Про права ЛГБТ та Маніфест Маршу Рівності. Інтерв’ю з експертом Української Гельсінської спілки з прав людини
Напередодні Маршу Рівності, який пройде в Києві 19 вересня, координатор проектів щодо захисту прав ЛГБТ Української Гельсінської спілки з прав людини Максим Петров пояснює, як розслідуються поліцією напади на ЛГБТ та хто відповідає за них.
У неділю, 19 вересня в Києві відбудеться черговий Марш Рівності — найбільша та найвидиміша ЛГБТ-подія в Україні. Цього року учасники та учасниці традиційної ходи за допомогою Маршу хочуть звернути увагу влади та суспільства на низку питань, пов’язаних із захистом прав ЛГБТ людей та їхніх союзників. Зокрема, йдеться про такі аспекти як внесення змін у законодавство, протидія цькуванню та домашньому насильству, доступність та якість послуг в сфері громадського здоров’я, кримінальне покарання за насильство за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної самоідентифікації тощо.
Як розслідуються злочини на ґрунті ненависті по відношенню до ЛГБТ сьогодні, яких нормативних актів у сфері захисту прав ЛГБТ бракує Україні сьогодні та чи можуть змінити ситуацію публічні камінг-аути політиків та артистів, у інтерв’ю НВ розповідає Максим Петров, координатор проектів Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) щодо захисту прав ЛГБТ-спільноти та активістів.
Олександра Горчинська: В юридичній площині існує таке поняття як злочини на ґрунті ненависті. В Україні воно регулюється ст. 161 Кримінального Кодексу — Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками. Якщо говорити про напади на ЛГБТ, то чи багато таких інцидентів кваліфікуються саме як злочини на ґрунті ненависті?
Максим Петров: Якщо говорити про те, як їх розслідують, то розслідують погано. Нещодавно ГО Мережа правового розвитку оприлюднила результати дослідження — вибірку всіх злочинів на ґрунті ненависті. Точніше, вибірку таких справ за п’ять років, у період з 2015-го по 2020-й. У період з 01 січня 2015 року до 30 червня 2020 року в ЄРДР було зареєстровано 616 кримінальних проваджень із ознаками злочинів, вчинених з мотивів нетерпимості. Вони виокремили близько 600 справ: ті, які мають ознаки злочину на ґрунті ненависті й можуть розслідуватися, як злочини на ґрунті ненависті. Але до суду з них дійшло всього лише зо два десятки.
Тобто проблема існує — як з кваліфікацією, так і з документуванням злочинів на ґрунті ненависті. А ще — з тим, як реєструються заяви. Так, в цій ситуації чималу роль відіграє поліція, але стверджувати, що це — тільки її вина, також неправильно. У нас є проблеми з законодавством.
Стаття 161 ККУ визначає питання нерівності, покарання за порушення рівноправності, за що наступає кримінальна відповідальність, але є дуже багато проблем із формулюваннями. Ця стаття, де вказані різні ознаки, за якими може відбуватися покарання, має купу розмитих понять і не дає змогу чітко сформулювати склад злочину. А тому щоразу поліцейський, який розслідує чи хоче розслідувати таку справу, стикається з тим, що в нього буде вільна трактовка ситуації.
Теоретично також є рекомендації ОБСЄ, якими можна керуватися для кращого розуміння ситуації — процесу документування та розслідування. Але оскільки процедура не прописана в Карному Кодексі і будь-яких інших документах, виходить, що це, що називається, «вільне плавання».
Недосконалість в нормативному полі — лише одна з причин. Інша причина, на жаль, це гомофобне ставлення самої поліції до ЛГБТ. Попри те, що зараз для правоохоронців проводять чимало навчальних тренінгів, і досі трапляються ситуації, коли безпосередньо при оформленні заяви про злочин чи при проведенні слідчих дій з боку поліції можна почути насмішки або мову ворожнечі, звинувачення в тому, що людина сама винувата в тому, що з нею сталося.
І ще один момент — це вивчений поліцією алгоритм дій під час розслідування таких ситуацій як завдання тілесних ушкоджень, пошкодження майна і так далі. Навіть якщо такі ситуації пов’язані зі злочинами на ґрунті ненависті, їх все одно кваліфікують та розслідують не так. Бо зі злочинами на ґрунті ненависті треба «гратися». Ну і, звісно, останнє — це доведення такої справи до суду, якщо вона все ж таки була кваліфікована як подібний злочин.
Олександра Горчинська: Чи ситуація якось відрізняється в залежності від того, це Київ чи регіони?
Максим Петров: Різниця однозначно є. Тут можна говорити, наприклад, про активність ЛГБТ-спільноти, тобто міста, в яких ці люди найбільш видимі, найбільш активні. Наприклад, це Київ, бо саме в Києві проходить Київпрайд з рекордними для України понад восьма тисячами учасників. Це також Одеса, Харків, Кривий Ріг. Є також міста, де є сформована активістська ЛГБТ-спільнота, але вона не настільки масова, або принаймні не показує себе. Це, наприклад, Житомир або Вінниця.
Олександра Горчинська: А як щодо західної частини України?
Максим Петров: Там з цим дуже складно, тому що чималу роль відіграє також релігійний фактор, біблійні паралелі, коли гендерна ідеологія, зокрема, питання ЛГБТ, сприймається як «не по Богу». Що називається, не по Біблії. Хоча там також є ЛГБТ-організації.
Але є проблема, наприклад, з тим же мером Івано-Франківська, який дозволяє собі висловлюватися, як хоче. Ми знаємо, що в цих регіонах подекуди відбувається пригноблення на рівні влади, а в деяких містах фіксуються звернення міськрад стосовно заборони ЛГБТ-зібрань. І коли влада відверто демонструє гомофобні настрої, це викликає обурення в чималої кількості людей.
Але загалом є і хороші тенденції. Наприклад, Уповноважений ВР з прав людини почала реагувати на подібні злочини щодо ЛГБТ. А раніше — не реагувала.
Олександра Горчинська: Чому?
Максим Петров: Версії є різні. Можливо, через те, що ті чи інші злочини «не були такими значними чи визначними», або ж тому, що банально не вистачає людей в штаті Офісу Омбудсмена, які б допомагали їй моніторити всі ці моменти і реагувати.
Олександра Горчинська: Хто зазвичай вчиняє напади на ЛГБТ? Що це за організації?
Максим Петров: Останнім часом ці напади почастішали. Хто це робить? Праворадикальні організації або ж ті, хто сповідує консервативні ідеї, не обов’язково саме праворадикальні. І звичайно, вони беруть на себе відповідальність за свої дії, тому що це значною мірою їхня «візитна картка». Вони цього не приховують.
Олександра Горчинська: Чи комунікують якось представники таких консервативних праворадикальних рухів з правозахисними організаціями на зразок УГСПЛ?
Максим Петров: Як такої комунікації немає. Вони вступають в полеміку в публічній площині на різних фронтах, і часом можуть застосовувати насильство як спосіб вплинути на думку інших, спільноти в першу чергу.
Олександра Горчинська: 19 вересня в столиці відбудеться черговий Марш Рівності. Напередодні цієї події ГО Київпрайд опублікувала Маніфест Маршу Рівності з низкою вимог до керівництва країни. Ці вимоги стосуються, наприклад, прийняття парламентом нових нормативних документів, протидії домашньому насильству, булінгу, визнання цивільних партнерств між людьми однієї документальної статі тощо. Чому ці питання є актуальними для України саме зараз?
Максим Петров: Я б сказав, що більшість з цих вимог — це питання безпеки громадськості. Тобто навіть не ЛГБТ-людей, а саме громадськості загалом. Тому що якщо у нас в суспільстві будуть запроваджені всі ті вимоги, законопроекти, нові правила, тоді всі ми будемо відчувати себе спокійніше.
Якщо ми говоримо, наприклад, про цивільні партнерства, то це — також питання комфорту. Якщо одні люди можуть укладати шлюб, тому що вони так вирішили, чому цього не можуть зробити інші? Тому що хтось вважає, що це не відповідає релігійним канонам? Але до чого тут релігія?
Олександра Горчинська: В Україні, на жаль, досі існує певна підміна понять. Часто люди, чуючи про боротьбу за права ЛГБТ, не розуміють, про які саме права йдеться, мовляв, «чого їм ще не вистачає». І починають апелювати, нібито ЛГБТ насправді вимагають права, умовно кажучи, ходити по вулицям в рожевому боа, займатися одне з одним сексом на вулиці або ще якісь подібні дикі речі.
Максим Петров: ЛГБТ — досі задача з багатьма невідомими для більшості суспільства. Від того й таке сприйняття. Треба розуміти, що зміни сприймаються складно. Більшість населення так чи інакше трансформується, але на це потрібен час. Є молоде покоління, яке краще сприймає зміни, і те, що все-таки тема ЛГБТ звучить, це добре. Навіть якщо зараз в цьому іноді є негативний контекст — ті ж самі, вже згадані вище злочини на ґрунті ненависті.
ЛГБТ — є. І це — частина українського суспільства. Це — просто люди. І це не «заразно». Далі справи підуть значно легше, після того, як цей буде усвідомлений.
Олександра Горчинська: В інших країнах ми вже бачимо приклади, коли відкриті ЛГБТ-люди займають високі посади в крупних підприємствах, входять до парламентів, очолюють міністерства тощо. В Україні поки що в політиці немає жодної такої фігури. Чому так?
Максим Петров: Так, я знаю, що, наприклад, в США є багато таких людей в політиці. Але у нас теж були такі спроби. На минулих парламентських виборах, наприклад, у нас було кілька партій, від яких висувалися відкриті ЛГБТ. Наприклад, партія Демократична сокира, в складі якої в Київраду балотувалася Анастасія-Єва Домані, трансгендерна жінка, а також інші політичні сили. От вони в своїх списках мали представників відкритих ЛГБТ спільноти. Тобто така спроба була.
Тут є такий цікавий момент: мені здається, що відомі, авторитетні люди можуть бути більш сміливими у своїх намірах зробити камінг-аут, адже на їхню адресу буде менше хейту, менше ненависті. Тому що якщо це — відома людина, яка показала себе як сильний політик, чи як відома особистість, артист абощо, дещо простіше долати ось цей бар’єр несприйняття ЛГБТ.
І взагалі представники праворадикальних рухів менше чіпають відомих ведучих, артистів тощо, тобто якихось таких знакових фігур, які належать до ЛГБТ. Тому що ці люди — справді відомі, і тому що по відношенню до потенційних кривдників у разі чого підніметься великий хайп. Тож у цьому сенсі представники праворадикальних рухів, мабуть, не ризикують виступати проти. Тут вони часто не мають належної підтримки в суспільстві, не отримають схвалення своїх дій.
Так, ситуація могла би змінитися, якби наші політики робили камінг-аути, адже серед політикуму, само собою, є також люди, які належать до ЛГБТ. Такі камінг-аути багато що показали. Це могло би бути щось схоже на ситуацію з армією — я маю на увазі той прорив, який ми зараз маємо, що в нас є ціла низка українських військових, відкритих ЛГБТ. Все це — завдяки Віктору Пилипенко [мається на увазі український військовий, гранатометник батальйону Донбас, відкритий гей, — ред.] і багатьом іншим військовим, які не бояться. Тепер питання в тому, чи готові подібним чином заявити про себе інші спільноти. Політики, або, скажімо, ті ж самі медики. Або будь-яка професійна сфера.
Максим Петров: Так, іноземці більше підтримують ЛГБТ відкрито, тому що в їхніх країнах це — нормально. І їм простіше транслювати ці всі меседжі в Україну, і вони тут знаходять підтримку. Разом із тим, наша ЛГБТ спільнота в таких випадках, коли розуміє, що є люди, до яких можна звернутися чи апелювати, почуває себе абсолютно інакше. Безпечніше. Тому що є хтось, хто може в комунікації з суспільством продемонструвати, що це — нормально, це відбувається.
З іншого ж боку, є в Україні відома «навіяна» нам теза про те, нібито все, що «західне» — це погано. Ця теза посилено стимулюється, нібито все, до чого ми йдемо, в тому числі, права людини — це ознаки західного способу життя, і воно нам не потрібне. Що не дуже правильно по відношенню до українського контексту.
Олександра Горчинська: Куди можуть звернутися ЛГБТ або їхні союзники, якщо вони потребують юридичної, правової допомоги?
Максим Петров: На сайті Української Гельсінської спілки з прав людини є перелік контактів наших приймалень по всій Україні. Там можна поспілкуватися зі спеціалістами та отримати кваліфіковану допомогу.
Крім того, отримати профільні консультації також можна у інших правозахисних організаціях, наприклад, у Правозахисному ЛГБТ Центрі Наш Світ, ГО «Інсайт». Є також мережа параюристів.
Автор: Олександра Горчинська.
Джерело: www.nv.ua.