Публікація

Пропозиції щодо закріплення процедури примирення між потерпілим та обвинуваченим у проекті Кримінально-процесуального кодексу України

Необхідною умовою для якісної дії кримінального та кримінально-процесуального законодавства є повна відповідність норм матеріального права нормам процесуального права. На мою думку, у проекті Кримінально-процесуального кодексу слід більше уваги приділити процесуальному застосуванню деяких норм, закріплених у чинному Кримінальному кодексі і спрямованих на забезпечення прав та свобод громадян.

Однією з таких норм є примирення винного з потерпілим. Чинний Кримінальний кодекс (КК) прямо передбачив у ст. 46 звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим. При цьому особа має бути такою, що вчинила злочин вперше, а злочин має бути невеликої тяжкості. Крім того, винний обов’язково повинен примиритися з потерпілим та відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду. При цьому під примиренням розуміється досягнення угоди, яка фіксує замирення потерпілого та обвинуваченого/підсудного та ту обставину, що потерпілий не заперечує проти звільнення винного від кримінальної відповідальності.

На жаль, ні в чинному Кримінально-процесуальному кодексі (КПК), ні в його проекті ніде не визначається, у рамках яких процедур примирення у справах публічного обвинувачення може мати місце, як оформляється, у чому конкретно полягає. Відповідно, неврегульованою залишається значна кількість питань, які можуть виникнути у процесі здійснення примирення: ініціювання його проведення, відповідальності за цей процес, контролю за його перебігом та багато ін. Причому примирення як один з засобів здійснення захисту прав і законних інтересів громадян може застосовуватись не тільки для звільнення від кримінальної відповідальності за скоєння нетяжкого злочину. Результати примирення можуть братися до уваги суддею як пом’якшуюча обставина під час винесення рішення по справі на підставі ст.66 Кримінального кодексу України.

Положення частини першої ст. 66 КК, якими визначається, що щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди є обставинами, що пом’якшують відповідальністьКрім того, частина друга ст. 66 КК передбачає, що при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини, не закріплені у названій статті (такою обставиною може бути, зокрема, примирення потерпілого та обвинуваченого/підсудного у справах про злочини тяжчі, ніж злочини невеликої тяжкості).

Крім цього, результати примирення можуть враховуватись для прийняття рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням на підставі ст.75 Кримінального Кодексу. Очевидно, що такі аспекти, які підлягають врахуванню судом, як особа винного та можливість виправлення його без відбування покарання, дозволяють говорити про значний потенціал застосування примирення. Так, досягнення згоди між потерпілим та винною особою дає підстави, по-перше, позитивно характеризувати  особу останньої, а по-друге, сподіватися на можливість її виправлення без відбування покарання.

Стосовно неповнолітніх чинне законодавство закріплює додаткові можливості. Так, Кримінальний кодекс передбачає, що неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру (частина перша ст. 97 КК). Той чи інший результат примирення між потерпілим та неповнолітнім злочинцем може засвідчити, що неповнолітній здатен/нездатен виправитися без застосування покарання. Більше того, саме примирення може або взагалі засвідчити виправлення винного, або посприяти цьому.

Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання (частина перша ст. 105 КК). Як “щире розкаяння”, так і “подальша бездоганна поведінка” може бути наслідком між потерпілим та неповнолітнім злочинцем. Крім того, результати примирення можуть засвідчити таке розкаяння і слугувати проявом “бездоганної поведінки”.

Крім усього вищезгаданого, досить високий загальний потенціал в аспекті врахування результатів примирення між потерпілим та підсудним при вирішенні кримінальних справ має й та обставина, що суд, постановляючи вирок, враховує поміж іншим також і особу підсудного. Очевидно, що той підсудний, який свого часу досяг згоди з потерпілим, може розраховувати на більш позитивну характеристику його особи.

