Робота освітян в окупації: співпраця з ворогом чи гуманітарна місія?

Збройні конфлікти й окупація завжди ставлять перед державами та міжнародною спільнотою складні правові питання. Одним із таких є кримінальна відповідальність педагогічних працівників, які залишились працювати в навчальних закладах тимчасово окупованої території та впроваджують стандарти освіти держави-агресора. Ця проблема вимагає глибокого аналізу з позицій міжнародного гуманітарного права та національного законодавства.

Як РФ порушує основні положення міжнародного гуманітарного права?

Міжнародне гуманітарне право (МГПМіжнародне гуманітарне право) встановлює межі поведінки воюючих країн, закріплює основи нормативного регулювання суспільних відносин в період збройного конфлікту, зокрема й правила окупації. Основні документи, що регулюють ці питання:

• Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 (Четверта Женевська конвенція 1949 року);
• IV Конвенція про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Гаазька конвенція);
• Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12.08.1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 08.06.1977.

Ці  джерела МГПМіжнародне гуманітарне право регулюють статус навчальних закладів як цивільних об’єктів, що перебувають під охороною та не можуть бути військовими цілями, а також визначають поведінку держави-агресора щодо навчальних закладів на окупованій нею території та встановлюють обов’язок держави, що окупувала певну територію, щодо належного управління та сприяння належній роботі навчальних закладів. 

У ст. 43 Гаазької конвенції йдеться, що з фактичним переходом до рук окупанта повноважень легітимної влади він мусить вживати всіх залежних від нього заходів для того, щоб, по можливості, відновити і забезпечити громадський порядок і безпеку, дотримуючись існуючих у країні законів, за виключенням, коли це абсолютно неможливо. 

Крім цього саме на окупаційну владу покладається обов’язок забезпечити доступ дітей до освіти, забезпечуючи їхні освітні потреби.Тут варто згадати, що відповідно до ст. 8 Конвенції ООН про права дитини, держави-учасниці зобов’язуються поважати право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я та сімейні зв’язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання. Право дитини на ідентичність є багатогранним та включає в себе різні складові: 

• право на збереження власної національності 
• громадянства
• імені 
• родинних зв’язків
•  культурної та релігійної приналежності

Значну роль у формуванні та збереженні ідентичності дитини відіграє саме освіта, через яку здійснюється безпосередній вплив на становлення та розвиток світоглядних уявлень, національної та правової ідентичності, громадянської позиції, ставлення до своєї держави та надбань її народу.

Відповідно до міжнародного гуманітарного права, а саме Положення ст. 50 Четвертої Женевської конвенції 1949 року,  на окупаційну державу покладаються певні обов’язки щодо освіти дітей на окупованій території, зокрема:

• сприяти належному функціонуванню закладів, відповідальних за піклування про дітей і їхню освіту, у співробітництві з державними та місцевими органами влади держави, чию територію було окуповано
• забезпечити освіту дітей, які втратили батьків чи були з ними розлучені в результаті війни і які не мають можливості отримати необхідне піклування з боку близького родича або друга, якщо місцеві установи виявляться неспроможними забезпечити освіту дітей на окупованій території. Навчання повинно здійснюватися за можливості особами їхньої національності, мови та релігії

Ці положення дають чітке уявлення про те, як має відбуватися освіта дітей на окупованій території відповідно до міжнародного гуманітарного права. Тобто простежуються наступні умови:

• освіта  надається тими закладами, які існували на певній території на момент її окупації 
• окупаційна держава повинна сприяти діяльності таких закладів у співпраці з органами влади держави, територію якої було окуповано 
• окупаційна держава не повноважна втручатися в діяльність освітніх закладів та в зміст освіти, що надається ними

Крім цих умов МГП  встановлює й прямі застереження. Наприклад, якщо місцеві заклади освіти будуть неспроможні надавати освіту (до прикладу через брак учителів), це не дозволяє окупаційній державі брати у свої руки питання освіти дітей на окупованій території — створювати свої заклади освіти, забезпечувати надання освіти з допомогою переміщення на окуповану територію своїх освітян тощо. Лише у випадках, коли діти не можуть здобувати освіту в місцевих закладах освіти і при цьому вони розлучені з батьками чи втратили їх, і відсутній родич або близький друг, який би міг забезпечити надання їм освіти, окупаційна держава може або має право діяти в питанні освіти. Однак, навіть за наявності наведених умов, окупаційна держава повинна, за можливості, забезпечити надання таким дітям освіти особами, що належать до їхньої національності, мови та релігії.

Фактично все зводиться до єдиного висновку:  держава-окупант повинна максимально підтримувати на окупованій території status quo, який існував до окупації. 

Оскільки правовий режим тимчасово окупованих територій передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які там проживають, що ефективний контроль над цими територіями здійснює Російська Федерація, яка є державою-окупантом, то саме Російська Федерація несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення на цих територіях, у тому числі і прав дітей на освіту.

Тобто за умови дотримання Російською Федерацією наведених вище норм МГПМіжнародне гуманітарне право, українські діти на окупованих територіях могли б продовжити навчання в українських закладах освіти, не відчуваючи жодних змін в освітньому процесі.

Проте, і в 2014 році, і після 24 лютого 2022 року Російська Федерація не дотримується жодних норм міжнародного гуманітарного права, грубо нехтує покладеними на неї, як на країну-окупанта, обов’язками.

В порушення норм міжнародного гуманітарного права Російська Федерація змінює закони на тимчасово окупованих територіях, вводить свої адміністрації, а в освітньому процесі – впроваджує свої стандарти (Закон від 17.02.2023 «Про інтеграцію освіти»). При цьому ні державні, ні місцеві органи влади, ні українські заклади освіти не мають можливостей функціонувати на окупованих територіях.

Організація навчання українських дітей, які залишилися на окупованих територіях, здійснюється Російською Федерацією виключно за російськими стандартами та не підпадає під винятки, передбачені ч. 3 ст. 50 Четвертої Женевської конвенції. При цьому одні заклади освіти знищуються чи руйнуються, на базі інших – створюються заклади освіти, що підпорядковуються російській системі, яка, у свою чергу, порушує права українських дітей на освіту, оскільки діти, які залишаються на окупованих територіях і не бажають отримувати освіту держави-окупанта, наражають себе на небезпеку та фактично навіть не мають права вибору, адже дошкільна та шкільна освіта за законами держави-окупанта є обов’язковою. Відповідно, дитина не може здобути освіту на тимчасово окупованих територіях за стандартами України чи отримати її українською мовою. Всіма своїми діями Російська Федерація активно перешкоджає отриманню українськими дітьми української освіти.

Навіть залучення українських вчителів, які пройшли попередню перекваліфікацію у Російській Федерації, до викладання за російськими стандартами не свідчить про дотримання права на освіту, оскільки реалізація права на освіту передбачає не лише забезпечення навчання, а й забезпечення якості освіти. Для українських дітей, які залишилися в окупації, – це, у першу чергу, можливість продовжувати здобувати освіту за українськими стандартами та у відповідності до встановлених принципів освітньої діяльності. Це педагоги  забезпечити не можуть. Саме тому можна зробити висновок, що практика втручання Російської Федерації у зміст освіти на окупованій території, а саме впровадження своїх стандартів освіти, є безумовним порушенням міжнародного гуманітарного права.

Відповідальність за впровадження стандартів освіти держави-агресора

Російська Федерація, в порушення міжнародного гуманітарного права, на окупованих територіях створює незаконні адміністрації. У новостворені органи входять і управління освітою. При цьому держава-окупант незаконно використовує матеріально-технічну базу закладів освіти України. Окупанти видають розпорядження про утворення навчальних закладів, призначають керівників, приймають на роботу педагогічних працівників та весь освітній процес переводять на стандарти освіти Російської Федерації: з російською мовою викладання, російськими підручниками, системою оцінювання та, звичайно, ідеологічною складовою. 

Більш того, організація цього освітнього процесу за стандартами держави-агресора здійснюється у співпраці з українськими освітянами.

Так, дійсно, Четверта Женевська конвенція передбачає за населенням окупованої території певні права, а на державу-окупанта покладає обов’язки по відношенню до нього. При цьому життєдіяльність людей, що залишаються на  окупованій території, принаймні частково фактично теж підпадає під норми міжнародного гуманітарного права. При цьому в деяких випадках така життєдіяльність може потягнути за собою кримінальну відповідальність за національним законом, оскільки здійснюється у співпраці з представниками держави-агресора. У таких випадках можна говорити про певний конфлікт між нормами міжнародного гуманітарного права та нормами національного законодавства, зокрема ст. 111-1 КК України, яка фактично криміналізує всі аспекти життя на окупованій території, у тому числі і надання послуг освіти.

Відповідно до внесених змін до Кримінального кодексу України з 15 березня 2022 року освітяни, які погодилися співпрацювати з окупантом, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за ч. 3 ст. 111-1 КК України.

За ч. 3 ст. 111-1 КК України до заборонених форм співпраці з окупаційною владою належить здійснення громадянином України пропаганди у закладах освіти незалежно від типів та форм власності з метою сприяння здійсненню збройної агресії проти України, встановленню та утвердженню тимчасової окупації частини території України, уникненню відповідальності за здійснення державою-агресором збройної агресії проти України, а також дії громадян України, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти.

Перша форма колабораційної діяльності, тобто пропаганда у закладах освіти, суттєвих питань і труднощів не викликає. Більш-менш зрозуміло, що підлягати кримінальній відповідальності може будь-який працівник освіти, якщо його професійна діяльність поєднана з проросійською пропагандою. А от друга форма, а саме впровадження стандартів освіти держави-агресора, викликає низку питань: зокрема, чи може бути притягнутий до кримінальної відповідальності педагогічний працівник за фактичне здійснення своєї професійної діяльності і наскільки це узгоджується з міжнародним гуманітарним правом.

З одного боку переведення освітнього процесу на стандарти освіти держави-агресора є прагненням Російської Федерації нав’язати російські наративи дітям, сформувати у них хибні уявлення як про Україну, так і про державу-агресора та перевиховати їх в бажаному напрямі. Тобто окупанти хочуть знищити українську ідентичність і використовують незаконні засоби ведення збройного конфлікту. Відповідно, громадяни України, які допомагають державі-агресору, завдають шкоди національним інтересам України та є співучасниками злочинних планів Російської Федерації. Але з іншого боку,   не варто забувати і про те, що за МГПМіжнародне гуманітарне право, зокрема за Четвертою Женевською конвенцією, життя цивільного населення має зазнавати мінімальних змін під час окупації. Тобто населення на окупованих територіях повинно мати доступ до основних послуг, зокрема й до освіти.

Суспільний запит на кримінальне переслідування

Наразі національне законодавство не враховує той факт, що під час окупації взаємодія з окупаційною владою може бути не через підтримку цієї влади, а просто задля безпеки й виживання та через відсутність будь-якої альтернативи.

Положення ч. 3 ст. 111-1 КК України, без будь-яких винятків прямо передбачають кримінальну відповідальність педагогічних працівників не лише за пропаганду в закладах освіти, а й за дії, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора. Тобто, принаймні теоретично, покарати можуть, як вчителя гуманітарних предметів, так і вчителя фізики, хімії чи фізкультури, або вихователя дитячого садка, оскільки всі заклади освіти на окупованих територіях переведені окупаційною владою на стандарти освіти держави-агресора (і це в багатьох випадках не залежало від волі педагогічних працівників). 

У своїх заявах представники української влади наголошують, що правоохоронним органам відомі майже усі прізвища освітян-колаборантів, а тому вони не зможуть уникнути кримінального переслідування. 

Також зустрічаються непоодинокі обвинувальні вироки за ч. 3 ст. 111-1 КК України, тобто за впровадження стандартів освіти держави-агресора. Враховуючи суспільні настрої, кількість таких вироків буде зростати в геометричній прогресії, і хоча зараз в основному до кримінальної відповідальності притягаються так звані  керівники навчальних закладів або службовці незаконно створених окупаційною владою відділів/управлінь освіти, то в подальшому цілком можливо, що кримінальне переслідування буде здійснюватися й щодо вчителів/вихователів.

Така перспектива є досить реальною, особливо, якщо звернути увагу на лист Міністерства освіти та науки України № 1/9807-22 від 26 серпня 2022 року, у якому рекомендувалось призупиняти трудові договори з педагогічними працівниками, щодо яких є обґрунтована підозра їх співпраці з окупантами. 

Тому  цікаво порівняти ситуацію з педагогічними працівниками та медиками, які залишились на окупованій території.

Так, наприклад, міжнародне гуманітарне право містить норми, які прямо захищають медиків і зазначають, що медики в окупації можуть надавати медичну допомогу, якої потребують люди:

• стаття 24 Першої Женевської конвенції передбачає захист медичного персоналу, який має надавати медичну допомогу без дискримінації.
• стаття 20 Четвертої Женевської конвенції забезпечує захист та повагу до медичного персоналу на окупованих територіях.
• стаття 27 Четвертої Женевської конвенції вимагає, щоб медична допомога надавалася всім потребуючим без будь-якої дискримінації за національною, релігійною чи іншою ознакою.

Крім того, у статті 51 Четвертої Женевської конвенції зазначено, що саме сторона-окупант має забезпечити медичними послугами і для цього вона може примусово залучати місцевих медиків.

Також у 2022 році Міністерство охорони здоров’я надало роз’яснення, за яким роботу лікарів на окупованих територіях не можна розглядати як колабораціонізм. Так, Міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко висловив позицію, що надання в окупації медичної допомоги та загалом робота із забезпечення діяльності тамтешніх медичних закладів не є співпрацею з ворогом: кримінального переслідування працівників медичної галузі не буде, а медикам продовжують нараховувати зарплату. 

Що ж стосується освітян, то тут ситуація складніша, оскільки міжнародне гуманітарне право не містить прямих норм щодо захисту освітян на відміну від медиків. Також відсутня чітка позиція профільного міністерства, яка б враховувала такі чинники:

• насильницьке нав’язування стандартів освіти держави-агресора має братися до уваги, якщо мова йде про умови, в яких перебувають українські освітяни на окупованій території;
• держава-окупант усіма можливими засобами намагається вплинути на українських вчителів шляхом залякування, схиляння на свій бік, ув’язненнями, викраденнями, погрозами щодо рідних, а тому педагогічні працівники перебувають в групі ризику.

Фактори, які впливають на кримінальну відповідальність педагогічних працівників за колабораційну діяльність.

Основний принцип кримінального права полягає в тому, що особа не повинна нести відповідальність за виконання законних професійних обов’язків. 

Виконання професійних обов’язків, як правило, є правомірним, проте в умовах окупації це може призводити до складних правових ситуацій, особливо враховуючи той факт, що чинне законодавство не містить конкретного визначення, які саме професійні обов’язки є законними.Також варто  брати до уваги причини через які педагогічний працівник (й будь-яка інша особа) погоджується  на співпрацю з представниками держави-агресора. Вони бувають різними, проте можуть пояснюватись (умовно) такими об’єктивними та суб’єктивними факторами:

• об’єктивні – застосування психологічного та/або фізичного примусу (тобто, фактично, ті підстави, які за положеннями КК України можуть виключати кримінальну відповідальність або пом’якшувати покарання). Свідчення деяких очевидців з окупованих територій підтверджують факти залякування цивільного населення, постійний психологічний тиск, примус та прямі погрози за відмову від співпраці;
• суб’єктивні – власні ідеологічні переконання людини. Тут варто розуміти, що є певний відсоток громадян України, які підтримували і підтримують окупаційний режим, а тому співпраця з державою-агресором для них – свідомий вибір. Також є категорія осіб, яка погодилась на співпрацю з корисливих мотивів, зокрема деякі педагогічні працівники залишилися на окупованих територіях або поверталися туди, щоб додатково отримувати заробітну плату від окупаційної влади. Ну і ще одна категорія – пристосуванці, які змінюють свої переконання та поведінку залежно від ситуації.

Не менш важливе питання – встановлення мотивів та намірів, якими керувалась особа, йдучи на співпрацю з окупантом. Якщо дії педагогічних працівників спрямовані винятково на забезпечення безперервності освіти для дітей, а не на підтримку окупаційного режиму, це має враховуватись судом. Намір діяти в інтересах дітей та забезпечити їхнє право на освіту є важливим фактором.

Тобто кожен випадок повинен розглядатися індивідуально, з урахуванням наступних факторів:

• Добровільність дій: Чи був педагогічний працівник під примусом або діяв добровільно?
• Наявність альтернатив: Чи мав він можливість відмовитися від виконання обов’язків без ризику для себе або інших?
• Мотиви: Які були мотиви його дій? Чи діяли вони виключно з наміром забезпечити право дітей на освіту?

Притягнення до кримінальної відповідальності педагогічних працівників, які залишилися працювати на окупованій території, повинно базуватися на детальному аналізі кожного окремого випадку. Важливо враховувати примусовий характер дій, наміри та обставини. Міжнародне гуманітарне право та принципи прав людини повинні враховуватись для забезпечення справедливого та пропорційного підходу.

Цей підхід допоможе забезпечити справедливість та відповідність міжнародним стандартам у питаннях притягнення до кримінальної відповідальності педагогічних працівників на окупованих територіях.

Разом з тим, порушуючи тему співпраці наших громадян з окупаційною владою, треба в першу чергу розуміти: населення на окупованих територіях має право залишитися, і не має значення, чи це свідомий вибір, чи так склалися обставини. Залишитися на окупованій території і не взаємодіяти при цьому з окупаційною владою – неможливо, тим більше, якщо ця влада там не один-два місяці, а рік чи більше. Також слід пам’ятати, що ст. 111-1 КК України (зокрема ч. 3) необхідно привести у відповідність до норм міжнародного гуманітарного права. Зокрема потрібно відмежувати гуманітарну діяльність місцевого населення на тимчасово окупованих територіях від злочинної співпраці з окупаційною владою, яка вчиняється добровільно та умисно на шкоду національним інтересам України.

Автор матеріалу: Наталія Милюхіна, помічник судді Верховного Суду  

Головне зображення: https://depositphotos.com/ua

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram — УГСПЛ пише | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube | Viber

Ця публікація/візуальний матеріал зроблений завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через USAID Ukraine – USAID Україна. Зміст публікації є виключною відповідальністю УГСПЛ і не обов’язково відображає погляди USAID –  Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.