Публікація

Рішення ЄСПЛ: Україна заплатить чоловіку, якого дружина позбавила контактів із донькою

24 липня 2018 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Вишняков проти України», яку вели юристи Центру стратегічних справ УГСПЛ. Суд визнав порушення права на недоторканність приватного життя, оскільки в Україні відсутня система підтримки зв’язків між дитиною та одним з батьків, якщо інший з батьків перешкоджає зустрічам.

Олена Проценко, юристка Центру стратегічних справ УГСПЛ

Сергій Вишняков, всупереч рішенню національних судів, не міг домогтися зустрічі з дитиною, адже його колишня дружина забрала дитину за 600 кілометрів. Ще з 2009 року пан Вишняков намагався досягти реалізації власного права бачитись з донькою. За рішенням суду Державна виконавча служба у м. Селідове Донецької області відкрила виконавче провадження, завдяки якому батько мав би змогу спілкуватись з дитиною. Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», виконання рішення нематеріального характеру полягає у  доведенні до відома боржника резолютивної частини такого рішення, після чого провадження вважається закритим[1].

У випадку пана Вишнякова, мати дитини проігнорувала рішення суду навіть після формального ознайомлення. Без контакту дитина, не дивлячись на сумлінну матеріальну підтримку, почне забувати батька. Це, окрім завдання моральних страждань обом сторонам, порушує право на недоторканність «сімейного життя» за ст. 8 Конвенції, яке включає право батьків та дітей підтримувати контакт між собою[2].

25105535_2010888205607857_19599617_n
Сергій Вишняков з донькою. Фото надане клієнтом

Звернувшись до Європейського Суду з прав людини, пан Вишняков наголошував на тому, що існуюча в Україні процедура виконання рішень про контакт з дитиною є неадекватною, адже судове рішення не обмежує право батька на контакт із дочкою ні у часі, ні у кількості візитів. Тобто, рішення суду має залишатися дійсним принаймні до того моменту, поки дитина не досягне повноліття. Проте, в українському законодавстві відсутня ефективна процедура виконання судових рішень, що мають триваючу силу, зокрема рішення про регулярні контакти між батьками та дітьми, а також не передбачена можливість відкриття повторного виконавчого провадження після його закриття.

Однак, певні засоби впливу для виконання подібних дій є – представник виконавчої служби має перевірити виконання судового рішення, і у разі незадовільного результату накласти на боржника штраф, а у випадку повторного невиконання – повідомити поліцію про вчинення кримінального правопорушення[3].

На жаль, на практиці співробітники виконавчої служби подібних перевірок не здійснюють, а заяви щодо невиконання рішення суду поліція не розслідує. ЄСПЛ з цього приводу вважає, що неадекватна та по суті неправомірна поведінка виконавчої служби є результатом недостатньо розвиненої законодавчої бази та правозастосовної практики. Доведення до відому матері рішення суду не є ефективним засобом, адже передбачає добровільне його виконання, що на практиці трапляється дуже рідко. Крім того, час із дитиною, втрачений з вини одного з подружжя, повернути неможливо.

Також на законодавчому рівні не передбачені пропорційні заходи, які могли б застосовуватися для забезпечення примусового виконання рішення суду щодо права контактувати з дитиною. Наприклад, укладення договору, порушення якого буде підставою для цивільної відповідальності та відшкодування шкоди. ЄСПЛ зазначає, що недостатня співпраця між батьками, які розлучились, створює обов’язок держави вживати заходів, які б узгодили суперечливі інтереси батьків та вплинули на протиправну поведінку сторони, з якою проживає дитина.

Хоча ЄСПЛ і визнав прогалини в українському законодавстві, він не зобов’язав державу внести до нього ніяких змін. Дійсно, в рамках виконання заходів загального характеру за рішенням ЄСПЛ Україна і зобов’язана створити ефективну систему підтримки контактів батьків та дітей. Проте якби Суд прямо зобов’язав Україну в розумний строк вирішити це питання (стаття 46 Конвенції), шансів на успішне розв’язання проблеми було б більше.

Олена Проценко, юристка Центру стратегічних справ УГСПЛ

ЄСПЛ не побачив у цій справі порушення ст. 14 Конвенції, яка забороняє дискримінацію. На стадії комунікації Суд поставив сторонам питання, чи була дискримінаційною відмова судів віддати дочку на проживання батькові з огляду на те, що національні суди посилалися на Декларацію прав дитини 1959 року, принцип 6 якої встановлює, що дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю. Цей документ не згадує права дитини на підтримання контактів з батьком, і юристи УГСПЛ доводили, що цей документ втілює застарілий підхід в той час, як Конвенція ООН про права дитини 1989 року вже захищає інтереси і батька, і матері.

Хоча ЄСПЛ прямо ставив заявникові питання про Декларацію прав дитини 1959 року, рішення у справі не містить аналізу цього питання. Суд вирішив не ставити під питання висновки національних судів, які мають привілей безпосереднього контакту зі сторонами у справі.

За рішенням ЄСПЛ у цій справі заявник, пан Вишняков, отримає 7500 євро компенсації моральних страждань, яких він зазнав в результаті невиконання країною зобов’язання захистити його сімейне життя від неправомірного втручання.

[1] ЗУ «Про виконавче провадження» ч.4 ст. 63

[2] Keegan v. Ireland, 26 May 1994, § 50, Series A no. 290

[3] [3] ЗУ «Про виконавче провадження» ст.63

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування