Перший тюремний день – це світ, розрубаний на дві половини

Валентин Мороз [11,с.435].

«Наприкінці серпня – на початку вересня 1965 року буденний плин часу для десятків людей в Україні припинився. Спочатку поповзли чутки (поширювані офіційними особами) про те, що в республіці розкрито антирадянський «бандерівський» підпільний центр, знайдено нелегальну друкарню, вилучено зброю, іноземну валюту тощо. Незабаром з’ясувалося, що на робочих місцях, в аудиторіях вузів не вистачає декількох десятків чоловік. Вони опинилися в ізоляторах КДБ.»- так дослідник Георгій Касьянов охарактеризував  стан громадськості УРСР періоду першого  Покосу [6,с.47 ].

 Це було перше масштабне   репресування української інтелігенції після Другої світової війни ( Другим  можна вважати Генеральний погром 1972 року [8,с.2], а третім, і напевно, за масовістю й останнім, ліквідацію Української Гельсінської Групи [6,с.161-162 ] ).

Постать Валентина Мороза невідривно пов’язана з  рухом шістдесятників ( хоча його стаття  «Хроніка опору» написана в 1969 році вже самою назвою виводила боротьбу з сфери культури у більш ширшу соціально-політичну площину,   не обмежуючи її терміном «шістдесятництво»,  визначала більш ширшим поняттям «опір») і його розгромом.

Перший судовий процес (часто в літературі відповідні процеси над дисидентами   називають судилищами – назвою передаючи характер і проводячи паралелі з єзуїтською юриспруденцією середньовіччя), що дав початок репресуванню шістдесятників, відбувся у Луцьку в січні 1966 року. Обвинувачення тоді було висунуто  викладачам місцевого педагогічного інституту – В.Морозу та Д.Іваненку.

Не дивлячись на надуманість інкримінованих звинувачень, на те, що «свідки» їхньої «злочинної» діяльності на судовому процесі  одностайно стали на сторону засуджених, вирок  ухвалили. Валентина Мороза засудили на 5 років таборів суворого режиму,  а     Дмитра Іваненка – на 2 роки за ст. 62 КК  УРСР (звинувачення в антирадянській  і націоналістичній агітації і пропаганді) [3,с.89].

 Проте, відбувши покарання,  Валентин Мороз не довго  перебував на свободі. Через дев’ять місяців історик знов потрапив з грати. На той момент у самвидаві вже набули популярності і поширення  його есе «Репортаж із заповідника Берії», «Серед снігів»  та декілька                 інших [10,с.136 ].

Всі вони несли в собі  елементи ідеології. Зрозуміло що не марксистської. Спільність офіційно-охоронної  ідеології з ідеями творів Валентина Мороза полягала лише в одному, що вони  обидві  мали  тоталітарне спрямування. На думкою дисидента і  публіциста Василя Овсієнка на той час: «Найвизначнішим представником інтегрального націоналізму став блискучий публіцист, історик Валентин Мороз з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю[9,с.121]».

Владі  однозначно було не вигідно  тримати таку людину на свободі, тим більше, що науковець не  був далеким від агітації. І хоча тоталітарні націоналістичні ідеї на той момент уже не користувалися особливою популярністю, історика все-таки ув’язнюють.  Валентин Мороз  отримав на 9 років ув’язнення і 5 років заслання, як «особливо небезпечний     рецидивіст [3,с.95 ]».

Сам  дисидент не дивлячись на цей повторний арешт відзначав з властивою йому непохитністю і оптимізмом: «Найбільшим сюрпризом минулого десятиріччя було те, що арешти 1965 року не загальмували, а прискорили українське відродження. Ера великого страху минула. Арешти не налякали, а викликали велику зацікавленість не тільки в Україні, але й в усьому світі [ 3,с.88]».

Процес же  звільнення В.Мороза  став практично безпрецедентним за розмахом активності громадськості в світі.

Так, 17 червня 1970  майбутня співзасновниця УГГ, відома громадська діячка Оксана Мешко на захист  дисидента звертається з листом до голови ПВР УРСР Ляшка, голови КДБ УРСР Нікітчека і депутата Б.Є.Патона [ 7,с.18].

У відповідь на  це вже сама влада зацікавилися   Оксаною Мешко :  «Мене викликали до КДБ, і співробітник розмовляв з приводу цієї моєї заяви в тому дусі, що немає чого мені втручатися в справу Мороза. А на закінчення сказав: «Не лезьте в это дело, я вас предупреждаю из желания вам ». Таким чином, я одержала пряме попередження й усну відповідь на свого листа Президії Верховної  УРСР  від співробітників КДБ [7,с.71 ]».

  Василь Романюк, в майбутньому Патріарх Володимир, у тому ж таки  1970 році виступив на захист заарештованого.  Це стало приводом для  розпуску опікуваної ним церковної громади   с. Космач Косівського р-ну, а  самому священику   заборонити правити службу Божу. В січні 1972 року Василь Романюк взагалі був заарештований і засуджений до  7 років таборів особливого режиму і 3 років заслання [3,с.41].

У червні 1974 року російський правозахисник А.Сахаров звернувся до Л.Брєжнєва та Р.Ніксона  окремим листом на захист В.Мороза. 30 жовтня 1975 року Василь Овсієнко, сам при тому перебуваючи   в ув’язненні   пише заяву Комітету захисту прав людини при організації об’єднаних Націй в якій вимагає звільнення з тюрем політв’язнів, у тому числі, Валентина Мороза [9,с.294 ].

1 червня В.Мороз в знак протесту  оголосив голодування. Інформацію про цей «голодний страйк» вмістили десятки найвідоміших газет всього світу. На його захист виступили Міжнародний Пен-клуб, Міжнародна Амністія, Міжнародна Ліга захисту прав людини, Комітет захисту прав радянських політв’язнів «Нью-Йорк». Товариство української студіюючої молоді створило у Вашингтоні і Торонто комітети захисту  В.Мороза, які організовували одноденні  голодування студентів перед радянськими представництвами, збір підписів на його захист, кампанію в пресі. У вересні 1974 р. в справі В.Мороза  сенатор конгресу США  Г.Джексон особисто звернувся до Л.Брежнєва, у жовтні це  зробили 9 парламентарів Великобританії, потім уряд Канади.  Звільнення вимагала громадськість  Франції, Німеччини, Норвегії, Швеції,   Австрії [6,с.156 ].

 У квітні 1979 році В. Мороза разом з чотирма іншими радянськими дисидентами обміняли на двох агентів КДБ, розкритих та заарештованих у США і засуджених на 30 років. Цей жест дав надію українським політв’язням які продовжували перебувати в ув’язненнях, проте сподівання не справдилися, і табори існуватимуть ще майже десятиріччя [10,с.307 ].

Як історик і дисидент  Валерій Мороз часто  полемізує у своїх творах на предмет майбутнього облаштування української держави та констатації поточного стану нації. За подекуди різкі та радикальні ідеї  та випади ставлення до нього як мінімум полярне.  В цьому напевно, розкривається  той    національний конфліктний  менталітет  про який Іван Дзюба говорив як про явище,  що «болить нам, боліло поколінням предків і. здається, болітиме нашим нащадкам, бо поки що не видно твердої надії на глибоке одужання [2,с.27 ]».

Наведені нижче  витримки висловлювань дисидента  в  жодному разі не мають на меті когось переконати приставати до когорти апологетів В.Мороза або його критиків. Це просто спроба подання його думок і тверджень у контексті  оцінки перспективи становлення нашої держави.

Сам Валентин Мороз  повернувся до України, щойно та здобула незалежність. Своєрідно, зі своїм прямолінійним сарказмом він коментував цей крок у інтерв’ю «Галицьким Контрактам»: « переїхав до Канади, перечекав там дощ та й повернувся. Діаспора й досі вважає, що я дурний. Бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся [5 ]».

 Радикальні ж зміни в соціалістичному таборі Валентин Мороз прогнозував ще в доволі міцну бутність Радянського Союзу. Ґрунтування цієї впевненості виводиться, як бачимо, з проведених паралелей світової геополітики: «Можу коротко згадати свої виступи після виходу з тюрми (1979 – 80 роки) і в журналі «Анабазис» (стаття в 1981 році), де було сказано (я майже дослівно пам’ятаю), що 80-90 роки на Сході Європи будуть неспокійними. Бо там почнеться те, що закінчилось 20 років тому в Азії й Латинській Америці: доба деколонізації. Тепер би зробив поправку – деімперизації [1]».

Передбачаючи творення української держави, також ще в   есе «Серед снігів», вміщеному  у 1983 році до кількатомного видання «Українська суспільно-політична думка в 20 столітті», історик висуває своє бачення вектору перемін : «Українське відродження потребує людей нової якості, аристократів духу. Ми звикли по-плебейському реготати над словом «шляхта» і забули, що від нього походить також «шляхетність». Найбільше лихо України в тому, що постійні лихоліття зробили нас нацією плебеїв [6,с.108 ]».

Разом з цим історик дорікає у неамбіційності держави, більш того, визнаючи те, що це вже стало для нації ледь не закономірністю:  «З давніх-давен великою помилкою України є те, що ми тільки боронимось і ніде не висуваємо претензій. Інші не бояться висувати [4,с.2 ]».

Список використаної літератури

1.    1.    http://www.universum.org.ua/book/2001/morozv_2.html
2. Дзюба І.  українські усобиці як феномен світової історії// Ольжич О. Дух руїни/ Вступне слово О.Зінкевича; Післямова І.Дзюби.-К.: Смолоскип,2007.- 52с.
3. Захаров Б.Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987)/ Харківська правозахисна група;   Худож.- оформлювач  Захаров Б.-Харків: Фоліо, 2003.-144с.
4. Інтерв’ю А.Лазарєвої  «Ми звикли жити без претензій» // Молодь України № 21 (16820), вівторок, 7 квітня 1992 року.-С.2
5. Інтерв’ю О.Швагуляк-Шостак. // Галицькі контакти № 29, липень 2000р.
6. Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1-80-х років .- К.: Либідь,     1995.-224с.
7. Не відступлюся ! : До 100-річчя Оксани Яківни Мешко/ Харківська правозахисна група; Упоряд. В.В. Овсієнко, О.Ф.Сергієнко; Худож.- оформлювач Б.Є.Захаров.-Харків: Фоліо,2005.- 344с.
8. Овсієнко В. Покіс// Самостійна Україна № 2 (23), січень 1992 .- С.2-3
9. Овсієнко В.В. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн.. 2.-Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005.-352с.
10. Овсієнко В.В. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн.. 1.-Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005.-352с.
11. Савчин М. Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної  боротьби під час і після другої світової війни.-К.: Смолоскип,2003.-546с.: портр.

Ігор Перенесієнко