Про права людини в Україні в 2018 році – до 70-річчя прийняття Загальної декларації та Конвенції про геноцид (ВІДЕО) +ПРЕС-РЕЛІЗ
6 грудня 2018 року, у Києві в ІА «Інтерфакс-Україна» відбулася прес-конференція до 70-річчя ухвалення Загальної декларації прав людини та Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
У заході взяли участь Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи, та Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінкської спілки з прав людини.
Правозахисники розповіли про еволюцію ставлення до цих документів й розглянули стан з правами людини в Україні у 2018 році.
До кінця 80-х років минулого століття Загальна декларація прав людини публікувалася в СРСР тільки для партійної номенклатури і була нікому не відома, вона вилучалася при обшуках у дисидентів як антирадянський документ, яким вона, по суті, і була. Радянські юристи аж до початку 90-х називали цивільні і політичні права і свободи «буржуазною вигадкою», а підтримували тільки права другого покоління – економічні, соціальні і культурні. Варто згадати, що 10 грудня 1948 року СРСР і його сателіти, в тому числі Україна, голосували ні «за», ні «проти» Декларації в цілому, а утрималися. Україна утримується й досі: державна політика в галузі прав людини залишається безсистемною, хаотичною і неефективною. Причини такі.
Конституція 1996 року стала адекватним віддзеркаленням типових для посттоталітарної країни патерналістських державницьких устремлінь і традицій. Держава проголошувалася національною святинею, мала монопольні важелі впливу в політиці, економіці, культурі, освіті та охороні здоров’я. Водночас, вона продовжувала виступати найсильнішим гравцем на ринку, головним культурним арбітром в царині ідей, гарантом добробуту, зайнятості, пенсій та фізичного здоров’я громадян. Ці патерналістські гарантії не виконувалися, не виконуються і не можуть бути виконані.
Другий розділ Конституції України містив велику кількість прямих запозичень з двох загальновідомих міжнародних пактів ООН про права людини 1966 р., але при цьому в суто юридичному сенсі не розрізняв норми Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які держава мусить виконувати за будь-яких обставин, і положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, можливість реалізації яких пов’язується, як відомо, з реальним економічним станом тієї або іншої країни. Йдеться про те, що економічні та соціальні права, як правило, вважаються нормами прямої дії лише за наявності спеціальних офіційних коментарів, якими визначаються конкретні параметри судового захисту так званих «позитивних», тобто існуючих за рахунок активності держави, прав.
Таким чином, пряме копіювання західних зразків мало в даному випадку своїм наслідком суто ідеологічний, значною мірою навіть демагогічний, ефект. Наприклад, й досі відверто проблематичними в Україні виглядають записані в Конституції «право на житло» (стаття 47), «право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48), «право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування» (стаття 49), а також інші права другого покоління, які в нинішніх українських умовах перетворилися для значної кількості громадян на справжню фікцію. Їх неможливо захистити в суді.
Тим не менше українці довели світові, що головна цінність для них – це свобода, і для великої частини українців вона важить більше, ніж життя. Це показують і соціологічні дослідження. Згадаймо, всі повстання в сталінському ГУЛАГу були організовані українцями, зокрема, й найбільше – Норильське. Люди йшли на смерть, аби зберегти честь, достоїнство, гідність. Так само за прагнення мати внутрішню свободу пішли в табори правозахисники 60-80-х років. Коли в листопаді 2004 року люди виходили на Майдан, у церквах молилися за їхнє життя, бо ніхто не знав, чим це закінчиться. І як ми вже пізніше дізналися, план силового розгону Майдану дійсно був. Те ж саме було в 2013-2014 роках – навіть коли почалися розстріли, люди залишалися на Майдані, ризикуючи життям…
Але свобода передбачає відповідальність, а от цього українцям дуже бракує. Бо в головах багатьох людей – і в державі, і в суспільстві – все ще панує уявлення, що за рахунок примусу й застосування сили можна вирішити складні проблеми. Це стара українська хвороба – всі політичні сили керуються політичною доцільністю й нехтують правом, ігнорують судову владу й намагаються керувати нею. В суспільстві є схильність до насильницьких дій, до популізму, який набрав у нас загрозливих масштабів, а люди цього навіть не усвідомлюють. Розуміння того, що це насправді обмежує свободу, шкодить їй, немає.
Стан з правами людини в Україні в цілому погіршується. Зростає рівень жорстокого поводження в СБУ, НПУ та КВС України. Невдала пенітенціарна реформа, яка фактично ще й не починалася, призвела до того, що стала ще гіршою медична допомога в УВП, звільнити людину за станом здоров’я зараз неможливо, оскільки старі медичні комісії розформовані, а нові не створені. Під час візитів до УВП ми переконалися в цьому. Фінансування УВП жалюгідне: в бюджеті менше 50% від потреби, а реально надають 25%. На харчування йде 10.5 грн. на одного засудженого, а в психіатричних лікарнях ще менше. На тлі шалених зарплат топ-менеджменту державних монополістів, суддів КСУ та ВСУ це виглядає особливо огидно. Співвідношення між максимальною та мінімальною зарплатнею в державному секторі знову сягнуло 100.
Збройний конфлікт породжує екстраординарні порушення прав людини ؘ– вбивства, катування, загибель людей від обстрілів й на мінах та розтяжках, знущання над полоненими, використання цивільних осіб як «живих щитів», незаконні затримання, яких було дуже багато, сексуальне насильство, посягання на людську гідність, насильницькі зникнення. Він стимулює зростання насильства й ненависті, це вкрай погана тенденція, загрозлива для майбутнього. Наші соціологічні дослідження показали, що сьогодні 24.5% українців стверджують, що можна застосовувати катування. А до 2014 р. таких було лише 14 відсотків. Зокрема, серед тих, кого можна катувати, люди називають сепаратистів і терористів.
У нас прийнято вважати головною причиною українських негараздів велику корупцію, мовляв, треба посадити усіх корупціонерів і так її побороти. Проте, як на мене, тут плутають причини і наслідки. Успіх боротьби з корупцією вимірюється не кількістю людей, позбавлених волі, а обсягом коштів, які вирвали з тіньового обігу, і кількістю зруйнованих корупційних схем, які були закриті у результаті діяльності правоохоронних органів. Наша корупція – це фактично замінник ринку, якого в нас нема. Саме тому влада і бізнес у нас пов’язані. Близькість до влади для бізнесмена означає всілякі гаразди, додаткові бонуси, стимули і так далі. Звідси росте наша корупція. І вона дійсно є всеосяжною.
Насправді, усі наші проблеми закорінені в минулому. Хай би про що ми говорили – про реформу поліції чи прокуратури, зловживання в СБУ чи боротьбу з корупцією, допомогу внутрішнім переселенцям чи черги на лінії розмежування – ми завжди відповідаємо на запитання: чи зневажає держава свободу людини та чи спрямована вона на припинення чи бодай пом’якшення людських страждань, або, навпаки, є до них байдужою? Це запитання, як лакмусовий папірець, відділяє тренд на відхід від пострадянської держави й перетворення на державу, в якій переважають європейські цінності, від консервативного тренду на збереження радянських рудиментів, закорінених у нелюдяних практиках комунізму.
Перемога у збройному конфлікті з РФ безпосередньо залежить від того, який тренд переможе. Україна здатна конкурувати зі значно більшою авторитарною та патерналістською Росією, тільки коли сама відкине патерналізм і стане справді вільною та демократичною державою. А відійшли ми від Росії ще недалеко й постійно задкуємо. Усвідомлення цього конфлікту трендів і постійна перевірка близькості державних рішень до комуністичних рецептів Леніна, Сталіна та їхніх послідовників і відмова від рішень радянського штибу мають убезпечити нас від поразки.
Щоб подолати старі радянські тренди, необхідна реальна декомунізація подібно денацифікації в Німеччині.
Найперше завдання декомунізації – повернення людям почуття власника та формування сильного середнього класу. Справді, людина без власності не може усвідомлювати себе громадянином.
Комунізм ліквідував свободу думки, свободу слова, свободу зібрань, свободу асоціацій та інші фундаментальні свободи й демократію як таку. Повернення фундаментальних свобод не лише на папері, а й у реальності, утвердження демократичних цінностей і народовладдя – друге головне завдання декомунізації.
Доти, доки люди чекатимуть, що держава забезпечить їм житло, робочі місця, належну зарплатню, безкоштовну освіту та медицину, соціальний захист – комунізм житиме. Тому третє завдання декомунізації – утвердження у свідомості людей відмови від патерналістських очікувань.
Повернення індивідуалізму, усвідомлення того, що тільки вільна й автономна людина, незалежна від волі колективу, може вповні скористатися інтелектуальною й економічною свободою, стати незалежною, заможною та щасливою – це четверте завдання декомунізації.
І лише на п’яте місце ми би поставили деміфологізацію комунізму – відмову від символіки, зняття пам’ятників, перейменування міст, площ, проспектів, вулиць, провулків.
Наостанок про ще одне важливе завдання, хай би яким утопічним та ідеалістичним воно не здавалося. Необхідно визначити на правовому рівні діяння радянської влади злочинами. Це є моральним обов’язком перед загиблими, це необхідно для утвердження історичної справедливості, укріплення імунної системи українського народу проти політичних репресій, насильства, невиправданого державного примусу.
Ідеї Рафаеля Лемкіна, творця Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, 70-річчя ухвалення якої виповнюється 9 грудня, є дороговказом у майбутнє у площині правової оцінки злочинів комунізму. Вони мотивують розглянути ці злочини, за Лемкіним, проти тіла, мозку та душі українського народу – селян, інтелігенції та церкви – як низку геноцидних злочинів чи злочинів проти людяності, всебічно розглянути в кожному з них термін дії злочину, його подію, об’єкт, суб’єкт, мотив та умисел, дослідивши кількісні та якісні характеристики репресій. Щодо кожного злочину слід підготувати відповідний висновок. Так само доречно розглянути злочини радянської влади проти етнічних, релігійних та інших меншин в Україні – поляків, німців, кримських татар тощо.
Таким чином в Україні будуть створені передумови, щоб провести повноцінний судовий процес для розгляду злочинів комунізму. Насправді немає ніяких сумнівів в тому, що Сталін і його підручні винні в знищенні народів і етнічних спільнот, а комуністичний тоталітарний режим, який зробив масовий терор практикою державного управління в СРСР, сам по собі злочинний. Однак, необхідно встановити ці факти в правовій площині. При цьому, оскільки всі обвинувачені померли, потрібно створити спеціальні правила для такого суду подібно Статуту Міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 року. І такий суд є необхідним, якою б утопічною, чим далі, тим більше, не виглядала б ідея його проведення. Цей суд мав би бути міжнародним з участю Німеччини, Польщі, країн Балтії та інших країн і розглянути злочини проти інших етнічних груп. Чи знайдеться у керівництва Української держави політична воля для здійснення такого суду?
За підтримки Міністерства іноземних справ Німеччини
Джерело Харківська правозахисна група