Як попередній підсумок можна відзначити, що матеріальне кримінальне право України досить ґрунтовно і послідовно розробило низку норм, які створюють передумови для результативного застосування примирення між потерпілим та обвинуваченим/підсудним. Водночас, процесуальне право не містить положень, що регулюють його здійснення, зокрема в справах публічного обвинувачення. 

Інститут примирення винного з потерпілим набув важливого значення для кримінального судочинства інших країн і став невід’ємною частиною низки міжнародних нормативно-правових актів. Примирення винного з потерпілим покладено в основу терміну «відновне правосуддя» – підходу до вирішення наслідків злочину, який надає можливість сторонам кримінальної ситуації – потерпілому та правопорушнику – самим брати участь у вирішенні питання щодо наслідків скоєного злочину та попередження вчинення подібного діяння у майбутньому.

 24 липня 2002 р. Економічна і соціальна Рада ООН прийняла резолюцію “Про основні принципи програм відновного правосуддя у кримінальних справах”, яка рекомендує всім країнам розвивати та впроваджувати програми відновного правосуддя у національне судочинство.

Оскільки примирення потерпілого з обвинуваченим/підсудним проводиться за допомогою спеціально підготовленого посередника – медіатора, то часто програма примирення має назву медіація.

Відповідно до Рамкового рішення Ради Європейського Союзу “Про місце жертв у кримінальному судочинстві” від 15 березня 2001 року медіація в кримінальних справах – це процес пошуку до або під час кримінального процесу взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництва компетентної особи – медіатора. На підставі цього рішення всі країни Європейського Союзу зобов’язані поширювати посередництво в кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-якої угоди між потерпілим та правопорушником, досягнутої в процесі посередництва. Причому до 22 березня 2006 року всі країни ЄС в обов’язковому порядку повинні прийняти закони, які б забезпечували проведення посередництва в кримінальних справах.

Рекомендація № R (99)19, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 р. закликала держави – членів Ради Європи (членом якої є і Україна) сприяти розвитку і проведенню програм посередництва між потерпілим і правопорушником в якості загальнодоступної послуги.

Перші програми примирення потерпілого і правопорушника з’явилися в кінці 70-х рр. у США та на початку 80-х рр. в Європі. Першою з європейських країн, яка ініціювала таку програму, стала Великобританія під впливом прикладу США та Канади.

На даний час програми примирення успішно діють в Норвегії, Фінляндії, Великобританії, Австрії, Німеччині, Франції та закріплені на рівні національного законодавства. Так, в одному із англійських регіонів на медіацію направляють щорічно 1500 справ. За результатами опитування 76% потерпілих та 92% правопорушників були задоволені медіацією. В Шотландії прокурори можуть займатися справою лише тоді, коли медіація вже закінчена.

В інших країнах Європи здійснені перші кроки у вигляді пілотних проектів. Тут можна назвати Данію, Швецію, Нідерланди, Ірландію, Іспанію та Італію. Протягом останніх років активізувався рух за впровадження програм примирення в Східній Європі і особливої уваги заслуговує досвід Польщі. Там після завершення експериментального періоду програми примирення (медіації) міцно закріпилися, були впроваджені та прийняті на рівні національного законодавства. Серед країн колишнього СРСР лідером є Росія, де програми примирення у якості експерименту діють протягом кількох років у 10 містах, зокрема у Москві, Тюмені, Іркутську тощо. У Республіці Молдова вже готовий законопроект “Про медіацію”, який пройшов парламентську експертизу і незабаром буде прийнятий Парламентом. Слід зазначити, що в країнах Західної Європи використовується слово “медіація”, за винятком Німеччини, яка використовує слово “примирення”. Це ж стосується і Росії.

 Оскільки Україна взяла курс на інтеграцію з європейським законодавством, то доцільно включити примирення (або ввести термін “медіація” як один з різновидів примирення) потерпілого та обвинуваченого/підсудного у окрему кримінально-процесуальну норму. 

ПРОПОЗИЦІЇ ЗАКОНОДАВЦЮ

Як вже вище зазначалось, головна правова проблема, яка заважає безпосередньому впровадженню примиренню (медіації) у кримінальний процес, – це повна відсутність регулювання у проекті КПК прав та обов’язків відповідних органів та посадових осіб-суб’єктів кримінального процесу (досудового слідства, прокуратури, суду) стосовно здійснення процедур примирення. Вирішення цієї проблеми відкриє шлях для повноцінного використання можливостей медіації у кримінальному процесі.

Видається доцільним, доповнити проект КПК наступною статтею: “У ході попереднього слідства прокурор або орган дізнання (міліція), а також суд за ініціативою або за згодою обвинуваченого/підсудного і потерпілого може направити справу для примирення обвинуваченого/підсудного та потерпілого, у тому числі для проведення процедури примирення за участю спеціально підготовленого посередника”.  У такий спосіб цим доповненням буде вирішено низку процесуальних питань, зокрема, оформлення рішення органу чи посадової особи-ініціатора примирення, визначення відповідальної за проведення процедури примирення організації, надання необхідної для здійснення процедури примирення інформації та ін.

Доповнення вітчизняного КПК подібною нормою дало б змогу безпосередньо використовувати процедури примирення у кримінальному процесі з наслідками, які вже визначені чинними Кримінальним кодексом.

Одночасно, на мою думку, тут доцільно використати іноземний, зокрема польський досвід, і передбачити:

–  можливість призначення примирної процедури у тих справах, у яких є потерпілий, які передбачають у якості максимального покарання позбавлення волі на строк до п’яти років (тобто, у справах про злочини середньої тяжкості) та за умови згоди обох сторін. Крім того, варто закріпити за прокурором, слідчим (за згодою прокурора) та судом право направляти для проведення примирення і справи про тяжкі та особливо тяжкі злочини тоді, коли є суттєві підстави вважати, що примирення може мати позитивні результати. Це дозволить використати потенціал положень Кримінального кодексу та Кримінально-процесуального кодексу, які визнають щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди обставинами, що пом’якшують відповідальність; які передбачають звільнення підсудного від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки та втратою діянням чи особою суспільної небезпечності та ін.

–  включення/невключення часу, відведеного на примирення, до процесуальних строків, визначення максимальних строків її проведення. На мою думку, тут також доцільно використати польський досвід, визначивши, що час проведення процедур примирення не включається до процесуальних строків (строки проведення досудового слідства), а загальна його тривалість не може перевищувати, наприклад, одного місяця. Це дозволить уникнути невиправданого затягування процедури примирення, з одного боку, обвинуваченим/підсудним, внаслідок його незацікавленості у цьому, а з іншого, – потерпілим чи іншою особою, внаслідок обмеження максимальної тривалості цього процесу. Такий крок означатиме також надання сторонам та посереднику (медіатору) достатнього та визначеного часу для належної організації та проведення процедур примирення.

–  врегулювання вимог до посередників (медіаторів) та процедури їх обрання. На мій погляд, загальний підхід щодо цього питання має полягати в закріпленні вимог до конкретних фізичних осіб-медіаторів. Тобто, в українському законодавстві можливе закріплення відповідальності за проведення медіації за певними “авторитетними установами”, зокрема громадськими організаціями. Однак, не установа, а конкретна людина-медіатор повинна мати відповідні навики, освіту, досвід, вік тощо. Саме їх і слід визначати в законі.

Окремо слід сказати про необхідність більш ґрунтовної процесуальної розробки процедури примирення за участі неповнолітніх. Зокрема, потрібно закріпити підвищені вимоги до медіаторів у справах за участі неповнолітніх; передбачити обов’язковість залучення до процедури посередництва педагога або професійного психолога (якщо таким не є сам медіатор), а також батьків, усиновителів (законного представника неповнолітнього).

Землянська В.В., кандидат юридичних наук,

доцент кафедри кримінально-правових дисциплін

Академії муніципального управління (м. Київ),

Координатор Програми примирення потерпілих

та правопорушників Українського Центру Порозуміння

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування