Процес «Україна проти дітей»: На чийому боці Суд?

Українські закони не допомагають дитини розв’язати свої проблеми, використовуючи судову систему. Навпаки, система сьогодні тільки помножує ці проблеми, глибоко травмуючи дитину, яка й без того знаходиться у складній життєвій ситуації. Міжнародні договори, підписані нашою країною, гарантують українським дітям доволі великий обсяг прав. Але у національному законодавстві не передбачено механізмів їх реалізації.

Саме такого висновку дійшли експерти харківської фундації «Громадська альтернатива», у процесі аналізу українського законодавства. У матеріалі «Друга пізнаєш у суді» ми вже писали про результати моніторингу приміщень судів, проведеного фундацією наприкінці минулого року (http://life.pravda.com.ua/problem/49916242b7abf). Сьогодні ми пропонуємо вам продовжити «подорож до джерел проблеми» – національної законодавчої бази. Нашим провідником у цій подорожі буде кандидат юридичних наук, доцент національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого Ганна Христова.

Як відзначила Ганна Христова, експерт проекту «Суд, дружній до дитини», у цівільному процесі до основної категорії справ стосовно прав дитини відносяться суперечки сімейного характеру: визначення місця проживання дитини; участі одного з батьків у вихованні дитини; позбавлення та поновлення батьківських прав; побачення з дитиною для одного з батьків, позбавленого батьківських прав; управління батьками майном дитини; скасування всиновлення тощо. І самий факт виникнення такої суперечки говорить про те, що дитина знаходиться у складній життєвій ситуації й потребує допомоги. Але на таку допомогу з боку суду вона розраховувати не може. Навпаки, умови, у які потрапляє дитина, яка бере участь у судовому процесі, лише ще більше травмують її психіку. Міжнародні стандарти прав дитини не виникли безпідставно. Вони з’явилися як результат усвідомлення особливих потреб дитини, обумовлених її психофізіологічними особливостями, її великою, у порівнянні з дорослою людиною, вразливістю. Саме цими особливостями дитини, її потребою в особливому піклуванні й продиктоване прийняття цілого комплексу документів із захисту її прав. І проблему незабезпечення дотримання цих стандартів в українських судах – умови й ставлення, що травмують психіку дитини – також необхідно віднести до розряду правових.

Згідно з міжнародними стандартами, дитина у суді має право бути поінформована зрозумілою мовою про хід процесу, про винесене рішення та його правові наслідки; право обирати законного представника та заявляти клопотання; право висловлювати свою думку за власним бажанням (а не лише бути опитаним у якості свідка). Але національне законодавство, на думку Ганни Христової, містить недостатньо процедур, які гарантували б дотримання цих та інших прав у цивільному процесі, й оберігали б маленьку людину від стресу й маніпулювання з боку дорослих.

Коли мова заходить про права дитини, ми згадуємо, перш за все, Конвенцію про права дитини Організації Об’єднаних Націй. Дійсно, цей документ є найбільш важливим й повним каталогом прав дитини. Ратифікований Україною, він є частиною національного законодавства та в ієрархії нормативних актів стоїть вище усіх українських законів, окрім основного – Конституції України. В тому числі, Конвенція ООН декларує кожній дитині право вільно виражати свою думку. І цій думці, згідно Конвенції, має бути приділена належна увага. Для забезпечення цього права, дитині дається можливість брати участь у судових процесах, які зачіпають його інтереси – самостійно, або через законних представників. Однак Конвенція ООН не робить акцент на процесуальних правах. Ця прогалина заповнена в іншому міжнародному договорі – Європейській Конвенції про здійснення прав дитини. Що ж це за документ? Українські судді мало знайомі з цим міжнародним договором і нерідко плутають його з більш відомою Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, яка була підписана у Римі в 1950 році. Європейська Конвенція про здійснення прав дитини набагато молодша «Римської Конвенції» – вона була прийнята країнами Ради Європи у 1996 році. Від інших міжнародних документів про права дитини вона відрізняється тим, що містить більш деталізований перелік процедур, які забезпечують дотримання прав дитини. Зокрема, в Конвенції чітко прописані процесуальні права дитини, яка бере участь у судовому процесі. У 2006 році Конвенція була ратифікована Україною. Однак, необхідні законодавчі зміни до сих пір не внесено, і більшість українських суддів так і не знають про її існування. Україна протягом трьох років не робила нічого, аби виконати узяті на себе зобов’язання.

Процес зрушив з місця зовсім недавно – на початку лютого у першому читанні Верховна Рада прийняла проект Закону «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України, які стосуються забезпечення захисту прав дітей». Ганна Христова позитивно оцінює законопроект і відзначає, що у ньому враховано більшість факторів, необхідних для належної імплементації Конвенції в національну правову систему.

Але повернемося до сьогоденних українських реалій. Було б несправедливо перекладати відповідальність за недостатнє врахування інтересів дитини лише на судову систему. Український суд сам є заручником ситуації – національне законодавство у цій сфері має гнітючі прогалини. Україні необхідна концепція ювенальної юстиції. Ганна Христова вважає, що ювенальна юстиція у нашій країні зведена до контексту карного правосуддя – законодавчо урегульовані лише процедури участі дитини у карному процесі. У цивільному ж процесі, в рамках якого розглядається більшість справ, які потребують врахування думки дитини – її процесуальні права не забезпечені. Законодавство (ст. 182 ЦПК) передбачає лише порядок допиту малолітній та неповнолітніх свідків. Але навіть це відбувається украй рідко. Чому? За відсутності чіткої процедури судді не схильні ускладнювати собі життя – необхідну для винесення рішення інформацію вони схильні отримувати з інших джерел. Наприклад, з висновків органів опіки й піклування. Хоча ні для кого не секрет, що ці висновки найчастіше базуються на емоційній оцінці ситуації та не рідко протирічать якнайкращим інтересам дитини. Але використовувати їх для судді набагато простіше, аніж опитати дитину у якості свідка. Бо для цього суддя повинен вміти правильно спілкуватися з дитиною, враховуючи її вікові особливості, мати спеціальне приміщення, у якому дитина буде почуватися комфортно, а також мати можливість скористатися послугами психолога.

Але дитина нерідко виступає не свідком, а стороною судового процесу. І в цьому випадку застосування згаданої статті Цивільно-процесуального Кодексу вже не можливо. У такому випадку суддя взагалі не може опитати дитину – не існує законної процедури. Виявляється, що права дитини не підкріплені відповідною процедурою, що фактично виключає можливість їх реалізації. Мало хто з суддів у такій ситуації проводить опитування дитини. У більшості подібних випадків суддя спирається лише на інформацію, отриману від її законних представників. Добре, якщо ці представники й насправді діють в інтересах дитини. Але перевірити це, не почувши думку самої дитини, для судді не є можливим.

Змінити ситуацію, що склалася, можна тільки якщо підійти до проблеми комплексно. Експерти фундації «Громадська альтернатива» бачать три основні складові її оздоровлення. По-перше, необхідно донести до українських судій сам факт існування й зміст Європейської Конвенції про впровадження прав дитини. Це той необхідний мінімум, який не потребує від держави значних фінансових вливань, але який вже дозволить суттєво покращити судову практику. По-друге, парламент має якнайшвидше заповнити прогалини у законодавстві, забезпечивши процедуру реалізації прав дитини на законодавчому рівні. І, по-третє, держава має приділити найсерйознішу увагу системі підготовки судій, які розглядають справи, що стосуються прав та інтересів дитини.