Публікація

Правий радикалізм та злочини на грунті ненависті в Україні.

Хто може вважатися правим радикалом? Чому головними цілями для агресії з боку праворадикальних груп є саме ЛГБТ- та феміністська спільнота? В чому додаткова небезпека злочинів на грунті ненависті? Чи може база символів ненависті допомогти в боротьбі зі злочинами? На всі ці питання відповідає дослідниця праворадикальних рухів Анна Гриценко.   

Анна Гриценко

Такі видання як Радіо «Свобода», Центр прав людини ЗМІНА та «Громадський Простір» називають Вас дослідницею правих радикальних рухів. Чому так вийшло та як довго Ви працюєте у цій сфері?

Вперше я почала працювати із цією темою у 2010 році для дослідження мови ворожнечі в інтернет-ЗМІ для проекту “Без кордонів” ГО Центр “Соціальна дія”. У 2012 році я стала авторкою розділу у книзі “Гендер, релігія та націоналізм в Україні”, в якій аналізувала погляди українських праворадикалів на гендерні питання. Я фокусуюся на антигендерних рухах — ця назва має свою критику у науковому середовищі, але загалом під ним розуміють тих, хто виступає проти так званої “гендерної ідеології”. Це конспірологічна концепція, оскільки право на вільний вибір способу свого приватного життя так не називається, так само і  боротьба проти дискримінації за ознаками СОГІ не є “ідеологією”, тим паче “гендерною”.

У сферу Ваших інтересів також входять гендерні питання та права ЛГБТКІ. В чому, на Ваш погляд, небезпека дискримінації за ознакою СОГІ та гендеру?

Дискримінація безумовно небезпечна за будь-якою ознакою, проте станом на зараз в Україні праворадикальні групи активно ціляться саме у ЛГБТ- та феміністську спільноту. На це є різні причини. Почасти це пов’язане із радянською гомофобною спадщиною, на противагу, скажімо, прикладу Нідерландів, де політичні рухи правого спрямування не мають гомофобного виміру, бо і у цілому нідерландському суспільстві рівень гомофобії надзвичайно низький. Частково причиною є активність церковних організацій та груп, які вкладають зусилля і ресурси у нав’язування гетеросексуальної концепції сім’ї як єдино можливої, і до тієї чи іншої міри готові співпрацювати із праворадикальними групами. Так, нещодавно стало відомо, що  євангелістська церква “Емануїл” із Лисичанська оплачує судовий збір Чернівецької обласної ради, яка виступає відповідачем у судовій справі щодо дискримінації ЛГБТ-спільноти. Також відомо, що священник Православної церкви України Ярослав Кулик прямо закликав громити учасників Маршу рівності у рамках щорічного Київпрайду. Передумовою також є те, що і історія націонал-соціалізму демонструє нам неприйняття чоловічої та жіночої гомосексуальності, заборону на сексуальну освіту і просування концепції моногамної гетеросексуальної родини із дітьми.  У 1933 році, одразу ж після приходу націонал-соціалістів до влади у Німеччині, у Берліні був розгромлений Інститут сексуальних наук, а його книги були публічно спалені. Гомосексуальних чоловіків відправляли до концентраційних таборів, де частина з них зазнавала хірургічної кастрації, гомосексуальних жінок примушували сексуально обслуговувати солдат та офіцерів. Погляди на гетеросексуальну родину тоді базувалися на реаліях XIX сторіччя, де жінка мала бути домогосподаркою і займатися вихованням якнайбільшої кількості дітей. При виборі пари рекомендувалося застосовувати принципи “расової гігієни”. Коли сучасні праворадикали говорять про “традиційні сімейні цінності”, які необхідно захищати, вони також мають на увазі дуже вузьке поняття того, якою має бути сім’я, і здійснюють чи пропагують насильство щодо тих, хто практикує щось інше. І якщо, наприклад, боротьба із антисемітизмом після 1945 року велася дуже активно в усьому світі, і в Україні він до великої міри вже подоланий і вважається непристойним — то із гомофобією та трансфобією ще є дуже багато простору для роботи, і сучасні праворадикали активно фокусуються саме на цій темі.

Чи згодні Ви з твердженням, що злочин на ґрунті ненависті є крайнім проявом дискримінації?

Під “злочином на грунті ненависті” найчастіше розуміють саме насильницькі дії, зумовлені тим, що постраждала особа належить до вразливої категорії. Таким чином, він вважається таким, що має більшу суспільну небезпеку відносно аналогічного злочину на побутовому грунті, оскільки додатково просуває ідею нерівності. Водночас, насильницькі дії на грунті ненависті шкідливіші за ненасильницькі дії на цій самій підставі, такі як відмова у прийнятті на роботу. Тому, справді, це твердження небезпідставне.

 

«В Україні поширеною проблемою є те, що злочині на грунті ненависті не караються належним чином, відтак часто здійснюються одними і тими ж особами, яких усі знають в обличчя і по імені»

 

Яке місце, на Вашу думку, займають праві радикальні групи у списку тих, хто вчиняє злочини на ґрунті ненависті щодо вразливих груп населення загалом та ЛГБТКІ зокрема?

Якщо побутова дискримінація вразливих груп населення чи якісь спонтанні разові прояви агресії вчиняються і звичайними людьми, то коли йдеться про злочини із попередньою підготовкою, особливо систематичні, їх практично завжди здійснює праворадикальна група або окрема особа праворадикальних поглядів. В Україні поширеною проблемою є те, що злочини на грунті ненависті не караються належним чином, тому вони часто здійснюються одними і тими ж особами, яких усі знають в обличчя і по імені. Мені відомо про випадок, коли нападати на правозахисний захід прийшла особа, яка вже перебувала у поліцейському розшуку, і присутніми на місці одразу ж було вказано на неї поліції — ось, ця особа у вас у розшуку, можете вважати, що ви її знайшли. Поліція тоді не відреагувала.

Чому так відбувається на Вашу думку, адже є різні погляди на цю проблему?

Власне, поняття “праві радикальні групи” складається з двох частин – “праві” і “радикальні”. І якщо із радикалізмом все зрозуміло — це поняття найчастіше наповнюють так, що радикали вважають за можливе виходити за межі дотримання прав людини задля досягнення своїх політичних цілей, а отже, практикують, пропагують чи бодай виправдовують насильство — то поняття “правий” у побуті наповнюється досить-таки довільно. Як дослідниця, я спираюся на роботи Норберто Боббіо, який визначає “правих” як таких, які вважають людей радше нерівними, ніж рівними (а лівих, відповідно — як таких, що вважають людей радше рівними, ніж нерівними). Тому злочини, що спрямовані не на побутову вигоду, а на утвердження ідеї нерівності людей за тими чи іншими ознаками, явно потрапляють до правого політичного спектру.

Чи відомий Вам алгоритм роботи правоохоронців із злочинами на ґрунті ненависті?

В Україні зараз найчастіше злочини на ґрунті ненависті кваліфікуються як хуліганство без урахування власне мотиву ненависті. Така практика сприяє тому, що більша суспільна небезпека таких злочинів жодним чином не проговорюється на рівні судових рішень і не відображається у тяжкості вироку. Окрім того, далеко не у всіх випадках справа рухається від заяви про злочин до вироку, часто вона “застрягає” на якомусь із етапів.

Що потрібно, щоб злочин кваліфікувався як такий, що вчинений з мотивів ненависті на всіх етапах слідства та в суді?

Станом на зараз у нас існує окрема стаття 161 Кримінального кодексу України “Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії”. Мотив ненависті відображається лише у ній, втім, якщо найтяжчий термін покарання відповідно до неї — від двох до п’яти років ув’язнення, то покарання за умисне вбивство за статею 115 ККУ починається від семи і закінчується п’ятнадцятьма роками. Ця стаття могла би ефективно застосовуватися до якихось м’яких випадків порушення рівноправності громадян, але у випадку тяжких злочинів вона, очевидно, не може претендувати на те, щоб карати людей тяжче, ніж за такий самий злочин на побутовому ґрунті. Можливо, істотні зміни до усього кримінального кодексу, які би проводили мотив ненависті як обтяжуючу обставину через цілий ряд статей, спрацювали би краще.

Чи покращило б ситуацію запровадження бази символів ненависті?

Запровадження бази символів ненависті корисне для загального розвитку, але варто розуміти, що пряма заборона на ті чи інші символи призводить до їхньої заміни на інші — так, широка заборона на свастику в усьому світі породила те, що з цим же значенням почав використовуватися кельтський хрест. Інший приклад — в якості символів ненависті використовуються також скандинавські руни, але вони мають історичну, культурну та релігійну цінність також і для осіб, що не практикують правого радикалізму, і апропріація їх праворадикалами не скасувала застосування їх за основною метою. Зрештою, завжди існує контекст висловлювання, і застосування того чи іншого символу, як і тієї чи іншої риторики, може бути саркастичним, спрямованим на підняття обізнаності про небезпеку і таке інше. Для мене це означає, що такі бази мусять мати радше консультативний характер, аніж визначати вичерпний перелік неприйнятних символів із юридичними наслідками для тих, хто їх використовує.

Хто повинен робити експертизу таких символів?

Дослідники праворадикальних рухів можуть виступати експертами у судових процесах, якщо суд вирішить, що у такій експертизі є потреба.

Така база, на Вашу думку, повинна бути з відкритим доступом громадськості чи лише для службового використання правоохоронцями?

Я вважаю, що база символів ненависті має значення для громадськості та журналістів, щоб було легше і зрозуміліше слідкувати за перебігом судових справ та орієнтуватися у мірі поширення ненависті у суспільстві. Але вона також може допомогти і поліції для попередження злочинів. Не всі праворадикальні групи починають з насильницьких злочинів як таких — часто вони ведуть сторінки в інтернеті і поширюють свої ідеї. Питання про межі свободи слова в інтернеті є темою окремої тривалої розмови, проте зараз я відзначу те, що соціальні мережі, як правило, забороняють пряму пропаганду ненависті і погрози, що означає, що вони залишають за собою право видаляти такі сторінки та таких користувачів, і через знайомство із символікою та риторикою можна шукати такий вміст і вимагати його видалення. При цьому водночас такі сторінки можуть давати багато матеріалу для спостереження і дослідження, тому на неодмінному видаленні я не наполягаю.

Як цю базу можна було б використовувати?

Такі бази, як і інша інформація, завжди може використовуватися як для якихось прикладних задач протидії ненависті, так і для загального розвитку.

Хто мав би розробляти базу символів ненависті і навчати правоохоронців та представників громадянського суспільства користуватися нею?

Дослідники праворадикальних рухів та громадськість із числа вразливих груп мають найсвіжішу і найдостовірнішу інформацію щодо того, які символи зараз вживаються на практиці. Саме вони мають і наповнювати та вчасно оновлювати базу і навчати нею користуватися.

 

Інтерв’ю Максим Петров (УГСПЛ)

Джерело yur-gazeta.com

Підготовлено за підтримки Freedom House в Україні.

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Запрацювала Експертна рада Мінреінтеграції задля створення державної бази даних порушень, вчинених в ході збройної агресії РФ

Триває засідання Експертної ради Мінреінтеграції з напрацювання пропозицій щодо створення державної системи моніторингу і документування...

28 Липня 2021

Відбулася презентація шостого тематичного огляду “Крим без правил”: правозахисники ідентифікували 3984 жертви порушення права власності в окупованому Криму

27 липня 2021 року відбулася пресконференція “Крим без правил: окупована власність. Презентація Тематичного огляду”, яку...

28 Липня 2021

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: