Принципи гуманності для армії чи яке значення має МГП у війську?
Характер військової служби передбачає чіткий порядок поведінки у будь-якій ситуації. Визначення певних варіантів дій у тій чи іншій ситуації – норма для держави у сфері безпеки. Тому чим більше ситуацій регламентовано для військовослужбовця, тим менший ризик зловживань не тільки зі сторони безпосереднього виконавця, а й зі сторони держави. То ж про що треба ще замислитись?
Джерело фото: www.5.ua
Досить цікавою у цьому плані була доповідь Генерального секретаря ООН у 1988 році щодо мінімальних гуманітарних стандартів. Було зазначено, що «…одна з основних переваг міжнародного гуманітарного права заключається у тому, що в його положеннях безпосередньо і детально зазначені порушення, скоєні у ході конфліктів, що дає потенційним жертвам достатньо чіткі орієнтири по відношенню до їх прав у конкретних обставинах. Не менш важливо і те, що обов’язки та відповідальність збройних сил також детально розкрито… Враховуючи відсутність ясності у застосуванні норм, встановлення основоположних стандартів гуманності стало би корисною опорою для тих, хто виступає за більш суворе дотримання прав людини у ситуаціях внутрішнього насилля. Це особливо стосується осіб, які займаються реалізацією програм професійної підготовки військовослужбовців…».
Виходячи з цього, слід чітко виділити дві основні ідеї: мінімальні гарантії для постраждалих та мінімальні гарантії для силовиків у ситуації насилля. Тобто, не важливо, як саме події у державі оцінюються і кваліфікуються, важливо на внутрішньому рівні розуміти, що порушень ні щодо вразливих категорій, ні щодо самих військовослужбовців не може бути.
Міжнародні акти, зокрема у сфері міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, встановлюють досить чіткі та абсолютні принципи, права та гарантії. При ратифікації міжнародного договору, його норми стають нормами прямої дії – тобто безпосередньо на них можна спиратися, захищаючи свої права, звертаючись до певного органу чи інституції або вибудовуючи аргументацію. Але ж деякі з них вимагають особливого внутрішнього механізму, щоб ці норми запустити у дію. Щоб не бути голослівною, конкретний приклад.
Стаття 33 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від 8 червня 1977 р. встановлює шлях для розшуку зниклих безвісти. Вона визначає, що: «як тільки дозволяють обставини і найпізніше після закінчення активних воєнних дій, кожна сторона, що перебуває в конфлікті, розшукує осіб, про які супротивна сторона повідомляє як про таких, що пропали безвісти. Ця супротивна сторона подає всі необхідні відомості про таких осіб з метою сприяння їх розшуку». Досить чітка та логічна норма з огляду на ситуацію збройного конфлікту. Але ж ця сама норма вимагає від самої держави наявності точних списків своїх зниклих безвісти. Тобто – вимагає внутрішній механізм, за яким буде вестись облік та перевірка даних щодо військових, цивільних, доля яких не відома внаслідок бойових дій.
Бойові статути Збройних Сил України посилаються на норми міжнародного гуманітарного права. Частина ІІІ Бойового статуту Сухопутних військ Збройних Сил України містить навіть окремий розділ під назвою «Міжнародне гуманітарне право про ведення війни. Обмеження загального характеру щодо ведення бойових дій», в якому досить вдало вкладаються загальні принципи права війни та основні заборони для збройних сил держави. Але ж це питання активної сфери міжнародного гуманітарного права – застосування методів війни, розрізнення об’єктів. Хоча положеннями і згадується про жертв війни (прим. – поняття використовується у контексті норм міжнародного гуманітарного права та охоплює поранених та хворих; осіб, що зазнали корабельної аварії чи аварії літального апарата; осіб, що пропали безвісти; загиблих (померлих); військовополонених; цивільних осіб, які знаходяться в районі воєнних дій), але ж конкретних дій щодо них не визначається. Також і не визначається механізму збору та перевірки інформації щодо осіб, які зникли безвісти. Така ж ситуація і з іншими нормативно-правовими актами.
Яка б не була професія, навчання є життєво важливим питанням підвищення кваліфікації. Будь-який важливий крок чи рішення у сфері діяльності має супроводжуватися вагомими аргументами. Особливо, коли такі кроки ставлять у залежність інших людей. Так і в ситуації збройного протистояння – йому необхідні певні рамки, щоб стримувати жорстокість та кровопролиття. Зрозуміло, що в умовах війни досить важко говорити про уникнення смертей, але ж в руках воюючих сторін лежить вибір: які рішення приймати та якими принципами керуватися. Тому і нормами міжнародного гуманітарного права створена чітка межа: є біле, у рамках якого можна діяти, а є чорне, яке рано чи пізно приведе до відповідальності і покарання. Але для того, щоб ці межі усвідомлювати, потрібно виховувати розуміння у силових структурах.
Лише від закріплення того чи іншого порядку не буде залежати застосовність принципів на практиці. Важливим є навчання, поширення та розуміння порядку. Існування обмежень може викликати неправильне сприйняття, якщо ці обмеження подати викривлено чи неповно. Це – захист, опора, усвідомлення військовим своїй ролі у ситуації, до якої він потрапляє. Тому якими принципами керуватися та як себе вести військовослужбовцям і має визначати держава, але не точечно, а у повній мірі.
Далі буде…