Правозахисниця Любов Галан: специфіка правозахисної роботи у тому, щоб “тримати стелю”

До вашої уваги інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала правозахисниця Любов Галан.

Любов Галан – координаторка проектів ГО “Центр громадянських свобод” (2017-2020), правозахисниця, яка працює з волонтерськими спільнотами, тренерка з моніторингу дій поліції на мирних зібраннях. Координувала групу громадського спостереження за мирними зібраннями і судовими процесами “ОЗОН”. Ця група була створена у січні 2013 року “Центром громадянських свобод” для інституціоналізації системи громадського контролю в Україні. Особливістю її функціонування є широке залучення на волонтерських засадах звичайних громадян до участі в громадському контролі незалежно від їх спеціалізації та попереднього досвіду. У 2017-2018 роках Любов у “Центрі громадянських свобод” проводила навчання працівників поліції щодо кращих практик охорони публічного порядку на зібраннях.

Навчалася на кафедрі історії Національного університету “Києво-Могилянська академія”, отримавши у 2019 магістерську ступінь. Протягом навчання отримала такі відзнаки як Фонду Діонізи та Миколи Ненадкевичів (США) за найкращу наукову роботу з історії України, а також стипендії імені Петра Могили та імені Миколи Грушевського.

За останні п’ять років відвідала низку тренінгів і навчальних програм із правозахисту в Україні, Польщі, Чехії, Нідерландах, Великобританії. Любов Галан була консультанткою Бюро з демократичних інститутів і прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі (БДІПЛ/ОБСЄ) у проекті щодо моніторингу свободи мирних зібрань в Україні (грудень 2019–березень 2020).

Героїня збірки “Майдан від першої особи. 45 історій Революції Гідності” (2015). Любов Галан – гостя низки ефірів, зокрема, на Громадському раді. Інтерв’ю Любові про справи Майдану.

 Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Я долучалася до правозахисної діяльності, ще будучи студенткою Могилянки. У нас біля бібліотеки висіло оголошення про освітній захід від “Центру громадянських свобод”, правозахисний “Що? Де? Коли?”. Ми готувалися до семінару, і я ще сумнівалася, чи йти мені на нього, чи залишатися в бібліотеці. Але так склалися зорі, і я туди потрапила, отримала чарівну візитку із написом “OZON”. А вже за місяць мала два моніторинги мирних зібрань за спиною.

Мабуть, по-іншому не могло скластися. Після участі у Революції Гідності у мене було дуже сильне відчуття обов’язку “робити щось”, щоб це все було недаремним. Я була свідком розстрілів, мені було 17 років. Це зі мною залишиться назавжди. Й бути байдужою людиною після цього – нема шансів.

Перші тренінги, які я пройшла (особливо Олега Мартиненка, експерта-поліцеїста) з моніторингу свободи мирних зібрань, мене вразили. Я отримала відповіді на питання: як це все має працювати у “нормальній” державі. Те, що “вони” зробили не так, як вони вчинили злочин – було ясно. Але у мене було багато питань про те, як має працювати “нормальна” поліція. Я їх отримала.

Де Ви здобували освіту та знання зі сфери прав людини?

За освітою я історикиня і з правом не мала точок дотику до правозахисної роботи. Тому протягом моєї волонтерської активності та вже роботи в “Центрі громадянських свобод” з 2017 року я не пропускала можливості навчатися. Найбільш корисними для мене були ті тренінги, а згодом тренінги для тренерів, які я проходила у Ніла Джарамана, одного з кращих експертів зі свободи мирних зібрань у нашому регіоні. Залишила слід в пам’яті поїздка в Белфаст (Північна Ірландія), де частиною навчання було таке антропологічне занурення у контекст.

Крім того, я вважаю, що поки в Україні немає магістратури для неправників з прав людини, треба постійно займатися самоосвітою. Я так і робила. Після роботи відкривала стандарти, нормативну базу. Вникала, читала, ставила “дурні” питання. Отримувала мудрі відповіді від колег та колежанок.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Протягом моєї роботи в “Центрі громадянських свобод” я працювала частково майже в усіх напрямках нашої організації, асистуючи чи координуючи проекти. Проте “своєю” тематикою, у якій я розвиваюся та яка мене найбільше цікавить, я вважаю свободу мирних зібрань та роботу поліції загалом.

3,5 роки я розвивала роботу наших волонтерів у сфері громадського контролю за діями органів влади OZON, де одним із фокусів є власне спостереження за діями поліції.

З грудня 2021 року я взяла перерву у цій роботі. Але продовжую підтримувати роботу ініціативи та всієї організації на волонтерських засадах. Думаю, що ніхто не посперечається з тезою: це одна із пріоритетних тематик для правозахисного руху та тих ініціатив, які впроваджують реформи.

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

У Центрі ми, звичайно, працювали з цією темою. Для мене дуже важливо, що разом з партнерами з коаліції “Правозахисний порядок денний” ми вже багато років просуваємо ратифікацію Стамбульської конвенції. Оцінити успішність складно, оскільки досі ми зіштовхуємося з шаленим спротивом. Проте з року в рік стає все більше прихильників та прихильниць ратифікації.

Я особисто дуже цікавлюся тим, як працюють у Національній поліції мобільні групи поліції із реагування на домашнє насильство (ПОЛІНА). Під час наших візитів у територіальні управління поліції ми завжди просимо нас познайомити з тими, хто займається такими викликами. По-перше, таким чином знайомлю волонтерів і волонтерок зі специфікою теми. По-друге, хочеться, щоб такі поліцейські (зазвичай це жінки) відчували потребу у своїй роботі та мали мотивацію.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

 Відповідь на це питання для мене є дуже складною. Не тому, що нема чого згадати. А тому, що специфіка правозахисної роботи у тому, щоб “тримати стелю”. Уявіть собі, ви мешкаєте у квартирі, зробили собі класну таку натяжну стелю (це права та свободи людини у вашій країні). А зверху щось пішло не так. І прямо зараз від сусідів стікає на неї вода (це порушення прав людини з боку держави або її недопрацювання). Ви разом з усіма членами родини (це правозахисний рух) успішно руками її тримаєте. І паралельно кричите комусь, щоб придумали якийсь шланг або трубу, щоб це все викачати. Але більшість часу ви тримаєте стелю. Бо якщо вона провалиться – не буде нічого.

Активісти та активістки, що працюють у антикорупційній тематиці, можуть свою ефективність порахувати в кількості зекономлених коштів через їхні викривальні розслідування. Ми, на жаль, такого робити не можемо. Бо наша робота – це тримати рамку, давати по рукам тим, хто хоче її поламати.

Як на мене, великі адвокаційні результати правозахисного руху ще попереду. Але те, що є кому тримати стелю й у нас наче непогано це виходить – це вже результат, як на мене.

Я б могла назвати силу-силенну класних ініціатив – від документування воєнних злочинів до організацій, що надають правову допомогу потерпілим від різних типів порушень. Але це все мала б робити держава. Після 2014 року у багатьох темах ми просто виконуємо часто її роботу. Це добре, бо немає кому це робити. Водночас погано, бо це не є нормальний стан речей.

 Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Найбільшим викликом для правозахисного руху я вважаю відхід від правозахисних принципів роботи та правозахисної етики. Наші цінності – це неписаний кодекс честі. Це обіцянка самій собі, що якщо я сказала “права людини – універсальні”, то я цієї логіки дотримуюся у своїй роботі. Здавалося б, що все дуже просте. Але на ділі буває важко стриматися від спокуси змовчати, коли поліція побила “поганих” або вигороджувати “поганих”, бо вони “свої”.

Також я вважаю, що великим викликом є конкуренція за ресурси (грантову підтримку, наприклад). Хотілося б, щоб правозахисний рух був більш солідарним та готовим до діалогу. В першу чергу між собою.

 На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Мені здається, що тема в роботі представлена достатньо. І тенденція останніх років показує, що ця представленість буде ще більш видимою.

Проте, на мою думку, звичайно, саме правозахисне середовище має сприяти тому, щоб створити всередині сприятливу та здорову атмосферу без сексизму, мізогінії тощо. Знаєте, іноді смішно спостерігати, як збираються партнери (особливо в темах, де чомусь більше чоловіків, наприклад, тема правоохоронних органів) і меншістю є жінки. Буває забувають давати їм слово. О, а старий добрий менсплейнінг? Чесно, іноді я була шокована як одна і та сама теза, критика сказана експерткою, по-іншому сприймається, коли сказана експертом.

В органах державної влади це ще гірше. Особливо, у таких спільнотах як поліція чи прокуратура. Будучи молодою дівчиною, зробити так, щоб тебе слухали, чи хоча б не ігнорували буває дуже важко. Серйозно. Іноді я спеціально запрошую зі собою колег чоловіків на такі зустрічі, щоб від першої хвилини ця зустріч не перетворилася на насмішку в стилі: “Дівчинко, ти серйозно?”

Я вважаю, що ми маємо спільно посувати цю рамку. Наприклад, якщо я помічаю на таких заходах, що мою колежанку-правозахисницю перебивають або ігнорують, я втручаюся і прошу передати слово. Іноді зауваження за сексистське висловлювання говорять чоловіки-колеги.

Це не слід виносити за дужки. І не забувати, що гендерна рівність та протидія дискримінації – це часом і про нас як середовище. А не тільки тренінги, які ми проводимо назовні. Наприклад, разом з волонтерками у Центрі громадянських свобод ми розробили політику щодо протидії та реакції на херрасмент.

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Ратифікуйте Стамбульську конвенцію. Три чарівні слова. Тут я утрирую, Стамбульська конвенція є просто рамковим документом з інструментарієм, який ще треба буде впроваджувати й застосовувати. На це піде багато часу та зусиль, тому ратифіковувати документ потрібно найближчим часом.

Притулки для постраждалих, психологічна підтримка, фахова робота поліції, робота з кривдником – цього всього досі в Україні бракує або це не завжди фахово працює. Та що говорити, якщо на початку введення можливості для поліції складати “заборонні приписи” просто протоколів не було. Вже була можливість, а з протоколами була проблема. Від таких речей мені фізично боляче.

Тому я вважаю, що правова рамка має бути удосконалена через ратифікацію Стамбульської Конвенції, за нею підтягуватиметься практика.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Я дуже сильно вигоріла, хоча в правозахисті тільки 5 років. Бо це тяжка робота, часто з людським болем. Дуже важким людським болем. Без вихідних навіть, якщо є вихідні. Іноді мені було через це дуже погано та я втрачала будь-яку мотивацію крім відчуття обов’язку (яке часто є деструктивним).

Сили я шукаю в людях довкола мене. Вони щодня роблять великі подвиги. В першу чергу у найважчій битві – з собою і за себе. Бути чесними, відкритими, сильними, професійними – це їхній шлях. Він мене надихає. Я хочу бути частиною цієї армії світла. Це мною рухає, це дає бажання жити в боротьбі.