Публікація

Реалізація засад кримінального судочинства у проекті Кримінально-процесуального кодексу України

22 травня цього року Верховна Рада України прийняла у першому читанні проект Кримінально-процесуального кодексу. Серед основних новел даного проекту слід відмітити введення посади слідчого судді, збільшення переліку запобіжних заходів, регламентацію порядку реабілітації особи у зв’язку з незаконним притягненням її до кримінальної відповідальності, запровадження суду присяжних, врегулювання питань міжнародного співробітництва у кримінальних справах.

Так, слідчий суддя буде вирішувати питання про взяття особи під варту, про проникнення до житла особи для проведення в них огляду чи обшуку, про накладення арешту і огляду поштової, телеграфної та іншої кореспонденції, застосування технічних засобів одержання інформації за поданням органу дізнання, слідчого і прокурора, буде розглядати скарги на процесуальні дії та рішення особи, яка здійснює дізнання, органу дізнання та слідчого. Положення проекту не допускають участі слідчого судді у складі судів, які будуть в подальшому розглядати кримінальну справу.

Проектом розширено кількість видів запобіжних заходів. Ними є підписка про невиїзд та належну поведінку, особиста порука, передача неповнолітнього під нагляд, передача під нагляд командування військової частини, передача під нагляд міліції, застава, відсторонення від посади, домашній арешт, взяття під варту.

В проекті пропонується запровадити суд присяжних “англійського” зразка, який діяв на території України в складі Російської імперії до 1917 року і успішно працює нині діє у низці європейських країн (Велика Британія, Іспанія, Російська Федерація). Згідно з проектом, шестеро присяжних приймають у справі рішення тільки з питань факту (чи мало місце злочинне діяння, чи вчинив його підсудний, чи винен він у вчиненні злочину), а головуючий суддя на підставі вердикту присяжних вирішує тільки питання права (у разі обвинувального вердикту присяжних обирає вид кримінальної відповідальності і призначає конкретне покарання).

Окремий розділ проекту – “Провадження у кримінальних справах, пов’язане з міжнародними відносинами” – містить положення щодо імунітету дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав, надання міжнародної правової допомоги у кримінальних справах, екстрадиції, передачі і прийняття засуджених осіб.

Вивчаючи даний проект на предмет його відповідності положенням і засадам, які закріплені та випливають з Конституції України, принципам, закріпленим у перших статтях проекту, поряд з перевагами можна побачити і низку проблем.

Так, в проекті визначається принцип змагальності (стаття 7), згідно з яким функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той самий орган. Справа повинна вирішуватися судом лише на основі тих доказів, які були надані сторонами, рівними у правах щодо їх дослідження та доведення їх переконливості перед судом. Здавалося б, реалізація цього принципу вимагає відмовитися від практики повернення судом справи на додаткове розслідування з власної ініціативи, оскільки відповідно до Конституції всі сумніви щодо доведеності вини повинні трактуватися на користь підсудного. Суд має виносити виправдальний вирок у разі недоведеності вини особи у вчиненні злочину. У проекті, на нашу думку, порушується даний принцип, коли суд уповноважений за власною ініціативою направляти справу на додаткове розслідування, а також заводити кримінальну справу за власною ініціативою (зокрема, в статтях 21, 343, 368, 417). Це не дасть можливості остаточно позбавити діяльність суду обвинувального характеру, що суперечить принципу змагальності судового розгляду.

Положення проекту також грубо порушують право на захист. Так, проект встановлює, що захисник може вступити в процес тільки після першого допиту (частина друга статті 52), або не раніше моменту визнання особи підозрюваним чи пред‘явлення їй обвинувачення (пункт перший частини другої статті 55). На нашу думку, це прямо обмежує конституційне право кожного на захист від обвинувачення та на правову допомогу, оскільки належність даного права особі не повинна залежати від таких обставин, як-то: проведення першого допиту або пред‘явлення обвинувачення. В регламентації цього питання проект погіршує становище підозрюваного та обвинуваченого порівняно з чинним КПК України, який встановлює їхнє право на побачення із захисником перед першим допитом (статті 43, 43-1). 

З огляду на рівність сторін кримінального процесу видається неприйнятним також те, що питання про допуск захисника у справу вирішується іншою стороною – стороною обвинувачення (особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором). Як показує практика, це може стати причиною зловживань сторони обвинувачення своїми процесуальними повноваженнями та цілеспрямованого недопуску захисника у процес.

На нашу думку, захисник мав би вважатися залученим до справи за першою ж заявою (усною або письмовою) обвинуваченого, підозрюваного про запрошення такого захисника. А у випадку існування сумнівів у сторони обвинувачення щодо правомірності вступу в процес захисника, вона може звернутися до слідчого судді з вимогою про відвід захисника. Тим більше, що подібний порядок встановлений для відводу особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора. 

  Щодо кола осіб, які можуть бути захисниками у справі, то згідно з проектом ними можуть бути адвокати, інші фахівці у галузі права, близькі родичі обвинуваченого, підсудного (частина третя статті 54).

Як відомо, Конституційний Суд України в своєму рішенні від 16 листопада 2000 року у справі про вільний вибір захисника запровадив нове поняття – фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи. Практика застосування цього рішення у різних судах склалася неоднакова – одні суди допускають в процес як захисників тільки адвокатів (оскільки єдиним законом, який закріплює право надавати юридичну допомогу, є закон про адвокатуру), а інші – також осіб, які мають диплом правознавця. Дана проблема могла би бути вирішена у Кримінально-процесуальному кодексі. На жаль, проект обійшов її і відклав вирішення цього питання до прийняття спеціального закону.

Порушення принципу рівності сторін кримінального процесу знаходимо також в інституті перегляду судом справ за нововиявленими обставинами. Згідно з проектом, питання про перегляд справи за нововиявленими обставинами може бути порушено тільки однією стороною процесу – вищими посадовими особами прокуратури (стаття 592). Тож одна сторона (захисту) може добитися перегляду справи у суді лише за умови її звернення до іншої сторони (обвинувачення) з тим, щоб остання внесла подання до суду про такий перегляд справи. Але нововиявленими обставинами можуть бути, зокрема, зловживання прокурора. І в перегляді справи з цієї підстави зацікавлений засуджений, а не прокурор, який може і не використати своє повноваження внести відповідне подання до суду. Це порушення принципу рівності сторін потрібно усунути, наприклад, надавши право звернутися до суду із заявою про перегляд справи за нововиявленими обставинами обом сторонам.

Одним із спірних положень проекту є також надання Генеральному прокурору України та його заступникам права продовжувати досудове слідство на невизначений період часу (частина третя статті 237). Даним повноваженням Генеральний прокурор та його заступники можуть зловживати, що призведе до обмежень прав обвинувачених протягом невизначеного строку, пов‘язаних із перебуванням їх під слідством. Тому в проекті необхідно встановити крайній строк для проведення досудового слідства відповідними органами. Після спливу цього строку органи досудового слідства мають передати справу до прокурора або закрити провадження у даній справі. 

Щодо статусу прокуратури, то Конституція України обмежила її участь в кримінальному процесі двома функціями: підтримання державного обвинувачення в суді та нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (стаття 121). Положення проекту всупереч Конституції надають прокуратурі повноваження здійснювати досудове слідство (стаття 232). Парадоксально, що досудове слідство і нагляд за законністю його проведення здійснюється одним і тим самим органом. Хіба можна говорити про об‘єктивність такого нагляду? З метою усунення можливих зловживань при проведенні слідства, передусім щодо дотримання прав підозрюваного і обвинуваченого, Конституцією позбавлено прокуратуру права проводити досудове слідство. Правда, перехідні положення Конституції тимчасово зберігають за прокуратурою функцію попереднього слідства до сформування системи досудового слідства. Однак це не дає право приймати новий кодекс, дія якого розрахована на тривале застосування, вкотре ігноруючи статтю 121 Конституції. Тож при доопрацюванні проекту необхідно врахувати відповідні положення альтернативного проекту КПК (№ 3456), внесеного Кабінетом Міністрів України, який краще вирішував дану проблему і не передбачав функцію прокуратури здійснювати досудове слідство.

Низку дискусійних питань можна побачити у процедурі оскарження судових рішень. Згідно з проектом, повноваження вирішувати питання про допустимість апеляції до розгляду, про відновлення строку на апеляційне оскарження, про призначення дати розгляду справи в апеляційній інстанції належить суду першої інстанції. Однак чи відповідає це вимогам про неупередженість суду та об’єктивність розгляду ним справ? Хіба правильно, що суд першої інстанції буде самостійно вирішувати подальшу долю апеляційної скарги на власне рішення? На наш погляд, позитивна відповідь на ці питання веде до порушення принципу “ніхто не може бути суддею у своїй справі”. Адже оскарження судового рішення фактично свідчить про наявність спору зацікавленої особи з судом, який його ухвалив, щодо правосудності рішення у справі. А тому не можна допускати, щоб питання про прийнятність скарги на судове рішення вирішувалося судом, який його ухвалив. Зрозуміло, що останній не зацікавлений в такому оскарженні, а тому буде створювати перешкоди у реалізації цього права. Тож доцільно, щоб усі питання щодо прийнятності апеляції вирішувалися судом апеляційної інстанції. 

Проект КПК закріплює за апеляційними судами повноваження щодо перегляду справ в апеляційному та касаційному порядку. Для цього планується створення касаційних палат в апеляційних судах (стаття 566). Чи правильно наділяти апеляційні суди повноваженнями суду касаційної інстанції? Однозначно ні. По-перше, за названого підходу не буде досягнуто одного із завдань касаційної інстанції – забезпечення однакового застосування судами законів на всій території країни. Одні й ті самі закони у різних областях реалізуватимуться по-різному. По-друге, перегляд рішення суддями того самого суду, який ухвалив це рішення, порушуватиме принцип неупередженості та об‘єктивності суду. Зрозуміло, що судове рішення касаційної інстанції у справі залежатиме від особистих стосунків суддів касаційної інстанції з суддями апеляційної інстанції, які разом працюють в одному апеляційному суді. В цьому випадку знову виникає питання про дотримання прав особи та принципу “ніхто не може бути суддею у власній справі”.

З касаційним переглядом в проекті пов‘язані також інші проблеми. Виходячи із суті інституту касації, касаційна інстанція покликана перевіряти судові рішення тільки на предмет правильності застосування судами норм матеріального або процесуального права. Вона не може дублювати функції судів першої або апеляційної інстанції: досліджувати докази у справі та встановлювати нові обставини. Однак проект встановлює, що до суду касаційної інстанції можуть подаватися нові матеріали (читай “докази”), а підставою для скасування чи зміни судового рішення може бути однобічність та неповнота судового слідства (статті 573, 578). Це суперечить суті і завданням інституту касації.

Недоліком проекту можна вважати також те, що інститут повторної касації за підставами перегляду практично повністю повторює звичайну касацію (стаття 585). Однак, на нашу думку, в порядку повторної касації судові рішення мали б переглядатися лише у виняткових, принципових випадках, як це існує в цивільному та господарському судочинстві. Наприклад, у разі неоднакового застосування судами одного й того самого положення закону, застосування закону всупереч Конституції України, міжнародному договору чи рішенню Верховного Суду України. Інакше чи є сенс в існуванні суду касаційної інстанції, якщо його роботу повністю може продублювати Верховний Суд?

І насамкінець хотілося б зупинитися на проблемі початку функціонування суду присяжних. Конституція, норми якої, як відомо, мають пряму дію, передбачає існування в Україні суду присяжних. Це означає, що підсудний має право на розгляд його кримінальної справи в суді присяжних. Але проект в Прикінцевих положеннях відкладає на невизначений строк момент початку функціонування судів присяжних. З огляду на це, доцільнішим буде визначити конкретні строки запровадження судів присяжних.

Підсумовуючи, хотілося б висловити переконаність, що під час другого читання окреслені у цій статті проблеми будуть вирішені і новий Кримінально-процесуальний кодекс буде прийнято вже в цьому році.

Олександр Банчук,

Центр політико-правових реформ

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування