Публікація

Юристи УГСПЛ виграли в ЄСПЛ справу щодо Євромайдану Шморгунов та інші проти України

Українська Гельсінська спілка з прав людини продовжує серію публікацій, в яких обговорюються зміст та значення п’яти позитивних рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 21 січня 2021 року, а також стратегія захисту постраждалих.

ЄСПЛ звернув увагу, що всі п’ять рішень винесених стосовно подій на Майдані потрібно читати в цілому. Загалом до Суду було подано 33 заяви від 39 заявників. Усі зазначені заяви мають спільну загальну фактичну інформацію, однак вони були згруповані для полегшення сприйняття. Суд наголошує, що основна скарга, спільна для всіх тридцяти трьох заяв, полягає в тому, що дії, які органи держави-відповідача вчиняли з метою придушення протестів на Майдані, були організованими, узгодженими та довільними.

 

 Наш другий матеріал із серії присвячений аналізу суті рішення ЄСПЛ у справі Шморгунов та інші проти України. У вказаному кейсі найбільш детально описаний контекст подій. Сама справа стосується подій, що мали місце в Києві 30 листопада 2013 року; 1 та 11 грудня 2013 року; 23 січня 2014 року; 14 лютого 2014 року).

В своєму рішенні ЄСПЛ проаналізував загалом контекст справи, а саме протестні події з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року. Суд досить детально описує події, які мали місце в місті Києві, з зазначенням окремих зіткнень з посиланнями на національні та міжнародні звіти. В рішенні Суду зазначено про участь «тітушок» (приватні особи), котрі, за дозволом, підтримкою чи поступкою державних чиновників, затримували та жорстоко поводилися з демонстрантами.

Також Суд детально проаналізував події, які мали місце в конкретні дати (як наприклад, 30 листопада 2013 року) виходячи з конкретних обставин справ заявників.

Аналізуючи наявне національне законодавство Суд зробив посилання на своє рішення по справах Vyerentsov v. Ukraine (no. 20372/11) та Shmushkovych v. Ukraine (no. 3276/10), в яких він зазначав, що в Україні бракує чіткого та передбачуваного законодавства, що встановлює правила організації та проведення мирних демонстрацій.

 

Щодо заявлених порушень по статті 3 Конвенції (заборона катувань)

Уряд України звертав увагу, що заява має бути визнана неприйнятною, бо на момент подання скарги до ЄСПЛ розслідування на національному рівні ще тривали, а також заявники не виявляли зацікавленості до розслідування.

Натомість Суд відмітив, що виходячи з даних національних та міжнародних звітів, щодо якості розслідування, сумніви заявників щодо наявності в них ефективного засобу захисту на національному рівні не видаються необґрунтованими. Крім того, слід зважати на той факт, що відповідне провадження триває вже більше шести років.

Суд звернув увагу, що більшість заявників по справі не лише звернулася до національних правоохоронних органів, але й надала підтвердження своїй зацікавленості в розслідування та сприянні слідству.

Водночас Суд визнав неприйнятною одну з заяв, в якій заявник не подавав заяви про злочин до національних правоохоронних органів (тобто не скористався національними механізмами захисту). В той же час потрібно звернути увагу, що Уряд визнав його потерпілим в рамках національної справи.

Уряд також стверджував, що двоє з заявників втратили статус жертви, оскільки отримали компенсацію за жорстоке поводження та соціальну допомогу. На що Суд зазначив, що не може відповісти на питання щодо втрати статусу жертви без розгляду скарги по суті. Пізніше в рішення Суд визначив, що виплата незначної компенсації та соціальної допомоги не позбавляє заявників статусу жертви, оскільки за шість років винні у порушенні їх прав так і не були притягнуті до відповідальності.

Розглядаючи твердження про порушення статті 3 Конвенції по суті Суд звернув увагу на наступні аспекти:

  • органи влади зобов’язані були провести ефективне розслідування, бо скарги заявників на національному рівні були належним чином аргументовані та містили докази;
  • влада негайно розпочала офіційне розслідування;
  • на самому початку розслідування заявники передали детальні свідчення та усі наявні в них докази слідству;
  • після шести років розслідування досі не призвели до встановлення винних осіб;
  • вказано на складності при розслідування, зокрема на відсутність індивідуальних ідентифікаційних номерів на формі чи касках, що заважало ідентифікувати винних;
  • більшість справ були порожніми на кінець лютого 2014 року;
  • в ході розслідування подій 30 листопада 2013 року існували суттєві недоліки, важливі докази не були зібрані вчасно;
  • в розслідуваннях, проведених після 22 лютого 2014 року, коли відбулася зміна уряду, слідчі досягли певного прогресу;
  • працівники міліції, які фактично застосовували силу стосовно заявників, залишаються невстановленими.

Враховуючи, серйозні недоліки розслідування, та той факт, що після більш ніж шести років обставини, що стосуються жорстокого поводження із заявниками, не були встановлені, а винні досі не виявлені, Суд прийшов до висновку, що мало місце порушення процесуальної частини статті 3 Конвенції.

Суд також знайшов порушення матеріального аспекту (підтвердив жорстоке поводження) по відношенню до заявників. При цьому Уряд не надавав заперечень в цьому аспекті.

В рішенні відображено, що застосування сили підчас окремих операцій було частиною свідомої політики: «11 грудня 2013 року проти протестувальників було застосовано значну силу як частину свідомої стратегії влади щодо припинення та подальшого перешкоджання протестам на Майдані».

Також, щодо одного з заявників Суд встановив порушення статті 3 Конвенції в частині ненадання медичної допомоги. Суд відмітив, що після жорстокого поводження, яке становило катування з боку поліції, органи влади не реагували адекватно на медичні проблеми заявника, коли він перебував під вартою 1-5 грудня 2013 року. Доводи, які надав Уряд не були розцінені Судом як достовірні та переконливі. Не дивлячись на той факт, що заявник був вчасно оглянутий лікарем, влада повністю ігнорувала рекомендації лікаря та не дивлячись на погіршення стану заявника продовжувала лікувати його бинтами та обезболюючими.

 

Щодо заявлених порушень по статті 5 Конвенції (право на свободу)

Спочатку Суд вирішував питання щодо прийнятності. Уряд стверджував, що заявники не вичерпали національних засобів правового захисту, не скориставшись механізмом звернення до суду за відшкодуванням збитків за незаконне ув’язнення. Суд став на сторону заявників, зазначивши, що по їх справах жодна особа не була засуджена за незаконне тримання заявників під вартою, а держава-відповідач не змогла вказати на судове рішення, яке б прямо вказувало на незаконність тримання заявників під вартою.

Уряд не надавав коментарів по суті, водночас в рамках зауважень щодо прийнятності він зазначив, що тримання під вартою базувалося на обґрунтованій підозрі у вчиненні злочину – масові заворушення, та 7-10 денний термін тримання під вартою є цілком прийнятним за таких обставин.

При вирішенні питання щодо наявності чи відсутності порушення права на свободу Суд виходив з наступного:

  • обґрунтованість підозри щодо участі у масових заворушеннях базувалася виключно на рапортах поліцейських, але вони не були надані Суду для вивчення;
  • підчас обшуку заявників поліція не виявила небезпечних предметів (які могли б бути використані підчас нападів на поліцейських);
  • кримінальне провадження проти заявників було припинено через відсутність у їх діях ознак злочину;
  • суди не надали жодних причин, чому підозра вважалася обґрунтованою, вони просто відтворювали або посилалися на твердження слідчих;
  • Суд не може не враховувати занепокоєння тим, що судді не виконали свою роль у контролі законності затримань заявників, по суті, покладаючись на оцінку слідчих;
  • суди при винесені рішення спиралися на серйозність звинувачень проти заявників, використовували загальні формулювання без конкретних фактів та не розглядали альтернативних запобіжних заходів;
  • існує значна ймовірність того, що арешт та затримання заявників були принаймні частково результатом дій та рішень, які були частиною широкої стратегії щодо придушення протестів.

Посилаючись на не дотримання мінімального стандарту обґрунтованості підозри та елемент свавілля Суд знайшов порушення статті 5 Конвенції щодо чотирьох заявників (усі хто скаржився на вказане порушення).

 

Щодо заявлених порушень по статті 11 Конвенції (свобода мирних зібрань)

Заявники скаржилися на незаконність та жорстокість розгону мирних акцій протесту спираючись на статті 7, 10 та 11 Конвенції. Суд вказав, що відповідні заяві він буде розглядати в розрізі статті 11 Конвенції.

Щодо одного з заявників Суд визнав скаргу неприйнятною, оскільки він сам вказував, що не приймав участь в акціях протесту, а лише спостерігав за ними. Хоча стаття 11 Конвенції може бути застосована до осіб, які просто спостерігають за демонстрацією, заявник не представив жодного переконливого аргументу, що його присутність на мітингу з метою спостереження за подіями може вважатися реалізацією його права на мирні зібрання.

Щодо інших 13 заявників Суд визнав скаргу прийнятною.

При розгляді порушення за цією статтею Суд звернув увагу, що розгін протестуючих “Беркутом” у центрі Києва 30 листопада 2013 року став важливою подією в хронології протестів на Майдані. Своєрідним поворотним моментом, після якого кількість залучених людей значно зросла, а масштаби протестів стали більшими. Суд зазначає, що є безліч ознак того, що звернення влади до надмірної і жорстокої сили проти та випадки невиправданого затримання, призвели до порушення мирного характеру протесту, призвели до ескалації насильства та сприяли йому.

На підставі матеріалів, поданих до Суду, він зробив висновок, що на момент 30 листопада 2013 року, мітинг мав мирний характер: «учасники акцій цілодобового ночування на Майдані були заважаючим, але мирним мітингом».

Стосовно подій 11 грудня 2013 року Суд зазначив, що незважаючи на те, що на той час протестуючі встановили барикади, намети та майданчики та зайняли кілька адміністративних будівель, немає інформації, яка вказує на те, що первісна мета або підхід протестуючих – який був перешкоджаючим, але мирним – змінився на той момент.

Окремо треба звернути увагу, що той факт, що частина протестуючих виявилася чинити опір поліції 11 грудня 2013 року, не позбавляє захисту заявників, які не чинили опору. Більше того, Суд нагадав, що сам факт того, що акти насильства відбуваються під час зборів, сам по собі не може бути достатнім для того, щоб встановити, що організатори зібрання мали насильницькі наміри (Karpyuk and Others).

Суд використав для вирішення питання щодо наявності чи відсутності порушення за вказаною статтею триступеневий тест: законність, наявність законної мети та необхідність в демократичному суспільстві.

При визначенні законності втручання в право заявників Суд виходив з наступного:

  • між листопадом і груднем 2013 року було подано декілька письмових повідомлень до органів влади про намір організувати мітинги в центральній частині Києва;
  • на 30 листопада 2013 року не було прийнято судового рішення, яке обмежувало б право протестуючих на збори;
  • Суду не було надано копій наказів чи інших документів на основі яких відбувся розгін акції 30 листопада (Уряд не коментував вказаний аспект);
  • згідно з українським законодавством (на момент подій) поліцейські мали право втручатися в публічні збори, в тому числі, застосовуючи за необхідності пропорційну силу (наприклад, для припинення вчинення правопорушень);
  • формальною підставою спроби розгону протестуючих 11 грудня 2013 року було рішення Печерського районного суду 9 грудня 2013 року;
  • при цьому національний суд можливо, не мав юрисдикції для вирішення цього питання.

Суд акцентував увагу, що з огляду на винятковий характер протестів на Майдані та спосіб втручання влади, центральне питання у цій справі стосується необхідності втручання в право заявників.

Тому, Суд виходить з припущення, що у національному законодавстві була основа для втручання поліції в право заявників на мирні зібрання.

Водночас Суд зазначив, що у внутрішньому законодавстві не було правової основи для залучення владою тітушок до будь-яких правоохоронних операцій.

При визначенні законної мети Суд виходив з наступного:

  • розмір та характер протестів суттєво перешкоджали проходженню пішоходів; будь-яким роботам, які влада мала намір провести; руху транспорту на кількох сусідніх вулицях;
  • протестуючі зайняли кілька адміністративних будівель, що порушило діяльність органів влади там розташованих.

Заявлені Урядом цілі «забезпечення упорядкованого проїзду пішоходів та руху транспорту», «запобігання безладдям», «захист прав інших осіб, які могли бути і були обмежені через наслідки масштабних акцій протесту на Майдані», можуть бути актуальними в конкретних обставинах заявників по цій справі.

Суд знову наголосив, що у цій справі на його думку основним є вирішення питання щодо необхідності оскаржуваних втручань.

Аргументи заявників стосовно недобросовісності влади та її цілеспрямованої стратегії на припинення та перешкоджання мирним протестам Суд вирішив розглядати при розгляді питання щодо необхідності в демократичному суспільстві.

“Необхідність в демократичному суспільстві”

Хоча Суд вважає, що вже визначених вище порушень щодо застосування сили та позбавлення свободи заявників може бути достатньо для того, аби дійти висновку про те, що мало місце непропорційне “втручання” до права заявників через невиправдане застосування сили до них з боку поліції, існує необхідність розглянути інші аспекти скарг заявників.

Дії влади стосовно протестуючих, як правило, входили до складу навмисної стратегії припинення та перешкоджання протестам на Майдані. Збільшення жорстокості від розгону до розгону та прийняття репресивних заходів з боку влади, явно мали на меті стримувати протестуючих та громадськість у цілому від участі в протестах та, загалом, від участі у відкритих політичних дебатах.

Суд знайшов порушення статті 11 Конвенції, оскільки втручання у свободу мирних зібрань заявників було непропорційним будь-яким законним цілям, які можуть переслідуватись і, отже, не було “необхідними в демократичному суспільстві”.

 

Суд зазначає, що він виявив безліч порушень статей 3, 5 § 1 та 11 Конвенції внаслідок того, як правоохоронні органи, задіяні в операціях з охорони громадського порядку, здійснювали боротьбу з протестами на Майдані у 2013 та 2014 роках, надмірна сила та, у деяких випадках, навмисне жорстоке поводження, застосоване щодо деяких протестуючих (яка досягла розміру катувань щодо двох заявників), та відсутність на сьогодні незалежного та ефективного механізму в Україні для розслідування злочинів, скоєних працівниками правоохоронних органів та іншими недержавними агентами, яким було дозволено діяти за мовчазної згоди, якщо не з санкції влади.

На основі усіх рішень, що стосуються подій на Майдані, Суд дійшов висновку про цілеспрямовану стратегію влади або її частини щодо перешкоджання та припинення протесту, проведення якого спочатку було мирним, із швидким зверненням до надмірної сили, що призвело, якщо не сприяло, ескалація насильства.

 

Матеріал підготувала Анастасія Мартиновська.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Олександр Павліченко: “Указ т.зв. “ДНР” про про виявлення та передачу безхазяйного майна у муніципальну власність може бути способом шантажувати можливістю відібрати житло”

28 квітня 2021 року окупаційна влада так званої «Донецької Народної Республіки» затвердила указ про виявлення...

30 Квітня 2021

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: