Публікація

Правозахисниця Катерина Єрошенко: «Освіченість щодо можливостей захисту своїх прав – важлива компонента для побудови правового суспільства»

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну»

Катерина Єрошенко (дівоче прізвище Хільчевська) у 2014 році закінчила Національний університет «Києво-Могилянська академія», магістерську програму «Соціальна робота», із сертифікатом за спеціальністю зв’язки з громадськістю. Наразі навчається на PhD програмі «Соціальна робота» Академії праці, соціальних відносин і туризму. Серед професійних інтересів Катерини – адвокація, соціальна робота в громаді, забезпечення доступу до правової допомоги в громаді, розвиток лідерства в громаді, медіація, співпраця громади та поліції, забезпечення права на доступ до медичної допомоги в місцях несвободи, моніторинг діяльності правоохоронних органів.

Окрім того, брала участь у кількох волонтерських ініціативах і програмах професійного обміну в Данії, Шрі Ланці та Сполучених Штатах Америки. Катерина займається волонтерською діяльністю.

Yeroshenko (3)

З 2014 року Катерина Єрошенко координує проекти та програми у ВБО «Українська фундація правової допомоги». Зокрема, координує напрями імплементації міжнародних стандартів у сфері забезпечення прав людини в поліцейській діяльності, захисту права на доступ до медичної допомоги затриманих та засуджених осіб, розвитку мереж провайдерів безоплатної правової допомоги в громадах, адвокації права на доступ до безоплатної правової допомоги. Залучена до діяльності з розвитку мережі громадських радників в Україні, ініційованою Програмною ініціативою «Права людини і правосуддя» Міжнародного фонду «Відродження».

З 2016 року – залучена експертка Програмної ініціативи «Права людини і правосуддя» Міжнародного фонду «Відродження» в діяльності експертної групи з розвитку співпраці провайдерів безоплатної правової допомоги у місцевих громадах, зокрема, в межах моделювання програм надання безоплатної правової допомоги та дослідження правових потреб громад.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Правозахисниками стають ті, кому не байдуже. Мені ніколи не було байдуже, скільки себе пам’ятаю. Мене обурювали соціальна несправедливість, нерівність, прояви дискримінації. Саме тому  я колись прийняла рішення вивчати соціальну роботу.

Нас навчали, як індивідуально працювати з людиною, як допомагати кожній людині чи родині вирішувати їх проблеми. Однак, мене завжди цікавила зміна існуючих патернів у суспільстві, які призводять до появи цих проблем. І саме таке бажання змінювати ці патерни, впливати на системні зміни в країні стало моїм початком правозахисної діяльності.

Для мене захист прав людини – це щоденна праця, яка починається зі стратегії, з бачення системних помилок та вивчення досвіду, як зробити краще. Правозахисна діяльність складається із ряду комунікацій, навчань, офісної роботи, які в загальній сукупності дають можливість впливу на існуючу в країні реальність.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Починалася для мене освіта у сфері прав людини з базового курсу «Права людини» в межах освітньої програми в Києво-Могилянській академії. Пізніше навчалася самостійно, відвідувала тренінги та конференції із правозахисної тематики. З тих заходів, що найбільше запам’яталися, хотіла б відмітити тренінг «Громадські розслідування порушень прав вразливих груп населення у взаємодії з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини», який проводили Сергій Швець та Євген Прусов. Запам’яталася минулорічна Національна правозахисна НЕконференція, багато взяла в процесі навчання збирати й документувати докази порушень норм міжнародного гуманітарного права в Україні.

З моєї точки зору, навчання правам людини – це постійний процес, життєвий досвід, який отримуєш від спілкування з правозахисниками, яким не байдуже, які прагнуть бути агентами змін.

Yeroshenko (1)

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Я працюю разом з командою однодумців у Всеукраїнській благодійній організації «Українська фундація правової допомоги». Ми вбачаємо свою місію в тому, щоб розвивати й підтримувати системи, які покликані забезпечувати можливості для реалізації своїх прав людьми, які проживають в Україні.

Йдеться про такі системи як поліція, адвокатура, прокуратура, юридична клінічна освіта. З поліцією ми співпрацюємо в напрямку імплементації міжнародних стандартів захисту прав людини в діяльності поліції. Зокрема, ми спільно почали ініціативу з інформування свідків, потерпілих та затриманих про їхні права при зустрічі з поліцейськими на місці події.

За результатами повномасштабного впровадження цієї ініціативи в роботу поліції, кожна людина у такій складній і стресовій для себе ситуації зможе отримати пам’ятку про права. Вважаю, що освіченість щодо можливостей захисту своїх прав є однією з ключових компонент для побудови правового суспільства, де людські відносини базуються на повазі та гідності.

З цією думкою ми реалізуємо ще одну ініціативу в поліції, також пов’язану з інформуванням про права – інформаційні термінали у відділках поліції, з яких відвідувачі можуть дізнатися необхідну їм інформацію. Правозахисники у своїй роботі мають торкатися «закритих» для суспільства тем, серед інших – захист прав у місцях несвободи.

У цьому контексті ми працюємо спільно з правозахисниками з партнерських організацій та з поліцією над впровадженням “Custody Records”: системи електронного обліку усіх дій, які відбуваються із затриманими в ізоляторах тимчасового тримання. Такі системи працюють в тюрмах багатьох країн Європи для забезпечення дотримання прав людей, які там перебувають. Ми вивчаємо міжнародний досвід та поступово імплементуємо його в українські реалії.

Окрім того, ми займаємося навчанням  адвокатів, поліцейських, прокурорів щодо того, як (і чому це важливо) забезпечити вчасний доступ затриманих до медичної допомоги, як не порушувати конфіденційність даних затриманих осіб, як протидіяти дискримінації в умовах закритого закладу. З адвокатами також працюємо над стандартизацією їхньої діяльності, а також, спільно з Асоціацією юридичних клінік України,  над стандартизацією діяльності юридичного клінічного руху. Стандартизація діяльності – це обов’язковий крок до забезпечення якості надання послуг.

Також ми займаємося розвитком «Pro Bono» культури в Україні для підтримки громадських сервісних та правозахисних організацій, з одного боку, і розвитку соціально відповідального юридичного бізнесу в Україні, з іншого.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Коли йдеться про захист прав, теми можуть бути дуже спорідненими, оскільки кожна людина одночасно є може виконувати кілька соціальних ролей. Таким чином, в межах діяльності, направленої на захист прав затриманих, звісно, доводилося приділяти увагу також і захисту прав затриманих жінок.

Йдеться про навчання поліцейських, які опікуються затриманими в ізоляторах тимчасового тримання, які мають знати особливості процедури поміщення жінки в ізолятор, на що звернути увагу, в разі, якщо жінці потрібна медична допомога.

Окрім того, якщо говорити про навчання адвокатів захисту прав пацієнтів, також окремо виділені права жінок як пацієнток та можливості для їх захисту.

Yeroshenko (4)

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– З моєї точки зору, знання своїх прав є запорукою їхньої реалізації. У цьому контексті великим кроком уперед українського правозахисного руху є популяризація ідеї захисту прав людини, розуміння прав людини.

На цьому етапі діяльність правозахисних громадських організацій великою мірою перекриває прогалини в законодавстві, забезпечує термінові рішення проблем, які виникають в суспільстві, поки державне регулювання наздоганяє й підхоплює ці процеси.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– Кажуть, хто володіє інформацією, ті володіють світом. На мою думку, серйозним викликом є  розуміння і здатність діяти всупереч непрозорій інформаційній політиці в українському медіа-просторі. Адже для того, щоб вирішити проблему, треба побачити її в глобальному вимірі, комплексно, а для цього слід  вчитися  критично мислити, аналізувати різні джерела,  прогнозувати.

Окрім того, мені видається абсолютно беззмістовною тенденція до «зрадофільства», голосного суспільного осуду будь-яких помилок у діяльності державних систем та інституцій.

Звісно, є речі, про які слід говорити вголос на публіку. Але якщо йдеться про усталені, але викривлені патерни діяльності  інституцій, мереж, державних систем, я бачу більший конструктив у тому, щоб замість осуду працювати над прогалинами й недоліками спільно, навчати, самими бути тією зміною, яку хочемо бачити в суспільстві.

І українським правозахисникам, на мою думку, слід ще вчитися будувати таку співпрацю. Це ті моменти, які особисто для мене також є викликами, я б хотіла над цим працювати.

Якщо говорити про процеси, які відбуваються в суспільстві, то, як на мене, найбільшим викликом є поява тих явищ,  які є наслідками воєнних дій на сході України, а в цьому контексті – навчання правозахисників працювати з цими наслідками.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Складно сказати, чи достатньо насправді. Мені для цього потрібне глибше занурення в тему й розуміння точки відліку, визначення критеріїв оцінки.

З моєї точки зору як людини, яка не є експерткою в гендерній тематиці, увага до цієї теми в суспільстві посилюється, що виявляється як в збільшенні кількості інформаційних повідомлень в медіа (наприклад, популяризація ідеї використання фемінітивів, теми протидії гендерній дискримінації на робочих місцях, в рекламі), так і в зміні законодавства: скасування МОЗом наказу, який обмежував перелік професій, доступних для жінок, триває (хоча й дуже повільно) процес ратифікації Стамбульської Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами.

На мою думку, великою мірою це – результати діяльності правозахисниць і правозахисників. Водночас, звісно, ще є велике поле для змін, які відбуваються поступово, тому складно сказати, чи достатньо тих зусиль, які є зараз.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Думаю, слід починати зі змін в законі, вводити терміни «гендер», «гендерне насильство». Великою мірою, коли йдеться про гендерне насильство, говоримо про насильство в сім’ї, а відповідно, необхідно широко інформувати людей про те, що є насильством, якими є його види, в чому небезпека «кола насильства», вчити розуміти  види насильства, про те, що не є нормальним терпіти насильство щодо себе й чекати.

Окремо слід навчати поліцейських, як працювати з викликами, коли відбулося домашнє насильство. Хоча вже певний прогрес в цьому напрямку є. Зокрема, я маю на увазі проект Національної поліції «Поліна» для протидії домашньому насильству.

Yeroshenko (2)Також варто приділити увагу роботі з сім’ями, в яких відбувалося домашнє  насильство, – як з кривдниками, так і з потерпілими.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Люди. Небайдужі люди. Надихають колеги з їхньою непереборною мотивацією до дії. Надихають вчинки, коли людина здатна протиставити свою правоту хибній думці більшості.

Надихає, коли я бачу результати роботи. Надихають люди, які невтомно працюють кожного дня навіть тоді, коли очевидного результату не видно. Надихають слова вдячності.

Спілкувалась Тамара Марценюк

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування