Правозахисниця Наталія Кожина: «Люди стали більше нам довіряти»

Інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала екоактивістка, журналістка та правозахисниця Наталія Кожина. 

Наталія Кожина – координаторка Громадської приймальні УГСПЛ у Дніпрі на базі ГО «Правозахисна група «СІЧ», керівниця інформаційно-просвітницького напрямку.

Спочатку отримала філологічну освіту, а потім пройшла навчання за спеціальністю «Менеджмент та маркетинг. Організація рекламних та PR-компаній» в Дніпровському університеті ім. Альфреда Нобеля. Членкиня Спілки журналістів України. Працювала  головною редакторкою газети «Екобезпека» та редакторкою журналу «Бізнес-клас».

Активна учасниця та волонтерка ГО «Громадський рух України «За право громадян на екологічну безпеку», засновниця регіонального осередку. Також Наталія – співавторка численних просвітницьких заходів серед молоді у  сфері екологічної безпеки. Волонтерка Благодійного фонду «Січ-Допомога».

Працювала над розробкою законопроекту «Про соціальний захист дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів» (2017). Співавторка методичних рекомендацій «Механізми захисту прав ветеранів та учасників антитерористичної операції та членів їхніх сімей» (2017). Брала участь у моніторингу дотримання прав людини «Місцевий індекс відповідності правам людини» в м. Дніпро, Щастя та Попасна Луганської області за напрямками «Право на достатній життєвий рівень», «Соціальний захист для вразливих категорій».

Брала участь в проведенні зустрічей з обговорення програмних показів документальних фільмів у рамках проекту DOCUDAYS UA серед учнівської та студентської молоді, викладачів, громадських активістів, представників органів місцевого самоврядування, у тому числі для молоді прифронтових місць та активістів з населених пунктів, розташованих на лінії розмежування.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Ще у 2009-му році я долучилася до Громадського руху «За право громадян на екологічну безпеку», який тоді очолював відомий дніпровський еколог Володимир Гончаренко. Ми моніторили стан питної води, ґрунту та повітря, проводили різноманітні дослідження та надавали правову допомогу людям, які відстоювали свої права на безпечне довкілля.

Серед найбільш гучних справ – кампанія на закриття сміттєспалювального заводу, масштабні дослідження у сфері збору та утилізації небезпечних відходів, вимірювання вмісту свинцю й важких металів в ґрунті, протидія забрудненню цілого мікрорайону внаслідок роботи заводу з переробки акумуляторів. Також ми видавали газету «Екобезпека», на сторінках якої розповідали про екологічний стан в країні, а не лише в Дніпрі, публікували результати досліджень. Ми ставили собі за мету інформувати про потенційні загрози для людей і природи від безкарного та брутального господарювання.

У 2012-му році Володимир Гончаренко загинув від рук нападників. На мою думку, яку підтримує більшість колег, це було замовне вбивство, пов’язане з його громадською діяльністю. На жаль, вбивці й досі не покарані. З того часу почався новий етап моєї діяльності: звернення до правоохоронних органів, мітинги з вимогою проведення неупередженого розслідування…

А у 2014-му році я познайомилася з Дмитром Ревою, який очолював Правозахисну Групу «СІЧ». На той час працювала у Благодійному фонді, який надавав допомогу добровольцям та вимушеним переселенцям. Нас об’єднувало спільне прагнення захистити країну, підтримати бійців, волонтерів та переселенців. Так я почала працювати в «СІЧі».

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Переважно, на практиці: від наших юристів, експертів та тренерів. Також відвідала чимало тренінгів, зокрема, тренінгову школу для громадських організацій «Адвокація та діалог з питань політики», тренінг «Підхід, що заснований на правах людини, у розробленні та реалізації проектів та програм місцевого й регіонального розвитку».

Варто сказати, що вчитися доводиться щодня, у нашій справі не можна зупинитися і сказати: от я приїхала з мега крутого тренінгу з документування порушень прав людини і тепер стала «гуру»! Так не працює. До того ж я досить вимоглива і прискіплива до самої себе, та й професійне оточення не дає розслабитися: у нас дуже потужна та досвідчена команда.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Правова допомога постраждалим від збройного конфлікту: вимушеним переселенцям, ветеранам (у багатьох з них виникли проблеми зі здоров’ям, чимало правових і соціально-побутових труднощів), членам їхніх сімей, пораненим цивільним, колишнім полоненим та цивільним заручникам. Також надаю допомогу мешканцям у відстоюванні їхніх прав, які порушуються органами місцевої влади, продовжую багато часу приділяти питанням екологічної безпеки.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Достатньо великим здобутком правозахисного руху вважаю осмислення практично всіх сфер, де права людини порушуються, і озвучування проблеми. Слід зазначити, що головні досягнення в цьому напрямку відбулись не завдяки грантовій чи державній підтримці громадських організацій та ініціатив, а як результат громадянського активізму самих правозахисників.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Події останніх років напередодні революції Гідності – це ціла низка соціальних потрясінь, які пережила країна. Особисто для мене таким патерном стали події у Врадіївці. Як після такого ганебного ставлення до людини, нехтування очевидними для кожного порушеннями законів, можна було довіряти владі? Люди шукали, та й продовжують шукати альтернативні шляхи захисту своїх прав та інтересів, вони стали більше довіряти недержавним організаціям, громадським активістам.

До того ж в умовах збройної агресії Кремля саме інститути громадянського суспільства виявилися більш дієвими, мобільними; швидше реагували на виклики часу. Сьогодні від правозахисників чекають, перш за все, ефективної правової, а не просто юридичної, допомоги, використання усіх інструментів правового захисту, яких не надає держава. І звичайно ж, участі в законотворчому процесі, впливу на владу.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Вважаю, що так. Ще п’ять років тому ми сприймали ґендерні питання як прояв емансипації, вибачаюсь, екзальтованих жінок, яким чогось не сидиться дома. Сьогодні більшість, сподіваюся, розуміє, що рівність прав та повага до гідності – це не лише лозунги та партійні квоти, ознака гарного тону. Це цивілізаційний розвиток суспільства. І саме правозахисні організації змогли привернути увагу громадян до цієї теми, вивели її звучання на більш широкий загал, ініціюючи законодавчі зміни.

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Про це потрібно говорити: з молоддю, дітьми, чоловіками та жінками. Нещодавно відкрила для себе жахливу статистику: кожна п’ята українка зазнає насильства в сім’ї. Це більше 4,5 млн постраждалих. І більшість з них мовчить. Як мовчать і родичі, знайомі, сусіди. Як це не прикро, але ми самі толеруємо такі ганебні прояви родинних стосунків, мовляв, самі розберуться.

Минулого року в Україні вступив в силу Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», в якому чітко прописані прояви такого насильства та відповідальність за нього, визначені уповноважені органи, які повинні зробити все для за захисту постраждалих. Але на мою думку, доки в суспільстві не виробиться стійкий ген несприйняття цих варварських вчинків, лише страхом невідворотного покарання ситуації не змінити.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Пам’ятаєте закон збереження енергії Ломоносова? Енергію не можна створити або зруйнувати, її можна тільки перетворити з однієї форми в іншу. Так і в нашій діяльності: одне перетікає в інше, річка перетворюється в море, а то й океан, і ти розумієш, що це і є та енергія, яка тебе підтримує, заряджає силою й надихає.

Звичайно, іноді зіштовхуєшся з непереборними обставинами, зазнаєш поразок, і руки самі опускаються. Іноді – просто втомлюєшся. Тоді на допомогу приходить чоловік. Його віри у мене достатньо на двох. Точно знаю, що без нього я не впоралася б ні в 2012-му році, коли вбили Гончаренка і водночас рухнули усі плани й сподівання, ні в 14-му, коли вдруге довелося змінювати звичний ритм життя, ні зараз.