Рішення ЄСПЛ щодо справ Євромайдану: Луценко та Вербицький проти України

Українська Гельсінська спілка з прав людини продовжує серію публікацій, в яких будуть обговорені зміст та значення п’яти рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 21 січня 2021 року, а також стратегія захисту постраждалих.

ЄСПЛ звернув увагу, що всі п’ять рішень винесених стосовно подій на Майдані потрібно читати в цілому. Загалом до Суду було подано 33 заяви від 39 заявників. Усі зазначені заяви мають спільну загальну фактичну інформацію, однак вони були згруповані для полегшення сприйняття. Суд наголошує, що основна скарга, спільна для всіх тридцяти трьох заяв, полягає в тому, що дії, які органи держави-відповідача вчиняли з метою придушення протестів на Майдані, були організованими, узгодженими та довільними.

Наш п’ятий матеріал із серії присвячений аналізу суті рішення ЄСПЛ у справі Луценко та Вербицький проти України. Справа стосується подій, що мали місце в Києві 21 січня 2014 року.

Справа Луценко та Вербицький проти України

Це рішення стосується викрадень та жорстокого поводження (смерті), щодо двох заявників, що мали місце в Києві 21 січня 2014 року.

Щодо прийнятності

Щодо невичерпання національних засобів правового захисту Суд відкинув заперечення Уряду, посилаючись на свої висновки в зазначеному вище рішенні.

Суд відкинув заперечення Уряду стосовно втрати братом загиблого пана Вербицького статусу потерпілого спираючись на наступне. Виплата фінансової допомоги родичам загиблого  не може розглядатися як достатня компенсація, оскільки розслідування досі не привело до встановлення всіх обставин справи. Також норми, згідно з якими була здійснена виплата, не містять положень, які б визнавали, що тілесні ушкодження нанесені пану Вербицькому порушували гарантії захисту від катувань.

Суд вважає правдоподібним, що пан Вербицький міг зазнати насильства, мотивованого ненавистю через своє походження чи мову.

Щодо суті (статті 2 та 3)

Обставини, які оцінював Суд:

• допит пана Луценка та забезпечення судових медичних доказів, відбулися протягом декількох днів після інцидентів;
• до квітня 2014 року тринадцять осіб були визнані підозрюваними, а через три місяці двоє з них офіційно отримали повідомлення про підозру;
• перед судом постала лише одна особа (в 2019 році на стадії І інстанції) – дванадцять втекли;
• влада знайшла одного з підозрюваних у Росії і безуспішно намагалася домогтися його екстрадиції, залишається незрозумілим, чи вживали вони подальших кроків для встановлення місцеперебування всіх інших підозрюваних;
• щодо одного підозрюваного титушки станом на лютий 2019 року суд все ще тривав;
• немає інформації про те, що були зроблені якісь значні зусилля для виявлення правоохоронців, які віддавали накази;
• подання Уряду щодо слідчих дій не мають важливих деталей і в основному формулюються загалом.

Суд зазначив, що ці розслідування, поряд з іншими розслідуваннями випадків жорстокого поводження та смертей під час протестів на Майдані, не відповідають вимогам оперативності, ретельності, ефективності, незалежності, громадського контролю та участі жертв

Суд знайшов порушення процесуального аспекту статей 2 та 3 відносно заявників.

Суд також дійшов висновку про те, що пан Луценко зазнав жорстокого поводження, а пана Вербицького до його смерті катували. Насильницькі дії по відношенню до заявників мали місце через їх участь у протестному русі.

Спираючись на звіти міжнародних організацій, Суд вважає достатньо встановленим, що викрадення та жорстоке поводження з заявниками були вчинені або за вказівками та / або під контролем правоохоронних органів, або, принаймні, з їхньої поступки чи потурання. Таким чином, Суд знайшов порушення статей 2 та 3 по відношенню до заявників.

Суд зазначає, що, незважаючи на понад 100 смертей протестувальників та 13 – правоохоронців, до ЄСПЛ було подано лише кілька скарг за статтею 2, що стосуються пана Ю. Вербицького та деяких інших заявників, справи яких ще не розглянуті.

Щодо права на свободу

Спираючись на аргументи, викладені в описаних вище справах, Суд визнав заяву щодо порушення права на свободу заявників (стаття 5 Конвенції) прийнятною.

Спираючись на висновки щодо відповідальності держав за статтями 2 та 3 Конвенції Суд знайшов порушення статті 5 Конвенції.

Щодо права на мирні зібрання

Спираючись на аргументи, викладені в описаних вище справах, Суд визнав заяву в цій частині прийнятною.

Вказані в цій справі події мали місце в той час, коли відбувалися жорстокі сутички між деякими протестуючими та поліцією в центральній частині Києва. Ці обставини чітко вимагали від влади вжити відповідних заходів для забезпечення мирного проведення мітингів та безпеки всіх громадян. Однак немає інформації про те, що були вжиті відповідні заходи для відновлення миру або відсіювання насильницьких груп протестуючих. Навпаки, враховуючи висновки Суду в інших справах, пов’язаних з Майданом, і відповідні міжнародні звіти, вбачається, що прийняття 16 січня 2014 року так званих «анти-протестних законів» та неодноразові спроби влади розігнати демонстрантів силою, безперечно, сприяли ескалації насильства.

Немає жодних доказів того, що під час їх участі в акціях протесту пзаявники вчиняли насильницькі дії.

Суд вважає, що існують суттєві елементи, що демонструють, мету зловживань з боку влади – покарання або залякування через участь у протестах на Майдані та запобігання подальшій участі в них.

Суд вважає, що мало місце порушення статті 11 Конвенції.

У вказаній справі Суд встановив, що значна частина зловживань була скоєна недержавними агентами (тітушками), які діяли з поступкою, якщо не схваленням влади, і що на сьогоднішній день незалежне та ефективне офіційне розслідування з цих питань не проводилось.

Матеріал підготувала Анастасія Мартиновська.