалася дітьми, які позбавлені батьківського піклування. І коли 24 лютого прокинулась від вибухів, почала всім телефонувати, щоб вони їхали до нас, тому що я вже розуміла, що ціль у росіян – Київ. Я припускала, що ми навпаки будемо тут більш захищені.

А 25 лютого у нас по центральній трасі, яка пролягає з Чорнобиля, вже почали йти колони російської техніки.

Безперервно одна колона могла їхати 2 години. І таких колон було безліч. Я ніколи не могла уявити, що в країни може бути стільки техніки. А вони просто їхали, а ми два дні, 26-27 лютого, передавали ЗСУ скільки якої техніки РФ заходить.

– Що ви робили в перші дні війни?

– Спочатку перші два дні я плакала, і бігала щось робила. А потім пішло заморожування почуттів і почалась суто механічна робота. Світла не стало на наступний день.

Ні світла, ні води. Ще дні чотири у нас був хоч зв’язок, а потім вже не стало і зв’язку. Росіяни погасили весь зв’язок і ми опинились в повній ізоляції.

– Кого з російських військових ви першими побачили у вашому селі?

– Перш заходили кадирівці. І от вони вийшли, пафосно почали потягуватись – «папка в доме». І тоді ми вже зрозуміли, що це вже все.

– Що відбувалось в окупації і скільки вона тривала?

– 35 днів. Ми рахували кожен день. Все, повна ізоляція. Ні води, ні світла, гроші взагалі нічого не вартували. І якщо щось було потрібно, то це потрібно було діставати, обмінювати щось на щось.

У мене є бабуся, яка живе в сусідньому селі, у неї цукровий діабет. І ми побігли в аптеку, хоча б взяти їй якісь ліки. Тому що ми вже розуміли, що це може бути надовго. Ми стояли в черзі і тут підлітає хтось і каже: там в лікарні починається, там дуже важко, не вистачає рук. А в мене – мама лікарка, я лікарка, зараз більше в психології, але за освітою – я лікар-психолог. І ми вирішуємо їхати до лікарні. Всі почали звозити ліки – в кого які де були. Де в аптеках лишались ліки, вони стягували, звозили до нас в лікарню, ми їх вже сортували.

– Росіяни вже тут були?

– Були. Вони вже окупували Козаровичі, Лютіж, а через Димер весь час їздили.

– Як росіяни реагували на те, що ви займались допомогою?

– Перші 6 днів ми з ними не пересікалися. Уже день на 8 вони поставили блокпости. Ми сиділи в лікарні. І з сусідніх сіл нам почали привозити дуже багато поранених.

Місцеві не знали, як комунікувати з окупантами, люди поводилися з ними агресивно, а вони на агресію завжди стріляли. І у нас уже почались вогнепальні поранення. З кожним днем їх ставало все більше і більше. Тобто поранені в нас вже лежали в коридорі. Потім до нас прибіг якийсь хлопчина і каже: вони йдуть, ховайтесь! Ми почули автоматні черги. Вони почали підходити до лікарні і ми почули звук техніки. Я побігла на другий поверх забирати людей. У нас були ті, хто можуть ходити, і було троє інсультних. Один чоловік був і  два дідуся, до яких я побігла, почала їх одягати, а у бомбосховище потрібно було вибігати на вулицю і забігти вниз. І я їх виводжу на вулицю і на нас вже дивиться дуло БРДМу. Я їх назад забираю у лікарню, і ми вже розуміємо, що не зможемо вийти з лікарні, щоб забігти в бомбосховище.

– Чи були ви свідком злочинів російських військових проти цивільного населення?

–  Ми бачили всі кульові поранення на людях. У нас були і летальні випадки. Але були і такі, як у нашого друга. Він поїхав на день п’ятий перевантажувати хліб, адже автомобільного сполучення вже не було. І це був тільки такий місточок між Лютіжем і Димером. І як тільки він вийшов з машини, його підстрелили. Куля йому зайшла з одного боку грудної клітки і вийшла з іншого поміж всіх органів. Його одразу привезли до нас в лікарню. Машина залишилась там обстріляна. Йому дістали кулю і буквально через 5 днів все було добре.

Також була ситуація з іншим нашим другом. Він допомагав людям в окупації, чим міг. А потім – зник безвісти. О 12 ночі його дружина прибігла до друзів і каже: Діми немає, де Діма? Всі шукали його до ранку. Ми не могли вільно пересуватись, тільки по певних маршрутах, вже знали, де стоять орки. Інша частина Димера була нам недоступна. До його дружини на наступний ранок подзвонили і сказали, що машина Діми стоїть в кюветі.

Дружина з товаришами підійшли з піднятими руками до блокпосту, їх забрали до якось російського начальника, стояв цей вояка, який його розстріляв, а вона дві години просила забрати труп свого чоловіка.

Вони зрештою дали згоду забрати Діму. Коли вже його привезли в лікарню, то там було трупне задубіння. І що найстрашніше, ніхто не знає, що там точно сталось. Подейкували, що Діма їхав і не зупинився…

– Чи були випадки мародерства?

– Мародерство було. Воно було як з боку місцевих, так і орків. Спочатку все почалось із телефонів. Потім вони почали забирати собі авто, які захотіли, в основному брали дизельні. Вони могли підійти по наводках, а в декого відбирали на блокпостах. Підходили і казали: віддавай машину! Жінка каже: та це мого зятя машина, я не можу її віддати. Спочатку вона казала, що немає ключів. Вони наставили автомати і сказали, що тоді зараз знайдуть. Колеса були прорізані і акумулятор з машини витягнутий. Вони приїхали із своїм акумулятором, вставили його туди, і поїхали. Сказали ще відкрити ворота. Жінка сказала, що немає світла і не може їх відкрити. Вони знову наставили автомати і тут без варіантів. Вони відкривають ворота. І поїхали. Через три дні приїжджають знову і кажуть: чуєш, де запасні колеса?

Після екватора окупації, день на двадцятий, росіяни проводили чергову перевірку у нашому будинку. Спочатку ми побачили, що знову заїжджає купа техніки. Потім іде чоловік 40, всі з автоматами. Перше, на що вони звертали увагу, це, звісно, зброя, військовий камуфляж, щось, що взагалі пов’язано з військовою справою. А ми займаємось дітьми, тому в нас є лазертаг (гра у лазерні бої).

Є дитячі пістолети, а є ті, які перероблені із справжніх. Ми зрозуміли, що пояснити їм, що це –  несправжня зброя, буде важко. Тому ми пішли по дворах  закопувати цю іграшкову зброю. Люди подіставали пакети, ставили туди золото, гроші, все, що було їм цінне, і ховали у землю.

А в останні дні окупації росіяни навантажили на БТРи коври, перев’язали їх мотузками, понакривали гілками і сиділи зверху на цих БТРах. А за Катюжанкою вони скидали боєкомплекти, щоб повантажити туди пральні машини, бо мало місця і вони туди це все клали.

Також у однієї місцевої жінки був невеликий магазинчик одягу. І до неї залізли, забрали повністю весь чоловічий одяг, а потім, коли їй сказали сусіди, що в магазин залізли, вона пішла туди хоч щось забрати, що залишилось з товару. І вона приходить в магазин, а у неї аірподси (навушники фірми Apple) лежали на прилавку, от їх вони не взяли. Вони мабуть не розуміли, що це.

– Чи було у російських військових особливо жорстоке ставлення до цивільних чоловіків?

– Не знаю, чи маю я моральне право так говорити чи ні, але, на щастя, серед всього нашого регіону, у нас були такі – найбільш адекватні. Але не завжди. Коли були наводки, у них було якесь божевілля, вони перекривали хутір, всіх чоловіків роздягали, шукали татуювання. Вони не били їх, але допитували по 2-3 години. Була така ситуація, що у нас рентген-лаборант разом із завгоспом лікарні йшли курей годувати до сусідки. Вони йшли в білих халатах, їх побачили і почали бити. Їх поклали обличчям на землю і почали просто обстрілювати землю навколо них.

Один місцевий здав мене, сказав росіянам, що я роблю наводки. Вони зловили мене на блокпосту. І ще одного разу мене перестріли, коли ми їхали на своїй машині в лікарню. Сказали: якщо ти будеш цікавитись тим, де наші колони, то потім живою ти звідси не підеш. І відпустили. А я знаю, що в Бучі за це б вже все, не було б варіантів. Через два дні ми перестали їздити на своїй машині, стали ходити пішки.

Якось наш знайомий нас підвозив. Вони мене вивели з машини і сказали: всі їдуть, а ти лишаєшся тут. Вони покликали місцевого. Той стояв, показував на мене і казав: так, це вона. Але він (військовий – ред.) дав мені шанс. Каже: ну тоді пояснюй, чому так сталося, чому на тебе така наводка і що ти передавала? Насправді в мене було дві лінії. Одна – це коли ми якось із позиціями працювали, а друга – це коли я намагалася діставати ліки. У кожній офіційній структурі говорили: а доведіть, що ви лікарня! А як можна було довести, що ми з лікарні, якщо в тебе нічого не працює, тільки мобільний зв’язок. І я якимись ммс скидувала фото, якісь печатки, щоб якось довести, що ми ці бинти гіпсовочні вимагаємо дійсно в лікарню…

– Що сталось із місцевим чоловіком, який вас здав?

– Нібито говорять, що його заарештували і дали 10 років, і я дуже сподіваюсь що менше йому не дадуть. Тому що це не тільки я від цього страждала. Це дуже така страшна картина, і шалений адреналін, коли стоять близько 15 людей з автоматами, і я одна. А він стоїть і каже: зніми рукавицю, було ж холодно. Знімаю, він каже: витягни руку, я витягую. Він каже: а чого в тебе руки трусяться? Ти ж психолог, ти ж знаєш, що, якщо тобі є що приховувати, то в тебе рука труситься. І їх купа стоїть. І я йому кажу: Коля, ти адекватний взагалі? Звісно в мене буде рука труситись, вас тут стоїть стільки…І потім почалось: де ви були 8 років? Чому не забрали Донбас? От він почав говорити їхніми словами. Вони жили в його будинку, він їх поселив у себе. Звичайно, після окупації вони собі поїхали, а про нього ніхто і не думав. Перші, хто до нас зайшов, наші військові, вони ж пішли до нього. У нього в дворі вже стояли нові машини, купа нової техніки…

– Чи брали російські військові у полон цивільних?

– У нас був підвал, в якому вони тримали полонених. І там вони тримали цивільних, всі, на кого у них була якась підозра. Вони взяли хлопчину, який був інженером на Козаровицькій дамбі. Коли Ірпінь почав розливатись, вони зрозуміли, що щось не те: Лютіжський плацдарм заливає. І вони його забрали і допитували, як відкачати воду з Ірпеня. Він каже: треба включити світло і включити насоси. А як по-іншому? Ну випийте її…я не знаю, що вам ще сказати…Звісно, його лупасили, потім далі запитували, як викачати воду з Ірпеня.

Були люди з Червоного Хреста, вони знаходили з ними спільну мову. А потім же Червоний Хрест переносив поранених на ту сторону, до Лютіжа, і повертались назад.

Десь після екватору окупації нам привезли хлопчину, в якого були повністю обстріляні стопи. Він був в Червоному Хресті, переносив поранених, вони його зловили і катували, бо просто їм захотілось… На хлопців з Червоного Хреста вони реагували неадекватно. Думали, що вони здають ЗСУ позиції росіян.

У нас санітарка була в лікарні, у її дітей було лавандове поле з кав’ярнею, вони фермери місцеві. І вони знайшли дрон. А це був дрон для зйомок фотосесій. І вони вимагали ще якісь окуляри до цього дрону. Вона каже: я не знаю, що це. Тому вони взяли її теж у підвал. Тобто, це було якось вибірково. Це – щастя, що вони мене туди не взяли. Це питання, на яке я не можу собі відповісти й досі. Я вдячна долі, що так сталось.

– Як ви спілкувались із російськими військовими?

– Коли на них дивилась, я питала: що ви тут робите? Ну з колін приїхали вас піднімати, кажуть. Я відповідаю: поставте мене на мої коліна, не чіпайте мене. Одного разу я казала окупанту: ви зі зброєю, ви праві. А він мені: я посміхаюсь не тому, що хочу побачити посмішку у відповідь, а тому що я в принципі – добрий. І я чітко запам’ятала вираз обличчя, з яким він мені це говорив. І розуміла, що вони зі зброєю, все, ми нічого не можемо зробити.

І тому, коли вони в лікарню привели п’ятнадцять своїх поранених, то у нас не було іншого вибору. Тому що двадцять біля нас стояло з автоматами, щоб ми лікували орків.

От тоді ми зрозуміли, що не варто з ними агресувати. Вони мені так і сказали, що підозра була на мене, тому що я була з ними надто агресивна перші дні на блокпостах. Я дійсно перші дні не розуміла чого я їм маю дякувати, а вони прийшли з тим, що ми мали їм дякувати, особливо після того, як вони побачили, як ми тут живемо і все рівно у них була ця ілюзія, що вони «вєлікіє» і прийшли піднімати нас з колін.

– Чи були у вас дискусії з російськими військовими?

– Були. Був хлопчина років 18-ти і він такий, як в мультику «лейтинант Стьопачкін», на ньому бушлат був такий по колінця, і він ходив по блокпосту, нещастячко таке. Він наче виправдовувався. Моя мама йому весь час казала: ну хлопці, нащо ви тут? Що ви тут робите? Він каже: ну я ж тут нікого не вбив.

Також вони в лікарню ходили митись. Тому що там був генератор і відмовити їм було нереально, бо із зброєю. І один із них, оцей манюська, він пішов і хвилин 40 плакав в душі. Просто ридав і казав, що це питання часу, коли і де його вб’ють. Чи в Києві, чи кадирівці, які розстрілювали дезертирів. Ми з ним говорили, він розказував, що Краснодарського краю, а на запитання, що ти тут робив, відповідав: ну так вийшло, в мене немає вибору. Ми казали: хлопці, у вас є вибір, ви можете здатись в полон, ми вам організуємо, у нас є гарячі лінії. Вас ніхто навіть знати не буде. Але вони казали, що тоді буде хана їхнім дружинам, дітям і матерям. Тому що режим все таки бере своє.

– Чи знаєте ви, які російські підрозділи були у вашому селі?

– Ті, хто приходив до нас робити обшуки, це були кадрові військові. Ті, хто стояли на блокпості, то знаю тільки їх позивні «Балон» і «Барс». Я не знаю чи кадрові вони були. Але «Барс», який мене тоді відпустив, він не виглядав на «пропитого», він виглядав на такого досвідченого військового. Але я в них не запитувала.

До речі, я знаю, що оцей «манюська» був строковиком. А от у Федорівці, то взагалі дуже дивно, там от явно були строковики, тому що там реально були алкаші. Вони напивались, кидали зброю і лізли в рукопашну з місцевими. У них навіть і близько не було якогось офіцерського фльору.

Потім, коли СБУ прийшли, після того як орки втекли, то вони розповідали, що в Ірпені було багато росіян, які мають якісь заборгованості, в яких дуже великі кредитні історії, поголовно.

До речі, тут, на заводі пластикових вікон «Вікналенд», після деокупації Димера, знайшли російську парадну генеральську форму. Тобто, вони готувались на парад. Вони нам розказували, що 9 травня буде парад на Хрещатику. Вони всі готувались на парад до 9 травня. Тут стояли різні угрупування. Було багато бурятів. І коли ми ходимо мерзнемо, було десь -3 градуси, холодно. Вони казали: ну так що, жара. І вони стояли в легеньких кофточках.

Кадирівці жили по окраїнах. У Катюжанці вони активно комунікували із місцевими. Свідки розказували, що завданням кадирівців було «кашмарити» місцевих, їли все, особливо свиней, але коли сідає сонце. Там забувається, що вони мусульмани. І їхнім завданням було розстрілювати дезертирів там, під Дитятками.

– А що ви знаєте про російських спецназівців, які планували зачистити Київ?

– В Катюжанці стояло 300 спецназівців і військових, в кожного був свій тепловізор, годинник із навігатором, кевларові каски, полегшені боєкомплекти, тобто вони були всі абсолютно укомплектовані найдорожчим начинням. Це такий був елітарний загін, який казав, що їде на зачистку Хрещатику, Майдану. Вони стояли до останнього, чекали поки гарматне м’ясо закидають, а потім вже заходять самі і таким чином дочищають.

В мене є знайомий, який возив поранених орків з Катюжанки в Іванків. У нього газелька і їх зручно було туди класти. В нього теж не було вибору. Він запропонував їм віддати машину, щоб вони їздили самі. Вони кажуть: ні, у нас немає кому їздити. Якщо ми покинемо тут, то нікого не буде на позиціях.

То у них останні дні було таке, що нікого вже не було. Хоча спочатку їх було повно.

Вони їхали від нас на великій вантажівці. Коли стояли десь під гіркою, то кров витікала звідти. Під брезентом були навалені тіла один на одного.

Це ще не підтверджено, але в Козаровичах за день до того, як вони пішли було дуже багато диму, що нереально було дихати. Такий трупний запах. І місцеві кажуть, що вони допалювали там щось. Тобто вони своїх там спалювали.

Матеріал підготувала Харківська правозахисна група в рамках глобальної ініціативи «Трибунал для путіна»

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Домашнє насильство, втрата роботи та неможливість повернутися додому. УГСПЛ рекомендує ВПО долати стрес від війни з допомогою психолога

Правозахисники УГСПЛ занепокоєні погіршенням психологічного здоров’я  переселенців та біженців. Психологи кажуть, що рівень стреса, який...

08 Серпня 2022

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: