Публікація

Правозахисниця Уляна Шадська: «Гендерна рівність має стати нашим спільним інтересом»

До вашої уваги нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала правозахисниця Уляна Шадська.

 Уляна Шадська – юристка, експертка з інформаційного законодавства та розвитку соціальних проєктів у сфері безпеки. Авторка посібника «Безпека громад: пошук спільних рішень» (2018). Співпавторка низки науково-практичних видань у сфері прав людини.

У 2013 році заснувала програму «Відкритість правоохоронної системи» в Асоціації Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів (УМДПЛ). У 2015 році стала співзасновницею громадської організації «Експертний центр з прав людини», де протягом чотирьох років працювала над всеукраїнськими проєктами, що об’єднали людей навколо проблем у сфері безпеки. Авторка індивідуальних програм навчання та стратегій впровадження цифрового законодавства у діяльності громадських організацій, бізнесу та влади.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Мені складно згадати з якого саме моменту я вирішила, що буду працювати у сфері прав людини, бо такі думки з’явилися, ще коли навчалася у школі. На мій світогляд та професійні орієнтири вплинув мій тато Сергій Швець. Він був юристом, службовцем та правозахисником, яким дуже пишаюсь. Пам’ятаю, як заходила в його кабінет, брала літературу з даної тематики, щоби за вечерею подискутувати про прочитане. Перша наша серйозна розмова про права і свободи людини була на тему «справедливість — як вибір». По сьогодні це словосполучення має особливе значення у моєму житті.

Далі — здобула вищу юридичну освіту прокурорсько-слідчої спеціалізації, а згодом другу — з міжнародного права та бізнесу. У 2010 році, після отримання диплому, була волонтеркою в громадській організації. Звичайно, що за одинадцять років я вже змінила декілька місць роботи, але саме тоді для себе зрозуміла, що окрім основної спеціалізації, ще буду працювати над соціальними проєктами. 

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

 Першу освіту здобула в Національному університеті «Одеська юридична академія». Другу — у Львівському національному університеті імені Івана Франка. З 2007 року була учасницею міжнародної програми обміну юристів України. Але найбільше я дізналася про права людини й що з ними не так, коли працювала в Секретаріаті Омбудсмана, а згодом у правозахисних організаціях. Коли побачила, які можуть бути наслідки від недосконалого законодавства, низького рівня правосвідомості деяких чиновників, складної бюрократії у системі державного управління та усіх проблем, пов’язаних з правосуддям в Україні.

 З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

 Основний напрям моєї професійної діяльності — інформаційне право. Наразі я, як юристка, співпрацюю з міжнародними організаціями та технологічними компаніями в Україні та за кордоном. Допомагаю розібратися з цифровими законами, щоб відповідати міжнародним стандартам.

Але, як вже згадувала раніше, окрім основної спеціалізації, для мене особливе місце займає громадська діяльність. Наприклад, після звільнення з держаної служби, у 2013 році, я заснувала програму «Відкритість правоохоронної системи» в Асоціації УМДПЛ. Основною нашою метою було — посилення спроможності громадянського суспільства адвокатувати зміни у сфері інформаційних прав людини. Ми спільно з активістами(ками) з різних куточків України проводили моніторингові кампанії, навчальні та інші заходи для того, щоб діяльність органів правопорядку була більш відкритою, зокрема забезпечувався доступ до публічної інформації.

Події під час Революції Гідності дуже вплинули на мене. Тоді я зрозуміла, що кожен та кожна з нас може зробити свій вклад, щоб збудувати країну, у якій не буде насилля, конфліктів та шкоди довкіллю. Просто хотіти недостатньо, тому розпочала вивчати сферу безпеки. Спочатку досліджувала міжнародні практики забезпечення правопорядку, потім навчалася у експертів з інших країн.

В кінці 2015 року стала співзасновницею громадської організації «Експертний центр з прав людини» (ЕЦПЛ). Протягом наступних чотирьох років ми спільно з командою ЕЦПЛ та широкого кола партнерів просували ідею, що для формування політики безпеки важлива участь громади. Основним  завданням було — активізувати людей навколо цих питань та впровадити в діяльність поліції нову модель роботи, засновану на партнерстві (Community policing).

Ми організовували просвітницькі та інші заходи, щоби активні представники(ці) громад дізналися про свою роль у створенні безпечного середовища, а поліцейські та місцева влада взаємодіяли з жителями у цьому напрямку. Також проводили соціологічні дослідження, розробляли аналітичні та методичні видання.

За останні п’ять років можемо спостерігати, як у громадах поступово збільшується кількість ініціатив, спрямованих на створення безпечного середовища. Це хороший показник того, що в суспільстві з’являється розуміння спільної відповідальності за якість життя. Але, думаю, ще потрібно пройти довгий шлях, щоби досягнути поставленої цілі — безпечна Україна.

 Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

 Скоріше – опосередковано. Моя увага була зосереджена на питаннях безпеки жінок та дівчат у публічних місцях, а також участі жінок в ініціативах у сфері правопорядку. Є ті питання, які ще стоять на порядку денному у моєму професійному житті, але про них варто говорити, коли вже будуть якійсь конкретні дії.

Разом з тим, я дуже нетерпима до сексизму, ейджизму стосовно себе або інших жінок. У таких випадках ніколи не мовчу та одразу жорстко відповідаю. Звичайно, така моя позиція багатьом не подобається. На моє глибоке переконання, саме мовчання та лояльне ставлення до таких ситуацій породжують в суспільстві те, що принизливе ставлення до людини за ознакою віку, статі або соціального статусу вважається нормою.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

 Думаю, позитивним є те, що сьогодні діяльність влади стала більш відкритою, існує діалог та бачення необхідних змін. Можливо, ще є розбіжності як їх досягнути, але те, що вже така розмова ведеться, це вже добре.

 Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

 Багато хто говорить, що громадянському суспільству бракує єдності та комунікації на шляху у досягненні спільних цілей. Хтось вважає, що отримати результат можна лише шляхом партнерства з владою, інші —  виключно адвокаційними заходами. На мій погляд, усі методи потрібні, коли вони виправдані.

Є твердження, що громадянське суспільство — це творці позитивних соціальних змін у державі. Але що таке «соціальні зміни?». На мій погляд, відповідь на це питання розкриває багато аспектів, з якими стикається правозахисний рух.

Зміни відбуваються різними способами. Вони можуть бути історичним процесом розвитку суспільства або наслідком трагічних подій. Зміни не впливають на всіх однаково. Одні будуть сприймати їх позитивно, водночас як інші недобрими. Зміни можуть викликати різні почуття: страх, гнів, надію, підтримку або солідарність.

Люди не завжди мають однакове уявлення про те, як виглядає бажане суспільство. Або навпаки можуть дотримуватися одного й того ж бачення прогресу, але при цьому мати абсолютно різні уявлення, як його досягнути. Одні можуть розглядати розвиток, заснований на цінностях конкретної релігії, тоді як інші надавати перевагу засадам рівності та різномаїття. Наполягання на тому, що усі повинні поділяти одну і ту ж ідеологію, може призвести до негативних наслідків: поляризації або навіть радикалізації. В умовах розвитку демократії, поєднання різних точок зору у єдину стратегію розвитку, на мій погляд, є і буде складним викликом.

 На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

  Я не можу назвати себе експерткою у гендерній тематиці, щоби давати професійну оцінку. Суспільство повинно знати причини й наслідки гендерної нерівності на роботі, в сім’ї або іншому середовищі. Також про те, що вже було зроблено для боротьби з цією проблемою та ще що належить зробити у майбутньому.

На мій погляд, в Україні є потужні громадські організації та експерт(к)и, які роблять великий внесок у розбудові рівності в суспільстві. Але вони, як часто й інші правозахисні ініціативи, можуть стикнутися з бар’єрами, що гальмуватимуть їхню роботу. Наприклад, від глобальних, як відсутність законодавства, до локальних, коли просто немає підтримки рухати певну ідею вперед.

В ініціативах у сфері безпеки ми також неодноразово стикалися з тим, що люди з різних причин не хотіли взаємодіяти. У такому випадку добре працює стратегія «спільного інтересу». Суспільство завжди буде розділене у поглядах, що добре й погано, треба робити або ні. Але як тільки знаходилися спільні точки дотику, інтерес та цілі, тоді це дозволяло згуртувати людей навколо проблеми. Навіть якщо вони спочатку не довіряли або не підтримували позиції один одного.

У цьому контексті згадала історичний приклад, коли у Британії в перших роках 20-го століття відбувалися інтенсивні кампанії за виборчі права жінок. Тоді вважалося, що політична рівність між чоловіками й жінками неможлива, бо між статями існують фундаментальні відмінності. Жінки зображувалися як домогосподині, а чоловіки – як могутні захисники нації. Суспільство категорично не підтримувало бажання жінок мати виборчі права.

Тоді учасниці акцій протесту застосовували різні стратегії, аби змінити ситуацію. Вони спочатку робили акцент на несправедливому законодавстві, наприклад, нерівних умовах праці на підприємствах та положеннях у сімейному праві. Учасниці кампанії стверджували, що чоловіки, обрані до парламенту, не будуть підзвітними електорату, у який входять жінки. Ці аргументи викликали тільки супротив та не давали очікуваного результату. Тому активістки кардинально змінили свою тактику та почали говорити про особливу роль жінок  — як матерів. У брошурі жіночого громадського і політичного союзу 1913 року було зазначено: «поки більшість жінок країни не цікавляться політикою, діти будуть рости в невіданні про значення боротьби за свободу».[1]

Знаєте, що було далі? Вони знайшли точки дотику, які об’єднали абсолютно суперечні позиції — спільне розуміння внутрішніх ризиків, пов’язані з розвитком нації. У свідомості британців (чоловіків і жінок), почуття національного боргу поєднувалось з обов’язками щодо забезпечення свободи в країні. Незважаючи, що опоненти намагалися демонізувати учасниць кампанії за виборчі права, значну роль у голосуванні зіграв аргумент щодо материнства та виховання жінками наступного покоління, яке має забезпечити розвиток та процвітання нації. Пізніше правозахисниці почали оскаржувати цей консенсус про роль жінок, сім’ї та зайнятості, але на той момент, з точки зору політичної доцільності, така стратегія принесла свій результат.

Тож гендерна рівність має стати нашим спільним інтересом. Щоби кожен та кожна з нас, незалежно від сфери зайнятості, усвідомлювали свою роль у розбудові країни, де немає дискримінації, сексизму та інших негативних явищ, що виникають за ознакою статі. Але, на жаль, ще багато є тих, хто не бачить проблеми та не вважає, що її потрібно вирішувати.

Гендерне насильство  серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

 Сьогодні немає однозначної відповіді як зробити дім, роботу чи вулицю безпечним середовищем для жінок та дівчат. Мене, як жінку, це також турбує.

Насильство, незалежно від його форм та виду, це злочин, який треба розглядатися через систему профілактики та реагування. Протягом чотирьох років вивчала міжнародні практики запобігання злочинності. У багатьох країнах є затверджені національні стратегії, у яких сформовані пріоритети роботи різних стейкхолдерів (МВС, місцева влада, різні служби), які відповідають за безпеку населення. Особливість такого документа у тому, що у ньому визначена для усіх єдина система координат, цілі та заходи в регіонах високого ризику та стосовно конкретних груп жертв (наприклад, жертвах домашнього насильства та ін.). Особливу увагу приділяють саме запобіганню повторним правопорушенням.

Очевидно, що жодна інституція не в змозі самостійно вирішити будь-яку проблему безпеки. Злочинна поведінка, як правило, пов’язана з комплексом причин, тому запобігання правопорушенням потребує мультидисциплінарного підходу. Тобто ключові стейкхолдери повинні об’єднатися, щоби посилити спроможність один одного. Це означає,  що потрібна налагоджена співпраця та скоординований підхід.

 

Будь-який правоохоронець вам скаже, що для формування ефективних превентивних заходів необхідна якісна аналітика та подальший її експертний аналіз. Тобто дані, доступні одному стейкхолдеру (організації, відомству або навіть підрозділу), можуть бути необхідні іншому, що відповідає за цю ж проблему. Це означає, що необхідна ефективна система обміну інформацією та аналізу.

Немає універсального рішення, яке можна було б застосовувати до усіх ситуацій. Численні дослідження показали, що однією з характеристик злочинів є те, що вони мають тенденцію концентруватися у певних сферах, місця та жертвах. Усе це створює підґрунтя для рецидиву та віктимізації. На думку науковців, якісна аналітика та правильні інструменти прогнозування, дозволять визначити потенційних жертв, ще далеко до того, як вони себе такими відчують. Тому так важливо здійснювати диференціацію профілактичних заходів за ступенем вразливості різних соціальних груп (зокрема, серед жінок та дівчат). Наприклад, такі висновки офіційно зафіксовані у Національних стратегіях запобігання злочинності в Чехії та Великобританії.

Враховуючи це все, виникає питання: чи можна вирішити масштабну проблему гендерного насильства, коли між ключовими інституціями не буде ефективної співпраці, скоординованого підходу, системи обміну даними, аналізу, якісної аналітики, превенції та реагування? Думаю, що — ні.

Звичайно, що поряд з цим, ще є дуже багато інших викликів, які треба подолати. Але я вірю в позитивні зміни, а особливо в людей, які їх роблять.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Мені подобається теденція, як в Україні розвивається громадянське суспільство. Особливо те, що влада, хоч і не завжди, але прислухається до позиції третього сектору. Так було не завжди, тому сподіваюсь, що демократичні принципи, плюралізм думок та взаємодія —  буде залишатися цінним для нас.

Є багато людей у правозахисні, які мене надихають. Особливо захоплююсь тими, які не бояться заговорити на непопулярні теми та відстояти свою позицію.

 

 

[1] Веб-сайт британських бібліотек Руху за звільнення жінок у Великобританії в 1970-х і 1980-х роках містить матеріали, у яких описуються проблеми за які боролися жінки та, що їх спонукало взяти участь в цих кампаніях.

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: