Правозахисниця Олександра Матвійчук: «Нам треба повернутися обличчям до людей»

Довгоочікуване інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну» з Олександрою Матвійчук.

Олександра навчалася у Київському гуманітарному ліцеї та на юридичному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Ще у гімназії організувала молодіжний клуб «Форум». Будучи аспіранткою юридичного факультету, працювала в Асоціації українських банків, заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією «Дебатна Академія».

Олександра – голова правління організації «Центр громадянських свобод» та координаторка громадської ініціативи «Євромайдан SOS». Ініціаторка кампаній #LetMyPeopleGo та #SaveOlegSentsov для звільнення українських політв’язнів.

За правозахисну діяльність отримала нагороди, зокрема, «Democracy Defender Award» ОБСЄ (2016). Обрана героїнею фотовиставки «Правозахисниці: обличчя сили», яку у 2016 році показували в Американському домі (портрети 18 жінок із різних країн світу, які відіграли важливу роль у захисті та популяризації прав людини – як у своїх країнах, так  і на міжнародному рівні). Стала першою жінкою-випускницею Ukrainian Emerging Leaders Program у Стенфордському університеті (2017). Окрім того, отримала нагороду від посольства США «Відважна жінка України» (2017). Героїня спецпроекту фешн-видання L’Officiel «Професія: правозахисниця».

Авторка досліджень на теми з прав людини: подання до Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів Євромайдану, альтернативних звітів до структур ООН, ЄС, РЄ та ОБСЄ з приводу ситуації із дотриманням прав людини в Криму та на Донбасі тощо.

            Спікерка TedExKyiv, дописувачка блогів на «Обозреватель», гостя «Громадського радіо». Більше про Олександру можна почитати у матеріалах Мар’яни П’єцух «Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті» (2017), Ірини Славінської «Жінки в українському правозахисті видимі як потужні лідерки»(2017).

1. Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Я із шкільних років завжди була суспільно активна. В університеті очолювала студентське самоврядування, пізніше разом із командою створила всеукраїнську молодіжну організацію. Паралельно працювала і заробляла собі на життя в комерційному секторі як юристка. Я була фахівчинею із управління активами, потім пішла в банківський сектор. Тривалий час поєднувала ці дві сфери.

Переломним для мене став 2010-2011 рік, коли до влади прийшов Віктор Янукович. Він почав швидко вибудовувати централізовану вертикаль і встановлювати контроль над усіма секторами суспільного життя. Тоді наш президент Асоціації українських банків виступив із критикою фінансової політики Національного банку. Минуло два дні, до нас прийшла податкова і виписала мільйонні штрафи. І в цей момент я зрозуміла, що треба вибирати, бо поєднувати ці дві сфери більше неможливо.

Я зробила вибір відмовитися від комерційної кар’єри на користь громадської діяльності. Можливо, це звучить трохи пафосно. Але нічого героїчного у цьому немає. Завжди варто робити те, до чого лежить серце. Це досить прагматичний підхід.

2. Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Я закінчила юридичний факультет університету Т. Шевченка, у мене були хороші викладачі, але не було навчання чи курсів з прав людини. На факультеті був Центр із прав людини – кабінет із вивіскою, у якому стояли розгорнуті, привідкриті конвенції. А насправді у ньому сиділи методистки заочників. Такий собі симулякр.

Моє знайомство із правами людини відбулося через неформальну освіту. Я почала відвідувати тренінги з прав людини. І потім ще студенткою я почала їх проводити. До сьогодні вдячна за це Фундації прав людини. Важливою для мого становлення стала зустріч та навчання у російського правозахисника Андрія Юрова.

3. З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Я працюю із сферою фундаментальних прав. Вона величезна. Водночас я не працюю із соціальними і економічними правами, і зовсім не тому, що  вважаю їх неважливими. Просто для того, щоб поїсти, часто треба мати право сказати, що ти – голодний. Тому я борюся за те, щоб люди мали “право сказати”.

4. Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Оскільки я сама жінка-правозахисниця, то мені в стосунках із органами державної влади доводиться із цією темою працювати на власному прикладі. Я уже розповідала в іншому інтерв’ю, що коли у прямому ефірі я поставила запитання Міністру внутрішніх справ Авакову, то він, замість того, аби на нього відповісти, сказав: «Яка у вас красива сукня». Прошу зрозуміти мене правильно. Мені подобаються компліменти. Але у даному випадку подібні речі замість відповіді на запитання не є доречними.

Так само, бувають курйози із тим, що я не виглядаю «солідно». Наприклад, коли я вказала на недоліки розслідування, яке колишній генеральний прокурор Ярема проводив після закінчення Євромайдану,  то у відповідь у прямому ефірі  він дозволив собі сказати: «Ну вот что говорит эта девочка». Справа в тому, що такі “дєвочки і мальчікі” протягом усіх місяців протесту надавали правову та іншу допомогу учасникам протесту, яких били, катували, обвинувачували у сфабрикованих справах, а по закінченню – від «Євромайдан СОС» передали у прокуратору усі зібрані нами матеріали. Тож ми знаємо, що говоримо.

Із тематикою становища жінок ми також працюємо. Я особисто подавала звіт у Комітет ООН із ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW) та  презентувала його на слуханнях, коли оцінку Комітету проходила Російська Федерація. У звіті, зокрема, йшлося про жінок, які були викрадені і піддавалися катуванням на окупованих територіях Криму і Донбасу. 

5. На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Те, що він протягом цих шести років проходить випробування війною – це не те, щоб успіх, але підтвердження його справжності. Що я маю на увазі? Дуже складно любити країну і захищати порушені права всіх, не залежно від того, на чиїй вони стороні.

До початку війни у мене все було просто. Книги, які я читала, на яких виховувалася, вони пояснювали, що є «свої» і є «чужі». «Свої» – хороші, а «чужі» – погані. А під час війни, коли ти займаєшся документуванням порушень, ти розумієш, що лінія розподілу так не проходить. І людина, яка «свій», яка, можливо, вранці героїчно боролася, увечері може зробити щось таке, що ти руки їй не подасиш. І все це уживається не тільки в одній людині, але й вміщується у мірках однієї доби. І насправді це все досить боляче. Тут ти даєш пожертви на армію, яка тебе захищає; тут ти приходиш на Майдан, де привозять чергову труну; тут ти документуєш ці випадки.

Правозахисники не мають такої розкоші захищати “своїх”. Ми захищаємо цінності. І цей тест треба пройти. Я думаю, що ми усі якимось чином проходили його на індивідуальному рівні. І загалом як правозахисний рух його здолали. Ще раз поясню, аби мене вірно зрозуміли. Коли ти виходиш на поле бою, ти маєш швидко зорієнтуватися, де «свій»-«чужий». Ти не можеш стояти і дивитися на людину і думати, а може він «задурений російською пропагандою», а може в неї чи в нього п’ять дітей. Інакше тебе вб’ють. Але наше поле бою, воно не таке. І ми не маємо права фрагментувати так суспільство, бо на цьому нічого стійного не побудуєш. 

6. Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Наш основний виклик – це те, що правозахисний рух сам у собі. Ми відірвані від людей. Якщо подивитися на соціологічні опитування, то кількість тих, які можуть назвати правозахисні організації, або що вони роблять – вона настільки мізерна, що це перекреслює усі наші амбіції.

Нам треба повернутися від міжнародних організацій обличчям до людей. Говорити до них не статтями із Європейської конвенції, а зрозумілою ним мовою. Доступно доносити цінності, які у цих статтях закладені. Нам треба придумувати стійкі інституційні механізми, як залучати активних людей у громадську діяльність. Інакше вони підуть у народні дружини, умовно кажучи.

Тому наша громадська організація відкрила групу громадського спостереження «ОЗОН». Ми запустили кампанію #SaveOlegSentsov, до якої долучаються звичайні люди. Ми постійно намагаємося придумати якісь механізми, де людина є долученою. І так, це досить змінює профіль організації, тому що працювати із звичайними людьми набагато складніше. Із міжнародними організаціями – легше, адже вони відразу ж розуміють, чому смертна кара – це погано. А людям це треба пояснювати.

Але приклад Майдану переконав мене особисто, що ми як правозахисні організації є успішними тільки тоді, коли нас підтримує велика кількість людей. Тому наш основний виклик – це вийти за межі правозахисного гетто.

7. На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Я б так сказала, що правозахисний рух багатьом речам не приділяє достатньо уваги. І це не залежить від ступеня їх важливості. На жаль, нас так небагато, що ми всі один одного знаємо, а проблеми, з якими треба працювати – виходять за межі будь-яких людських можливостей. До всього у правозахисті теж є певна мода, я б навіть так сказала, займатися тими чи іншими питаннями. І замість стратегічного підходу на перший план виходить бажання «бути на хвилі».

Але стосовно гендерних проблем, то я спокійна, зокрема, стосовно місця, яке якщо не сьогодні, то завтра вони будуть займати. Я можу пояснити, чому. Бо у лютому я робила оголошення на стажування. Подалися близько сотні молодих людей. І у третині анкет, якщо не у половині, було зазначено, що їх турбують гендерні питання. Я була здивована, що серед усіх проблем молоді люди, які якщо навіть і не прагнуть працювати у правозахисті, але принаймні хочуть постажуватися, виділяють гендерні питання.

8. Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Має бути використаний комплексний підхід. Насамперед, створена належна правозахисна база. Мова про цю багатостраждальну Стамбульську Конвенцію. Разом з тим повинні бути створені та відпрацьовані практики, налагоджена робота правоохоронних органів і розуміння суддями цієї проблематики.

Але також варто працювати із суспільною думкою. Це поняття насильства як норми і ховання болю за стінами родини – має змінитися.

9. Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Мене надихають люди. Мені пощастило працювати і бути знайомою із фантастичними людьми з якихось маленьких містечок на Сході. Або людьми, які пройшли через дуже складні життєві випробування. Або людьми, які вирішили зайнятися розв’язанням якоїсь проблеми у силу своєї ціннісної рамки. І коли я дивлюся, що вони роблять, як вони боряться і скільки складнощів вони долають – це мене надихає.

У кожної професії є свої складнощі. Займатися правозахистом в Україні, відверто кажучи, непросто. Але я маю щастя працювати у колі звичайних людей, які роблять надзвичайні речі.