Публікація

Правозахисниця і дослідниця Яна Товпеко: «Все більше робіт присвячено гендерній тематиці та проблемам дискримінації ЛГБТІК-спільноти»

Інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала правозахисниця і дослідниця Яна Товпеко.

Яна Товпеко – кандидатка юридичних наук, адвокаційна менеджерка громадської організації «Точка опори ЮА», керівниця проекту “Індекс гендерної рівності: консолідація зусиль держави та бізнесу в просуванні  прав людини–2019”. Працювала фандрейзеркою Всеукраїнської громадської організації “Гей-альянс Україна”, в тому числі займалася моніторингом злочинів на ґрунті ненависті. Окрім того, була фахівчинею з управління проектами та програмами у проекті “Сталість ВІЛ-послуг” у Благодійній організації “100 відсотків життя. Київський регіон”.

Членкиня правління Міжнародної молодіжної та студентської організації лесбійок, геїв, бісексуальних, трансгендерних, квір та інтерсекс людей (The International Lesbian, Gay, Bisexual, Transgender, Queer & Intersex Youth and Student Organisation, IGLYO). У День протидії сталкінгу (переслідування) публічно поділилася власним досвідом як постраждала від цієї проблеми.

Яна навчалася на юридичному факультеті у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. У грудні 2017 року захистила першу в галузі правових наук України дисертацію про захист прав ЛГБТ-спільноти. Захист дисертації “Реалізація конституційно-правових норм про права людини щодо сексуальних меншин: порівняльно-правове дослідження” відбувався в Інституті держави і права ім. В.П. Корецького Національної академії наук України. З 2019 року навчається на магістерській програмі з медичних наук за спеціальністю громадське здоров’я в Гетеборзькому університеті (Швеція).

Авторка низки академічних статей про права ЛГБТ, а також публікацій в ЗМІ, як-от, про дезінформацію про ЛГБТ. Співавторка звіту “Реалізація Україною Цілей Сталого Розвитку станом на 2019 рік (з окремим фокусом на ознаки СОГІ)”.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Здається, я маю загострене відчуття справедливості з дитинства. Стикнулась ще у школі з булінгом – і як свідок абсолютно жахливих ситуацій, і як потерпіла від булінгу сама. Мене булили через зовнішність, бо я носила окуляри і брекети, також за ознакою сексуальної орієнтації – десь в десятирічному віці нас із подругою дуже сильно дражнили, бо ми тримались за руки, ходили всюди вдвох. Ми навіть домовлялись, що не будемо спілкуватись деякий час, щоб однокласники перестали нас цькувати, але слава богу зберегли дружбу: як з 1 вересня самого першого року в школі, так і донині, зараз уже більше 20 років. Тоді ж я гостро відчула, наскільки то несправедливо, коли ображають того, хто недочуває тощо.

У більш свідомому віці, я думаю, значну роль зіграло те, що влітку 2016 року мені пощастило потрапити на стажування до Amnesty International в Україні. На той час я уже пару років навчалась в аспірантурі дослідницького Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України. У мене вже давно була обрана й затверджена на вченій раді тема дисертації – «Реалізація конституційно-правових норм про права людини щодо сексуальних меншин: порівняльно-правове дослідження» (абревіатуру «ЛГБТ» мені не дозволили використати у назві роботи, тому так). Але чесно кажучи, на той момент я не була впевнена, що зможу дописати дослідження й захиститись.

 

Коли почалося стажування в Amnesty International в Україні, для мене відкрився новий світ. Моїм першочерговим завданням була підготовка інформаційних матеріалів про Міжнародний кримінальний суд. Згодом команда AI випустила онлайн-курс про МКС для активістів. Я намагалась долучатись до всіх активностей і заходів, навчитись якомога більше. Я була у захваті від команди AI і їхньої роботи. Ці три місяці змінили моє життя, і саме тоді я зрозуміла, чого хочу. Що пристрасть до прав людини – може бути способом життя, і також може стати повноцінною роботою. Вже до цього маючи досвід роботи в нотаріальній конторі – я зрозуміла, що туди не повернусь.

Одразу після завершення стажування в Amnesty International я поїхала на школу прав людини для молодих активістів в Освітньому домі прав людини в Чернігові (у рамках діяльності Української Гельсінської спілки з прав людини та Всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо прав людини»). Це інтенсивна 7-денна, але дуже крута програма, де я познайомилась із активістами майже зі всіх регіонів України, які працювали з різними тематиками, переважна частина – уже у різних правозахисних організаціях та проектах. Під час школи я уже почала подавалась на вакансії і згодом знайшла свою першу роботу в громадській організації.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Я здобула юридичну освіту у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (спеціальність «конституційне право, муніципальне право»). Після цього була в аспірантурі Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України – саме в цей період я здається вчилась найінтенсивніше. Мені дуже пощастило із науковим керівником – доктором юридичних наук, професором Батановим Олександром Васильовичем. Цій людині я вдячна і за знання, і за підтримку та віру в мене.

Також багато мені дала самоосвіта. Я була учасницею численних тренінгів із комунікації, фандрейзингу, адвокації, які проводили як українські, так і міжнародні організації. Для роботи в правозахисній організації потрібні ті знання й навички, яких, на жаль, не вчать в університеті, тому я намагалась використати будь-яку можливість вчитись. Освоювалась також працювати англійською мовою.

Тренінг, який дав мені найбільше знань з адвокації, інструментів захисту прав людини ООН та найбільше сприяв міжнародному нетворкінгу – це Rainbow Advocacy Program, який щорічно проводиться Шведською федерацією за права лесбійок, геїв, бісексуалів, трансгендерів та квір людей (RFSL). Я також випускниця програми Professional Fellows Program 2019, що реалізується за підтримки Бюро з питань освіти та культури Державного департаменту США. Завдяки цій програмі я протягом місяця стажувалась у гавайській організації Hawai’i Health and Harm Reduction Center (HHHRC), яка працює задля зменшення шкоди, покращення здоров’я і добробуту та боротьби із стигмою щодо ЛГБТ, ВІЛ-позитивних людей, секс-працівників, людей, які вживають алкоголь та/або наркотики. Там я вдосконалила практичні навички соціальної роботи, а також долучилась до робочої групи з розробки Стратегії подолання ВІЛ/СНІДу.

Я і досі продовжую постійно вчитись, бо це дозволяє виконувати свою щоденну роботу краще.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Уже приблизно 5 років я працюю з адвокацією прав людини щодо ЛГБТІК (лесбійок, геїв, бісексуалів, трансгендерів, інтерсекс та квір-людей), а також проектах з ВІЛ/СНІД профілактики. Наразі я адвокаційна менеджерка громадської організації «Точка опори ЮА». Це ЛГБТІК-організація, метою якої є підтримка побудови відкритого і толерантного суспільства, з рівними правами, можливостями і прийняттям різномаїття; сприяння існуванню можливостей для людей незалежно від їхньої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності жити здоровим і щасливим життям, мати рівні права, бути повноправними громадянами, яких приймають вдома, на роботі, в соціумі.

 

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Безумовно, так, це невід’ємна частина роботи. У 2013 р. ГО «Точка опори ЮА» стала першою ЛГБТІК-організацією, яка ініціювала коаліційний проект з не-ЛГБТІК-організаціями, заснувавши коаліцію із запобігання та протидії дискримінації на робочому місці. Так започаткувався проект «Український індекс корпоративної рівності», що фактично є національним дослідженням корпоративних політик, правил та практик приватних компаній щодо підтримки рівності і різноманітності та заборони дискримінації на робочому місці. Індекс сфокусовано на декількох ознаках – статі, гендері, інвалідності, сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Гендерна рівність та підсилення прав і можливостей жінок – одна із основних засад нашої діяльності загалом і кожної активності окремо.

Також я маю досвід моніторингу злочинів на ґрунті ненависті за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Досить велика частина потерпілих, які звертались за консультацією, – жінки. Окрім того, як індивідуальна активістка і потерпіла, яка готова розказувати про свій досвід, я долучалась до інформаційної кампанії Amnesty International в Україні щодо протидії сталкінгу.

Взагалі я вважаю, що поділ на тематики в межах правозахисту є дуже умовним, технічним. Для мене була б абсурдною ідея, що людина, яка, наприклад, працює з правами внутрішньо переміщених осіб або людей з інвалідністю, не переймається питаннями гендерної рівності, або навпаки. Для мене це глибоко взаємопов’язані питання.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Розширюється перелік питань у контексті прав людини, з якими працюють українські правозахисні організації.  Також у нас стає більше можливостей та інструментів захисту прав людини, все більше організацій долучаються до роботи з ООН і його механізмами – Універсальним періодичним оглядом, спеціальними процедурами.

Так, наприклад, мало хто знає, але в 2016 році Україна підтримала започаткування мандату незалежного експерта ООН з протидії дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. А в липні 2019 року під час сесії Ради ООН з прав людини в Женеві Україна долучилась до переліку країн, які виступили за подовження мандата.

В квітні-травні 2019 року незалежний експерт Віктор Мадрігал-Борлоз вперше відвідав Україну (а саме Київ, Харків і Львів) з моніторинговим візитом для оцінки ситуації щодо ЛГБТІК. ГО «Точка опори ЮА» організувала у Києві зустріч незалежного експерта ООН із ЛГБТІК-активістами та активістками з регіонів України, і ми продовжуватимемо роботу із механізмами ООН надалі. Так само й інші українські правозахисні організації. І я вважаю, це дуже круто.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Це дуже складне і багатоаспектне питання. З одного боку, є зовнішні виклики і загрози, як-от діяльність праворадикальних і анти-гендерних рухів, і внутрішні виклики з іншого – це висока конкуренція за фінансування, відсутність співпраці та взаємопідтримки.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

На мою думку, недостатньо, але однозначно більше, ніж ще 5 років тому. Все більше уваги починає приділятися проблемам гендерно-обумовленого насильства, насильства з боку інтимного партнера. Останнім часом гостро обговорюються питання сурогатного материнства, секс-роботи тощо з перспективи захисту прав жінок, – і це позитивно, що такі дискусії є.

Я сподіваюсь, що і українська наука наздоганятиме в цьому сенсі український правозахисний рух. Коли я працювала над своїм дисертаційним дослідженням – це була принципово нова тема. Зараз іноді пишу рецензії на магістерські роботи, і це приємно дивує, що все більше робіт присвячено гендерній тематиці та проблемам дискримінації ЛГБТІК-спільноти.

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

На мою думку, тут можна виділити два напрямки: адвокація, просування потрібних законодавчих ініціатив, але також й робота із зміною сприйняття та розуміння насильства суспільством. Дуже рада, що петиція Президентові України за ратифікацію Стамбульської конвенції набрала потрібні 25000 тисяч голосів й перебуває на розгляді. Це наша велика і спільна мета.

Інше, що виявилось важливим особисто для мене, і що, я вірю, також допоможе у довгостроковій перспективі – говорити про свій досвід потерпілої від насильства, підвищувати видимість випадків насильства і його різних форм, не замовчувати. На мою думку, це допомагає іншим жінкам, які можуть впізнати свою історію і це їх підтримає, і організаціям, які працюють з даною тематикою, і це може насправді зупинити тих, хто таке насильство вчиняє.

 

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Мене дуже надихають мої колеги, друзі, знайомі. Я дуже пишаюся, що завдяки своїй діяльності я особисто знаю і маю можливість працювати із прекрасними людьми – правозахисниками, юристами, активістами, дослідниками тощо. Я дуже люблю людей, які мене оточують, вчусь у них, і надзвичайно рада, що теж можу робити свій внесок в просування прав людини.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Правозахисниця Юлія Сачук: “Права людини стають цінністю, яка об’єднує країну, сприяючи її розвитку”

Інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала правозахисниця Юлія...

08 Травня 2020

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: