Публікація

Правозахисниця і журналістка Ірина Виртосу: «Тема прав людини не далася мені легко»

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала правозахисниця і журналістка Ірина Виртосу.

Ірина – координаторка напрямку із недискримінації у Центрі прав людини ZMINA. Кураторка навчальної дисципліни «Правозахисна журналістика» Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Авторка видання «Майдан. Жіноча справа» (2014), співавторка посібників для журналістів «Адвокаційна журналістика: світовий та український досвід», «Універсальний дизайн: Практичні поради для кожного», «Нічого для нас без нас. Посібник з інклюзивного прийняття рішень для ЗМІ». Співзасновниця громадської організації людей із інвалідністю Fight for Right («Боротьба за права»).

Дописувачка матеріалів про права людини для «Української правди. Життя», «Радіо Свобода», «Дзеркала тижня», газети «День», «Гендер в деталях» тощо. Авторка блогу на «Лівому березі».

Випускниця Всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини» та міжнародної програми International Visitor Leadership Program (США). Координаторка інформаційної кампанії «Війна, яка не відпускає» про насильство в сім’ях учасників АТО.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Будучи безробітною журналісткою, шукала можливість заробити. Моя подруга порадила мені додатися до мережі з прав людини для журналістів, якою на той час керувала Тетяна Печончик (натепер – голова правління ZMINA). Першим моїм завданням було написати матеріал про трансгендерну жінку – вона зробила «перехід» із чоловіка в жінку, але в неї залишилися старі документи, її звільнили з роботи, складно було знайти нову роботу. Героїня пішла на контакт і чимало мені розповіла. Цілий місяць писала статтю – потрібно було дуже ретельно вивчити ситуацію. Та через те, що так довго її готувала, Таня вже подумала, що я зникла, як деякі журналісти, які взяли тему, але з нею не впоралися.

3 лютого 2012 року вийшла моя стаття про трансгендерну жінку. Відтоді уже 7 років у правозахисному русі, і позиціоную себе як журналістка, яка пише про права людини. За якийсь час Таня запросила мене працювати в організацію, яка на той час називалася Центр інформації про права людини. Там я росла як журналістка, редакторка, тренерка.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Важливо відзначити – мені дуже бракувало знань про права людини. Тож читала багато документів, законів, конвенцій… Тема прав людини мені не далася легко. Десь два роки ретельно її вивчала, аби мати змогу фахово писати.

Мені дуже допомогла Всеукраїнська освітня програма «Розуміємо права людини». Тренери цієї програми розставили багато важливих акцентів, тут я роззнайомилася із купою правозахисників, громадських активістів і теперішніх колег-журналістів, які пишуть про права людини.

Окрім того, навчалася у міжнародній школі із прав людини у Варшаві, брала участь у різних моніторингах із дотримання прав людини, їздила у відрядження і… паралельно вчилася. Була у таборі «Джерела толерантності» як запрошена журналістка. І також вчилася разом із дітьми.

Пізніше нас дуже мобілізувала анексія Криму та війна на Сході України…

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Коли я починала, то писала про все, що стосується прав людини. Потім зрозуміла, що у цій темі так багато всього, що потрібно обирати. Зрештою, перейшла до тих напрямків, які мені більше цікаві. Це – недискримінація і все, що з нею пов’язано; гендерні питання (була координаторкою багатьох ініціатив із протидії домашньому насильству); протидія мові ворожнечі тощо.

Недавно вийшла моя книга «Кримський альбом: історії правозахисників» (2019). Я менше дотична до питань Криму, але ось ця книга зі спогадами правозахисників, моїх колег та друзів дуже цінна для мене. Це мій особистий внесок у повернення Криму.

А ще із 2014 по 2017 рік була головною редакторкою сайту нашої громадської організації. І ми фактично відтоді заявили про себе як медіаресурс.

Натепер, повертаючись із декрету, більш зацікавлена в освітньому напрямку. У нашій організації ми переконані, що важливо змінювати журналістську освіту, щоб мати фахову журналістику на цінностях прав людини.

Цього року разом з Інститутом журналістики і за підтримки Програми Розвитку ООН в Україні вже провели другий медіафестиваль для студентства і викладачів журналістики «Праволюдяність: Медіафест». Запускаємо другу Академію із прав людини для викладачів та викладачок журналістики.

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Однією із потужних інформаційних кампаній, яку проводила наша організація в 2016 році, була кампанія із протидії насильства у сім’ях учасників АТО: «Війна, яка не відпускає». Ми, вийшовши за межі експертних обговорень, чи не вперше заявили про цю проблему публічно. Разом зі мною працювала фотографка Валерія Мезенцева, яка підготувала серію фотографій на цю тему.

Але, запускаючи цю кампанію, самі не очікували такої реакції до проблеми. Як виявилося, з нашого боку було надто сміливо (якщо – не зухвало) озвучити проблему домашнього насильства саме в родинах військових. Коли на той час кожний солдат автоматично сприймався героєм. Ми не ставили під сумнів героїзацію наших солдат. Але ми говорили, що існує проблема, яку потрібно виводити з тіні, інакше вона так і не буде вирішуватися.

У 2017 році разом із Amnesty International Україна ми організували флешмоб «Конвенція у подарунок». Україна була готова прийняти Стамбульську Конвенцію (Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами), але остаточний крок так і не зробила. Навіть почалися певні зворотні процеси. У листопаді 2016 року із трибуни Верховної Ради України прозвучало, що Конвенція суперечить так званим «традиційним цінностям». Тому до 14 лютого ми провели акцію біля комітету ВРУ, що не хочемо подарунків, а вимагаємо безпеки та захисту від насильства. Тоді якраз в Женеві зачитувалися доповіді про стан жінок в Україні. І дізнавшись про нашу акцію, до нас долучилися представниці громадських організацій, міжнародних структур, навіть деякі українські посадовці та посадовиці поза межами України.

Ще однією цікавою інформаційною кампанією вважаю «Насильство: Мовчати не можна говорити». Її започаткували саме журналістки і журналісти в різних регіонах України. Ми протягом двох місяців одночасно підготували низку матеріалів про домашнє насильство. Це чудовий приклад, як журналістське середовище може об’єднуватися задля вирішення певної проблеми.

Коли ми готувалися до чергових парламентських виборів, наша організація ZMINA ініціювала невелике дослідження «Парламентські вибори 2019 і гендерна рівність у виборчому процесі». Нам дуже приємно, що черговий склад парламенту має уже понад 20% жінок. У якійсь мірі це є результатом і нашої роботи – ми багато говорили про необхідність більш активної участі жінок у політиці, прийняття гендерних квот (які є тимчасовими, але необхідними заходами задля забезпечення гендерної рівності).

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Найгучніший успіх – це повернення наших політв’язнів з Російської Федерації. Це не результат політики двох глав держав, а у першу чергу системна і невтомна робота правозахисного руху.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Ми програємо в інформаційній війні. Спілкуючись із активістками і активістами із Криму, чую від них, що в Криму дуже мало інформації про Україну. Там не мають відповідей на чимало важливих для них запитань.

Очевидно, що готових рішень немає. Але ми повинні інформувати про те, що шукаємо ці рішення.

Не завжди ми готові говорити і про війну в Україні. Звичне явище, коли на центральних каналах ми замінюємо важливу суспільну інформацію різними шоу на кшталт «Чотири весілля», «Хата на тата» тощо. Так, розваги потрібні, але окрім них варто відверто говорити про існуючи пекучі проблеми.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Очевидно, що так, бо нашому суспільству вже знайомий термін «гендер». Наш наступний крок – пояснити, що гендер стосується кожного, що це про права жінок і права чоловіків. Це і про відповідальне батьківство, це і про захист дитини, яка у школі може зазнавати цькування лишень через те, що її светрик не відповідає очікуваному для хлопчика чи дівчинки кольору.

Це і гідна оплата праці незалежно від статі. Це можливість поєднувати роботу і сімейні обов’язки.

Я би радила виходити на рівень практичних історій. Варто менше йти на конфронтацію, зокрема, протиставляти «західні» і «східні» цінності, а більше пояснювати, що важливо розуміти свої права, аби бути більш захищеними у суспільстві.

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Розкажу одну історію, яка мене дуже вразила. У метро дівчинка років чотирьох вирвалася від мами й побігла. Жінка, злякавшись за свою дочку, схопила її за руку й почала на неї кричати. Зрозуміло, дівчинка розплакалася. Жінка продовжувала на неї кричати, а коли та не заспокоїлася (що очевидно в такій ситуації!) – вдарила її по попі. Дівчинка ще голосніше закричала – уже більше від образи…

Я була зі своєю дочкою. Бачила, як не могла заспокоїтися та маленька дівчинка, і бачила здивовані очі своєї дочки.

Та мама виглядала дуже змученою. Мені хотілося її підтримати, сказати, як я її розумію – що сама мама, що можна бути дико втомленою, у розпачі. Але це не привід бити перелякану дитину, яка у свої чотири роки ще не може оцінити ризики.

Я тільки підійшла до цієї жінки, та не встигла нічого сказати… Вона почала мене просто посилати матом. Ясна річ, жінка не зобов’язана мене слухати. Та найгірше – оточуючі почали говорити не до матері, що вона вчинила щодо дитини насильство, а цькувати мене, кричати, щоб я її облишила, говорити, «що вона не била дитину». Вони не бачили проблему в тому, що мати її «раз» вдарила.

Цим самим вони толерували насильство, показували тій дівчинці і моїй дочці, що насильство – це ок.

Я розумію, що таке материнська втома. Про це зрідка пишуть у медіа: коли в тебе немає сил пригорнути свою дитину. Але варто називати речі своїми іменами – це насильство, і це неприпустимо ані до дитини, ані до жінки чи похилого віку батьків.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Не буду оригінальною, коли скажу, що надихають люди. Люди, які роблять чудові, неймовірні речі. Коли був Майдан, я бачила купу таких людей, деякі потім стали моїми друзями. Майданівські часи обов’язково мають залишатися у наших спогадах як нагадування, які в Україні класні люди, які вони роблять неймовірні речі!

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Журналістка та правозахисниця Ліза Кузьменко: “Медіа має працювати за етичними і професійними журналістськими стандартами”

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала...

03 Листопада 2019

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: