Публікація

Правозахисниця Галина Бочева: «Ми документуємо випадки свавільних затримань, катувань»

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну»

Галина Бочева – юристка, правозахисниця, фахівчиня з міжнародного права, громадська активістка. Навчалася спочатку в Київському міжнародному університеті на міжнародному праві. Ступінь магістра здобувала на факультеті права Києво-Могилянської академії. Пізніше, отримавши стипендію Європейської Комісії, навчалася у кількох європейських університетах за програмою на магістерській програмі Еразмус Мундус з практики правозахисту.

Галина волонтерила у Amnesty International в Україні і працювала у Місії Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні. У Лондоні проходила стажування у таких правозахисних організаціях як European Human Rights Advocacy Centre (EHRAC) і AIRE Centre (Advice on Individual Rights in Europe). Права мігрантів і біженців захищала як юристка Центру «Соціальна дія», проекту «Без кордонів», а також БФ «Право на захист».

З вересня 2016 року працює у Краматорську в Моніторинговій місії ООН з прав людини в Україні, здійснюючи моніторинг та звітування щодо ситуації з правами людини на сході України. Галина Бочева – гостя на Громадському радіо.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– У далекому 2003 році я вивчала міжнародне право у Київському міжнародному університеті і думала, що буду спеціалізуватися у питаннях міжнародного комерційного арбітражу та міжнародному торговому праві.

Я познайомилася із місцевими активістами і активістками Amnesty International на одному цікавому кінопоказі в Могилянці, підписала декілька петицій і вирішила поволонтерити в Amnesty у якості перекладачки, щоб попрактикувати англійську. Через деякий час я вже не сумнівалася в тому, що саме захист прав людини є моїм покликанням.

Паралельно з навчанням у магістратурі у Могилянці я почала працювати в програмі протидії торгівлі людьми Місії Міжнародної організації з міграції в Україні. У 2008 році за фінансової підтримки Європейської Комісії я поїхала навчатися на магістерській програмі з практики правозахисту, під час якої проходила стажування у декількох відомих правозахисних організаціях у Лондоні.

По завершенню програми я повернулася до Києва та у співпраці з громадськими організаціями надавала юридичну допомогу людям, які стали жертвами  порушень прав людини, біженцям, особам без громадянства, потерпілим від злочинів на ґрунті ненависті та іншим вразливим категоріям населення, брала участь у адвокаційних ініціативах на національному та міжнародному рівні, а також підтримувала організаційний розвиток організацій громадянського суспільства. У 2016 році я почала працювати в Моніторинговій місії ООН з прав людини в Україні.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Права людини мають значення в усіх сферах життя людини. Тож освіта в сфері прав людини – ніби черпання з бездонного джерела. Особисто я шукала та знаходила знання в сфері прав людини не тільки і не стільки у тренінгах, наукових подіях або ж магістерській програмі з практики правозахисту, яку я закінчила у 2010 році, а в першу чергу вже на практиці, в процесі правозахисної роботи.

Завдяки дотичності до правозахисного руху мені пощастило познайомитися, спостерігати і вчитися у безлічі неймовірних людей, які працюють для захисту прав людини в Україні, Туреччині, Ефіопії, Росії, США, Філіппінах, Узбекистані, Великобританії, Гватемалі, Франції тощо, незалежно від того, називають ці люди себе правозахисниками чи ні.

Окрім цього, я брала участь у навчальних програмах у сфері прав людини, що організовували для адвокатів та активістів [Українська] Гельсінська спілка з прав людини, Молодіжний правозахисний рух, Центр міжнародного захисту (Cetnre de la Protection Internationale), Європейський  центр захисту прав людини (European Human Rights Advocacy Centre) та Офіс Верховного комісара ООН з прав людини. Найважливіше, що я винесла з цих освітніх заходів – широке коло знайомств із людьми, історіями та досвідами з різних куточків України та світу і різних контекстів, що надихають, змушують замислюватися, шукати, переосмислювати, пробувати і ще раз переосмислювати.

Законодавство України дозволяє утримувати під вартою іноземців та осіб без громадянства з метою забезпечення видворення до якоїсь іншої країни, в той час як за відсутності відповідного клаптику паперу громадянську приналежність людини (інколи навіть якщо вона народилася і виросла в Україні) встановити вкрай важко.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Протягом багатьох років я працювала з різними формами порушень прав людини, що виникають в категоріях «свій – чужий». Я маю на увазі контекст людської мобільності та приналежності: притулок, міграція, дискримінація, внутрішнє переміщення, безгромадянство (для українського вуха звучить, може, дивно, але це – юридичний термін, від англійського «statelessness»).

У цій сфері, на жаль, в сучасному світі все ще виникають проблеми з визнанням правосуб’єктності. Тобто, визнанням людини людиною перед законом. Коли людина переміщається через кордони або навіть в межах власної країни, особливо, коли йдеться про вимушене переміщення, вона стикається із складними і часто неефективними процедурами доведення органам влади за новим місцем проживання, що вона є тим, ким вона є. Невизнання або перешкоди чи проблеми із визнанням правосуб’єктності часто наражають людину на цілий ґамуз проблем із доступом до інших фундаментальних прав людини. Їй та її дітям можуть відмовити в доступі до медичної допомоги, освіти, адміністративних послуг, вона буде неспроможна реалізувати своє право на шлюб, право власності, не кажучи вже про право асоціації і голосу, її можуть помістити під варту на тривалий термін.

Наприклад, законодавство України дозволяє утримувати під вартою іноземців та осіб без громадянства з метою забезпечення видворення до якоїсь іншої країни, в той час як за відсутності відповідного клаптику паперу громадянську приналежність людини (інколи навіть якщо вона народилася і виросла в Україні) встановити вкрай важко. В пострадянському «фольклорі» є дуже вдалий, мабуть що вистражданий мільйонами, фразеологізм, який описує життєвий досвід таких людей: «Без бумажки ты – букашка, а с бумажкой – человек.» Тож багато років я допомагала людям боротися за «бумажку», щоб держава врешті визнала їх право бути людьми.

Після того, як я приєдналася до Моніторингової місії ООН з прав людини, коло питань, з якими я щоденно працюю, значно розширилося. Місія ООН з прав людини здійснює моніторинг ситуації з правами людини в Україні з широкого кола питань. Якщо ми говоримо про зону збройного конфлікту, то це, передусім, право на життя, право на отримання компенсації за поранення або пошкодження майна. Я працюю в Краматорську, чи не щодня ми виїжджаємо безпосередньо в зону збройного конфлікту, спілкуємося з людьми, які страждають від його наслідків. Їхні свідчення та наші власні спостереження (наприклад, ситуацію на блокпостах, у «сірій зоні», факти, коли військові займають житло цивільних осіб) ми обробляємо для публічних доповідей ООН про права людини в Україні. Інформацію про гуманітарні потреби ми передаємо нашим партнерам, які, завдяки нашим сигналам, можуть надати своєчасну допомогу.

Велика частина моєї роботи полягає в адвокації. По суті, це спілкування (листами, під час зустрічей) з тими органами влади, які мають забезпечити кожному і кожній можливість реалізації прав людини. Ми працюємо не лише в зоні конфлікту і не тільки з питань, які пов’язані з веденням бойових дій. Ми документуємо випадки свавільних затримань, катувань, насильницьких зникнень, порушення права на справедливий судовий розгляд. Ми присутні на судових засіданнях у справах, пов’язаних з конфліктом; здійснюємо візити до слідчих ізоляторів. Ми спілкуємося з жертвами, свідками та родичами жертв порушень прав людини.

Емоційно це не завжди легко, але я пишаюся бути дотичною до правозахисного руху України, тепер вже в якості співробітниці міжнародної організації. З одного боку, міжнародна підтримка хлинула в Україну не з радісної причини. Водночас, мені відрадно бачити, як багато організацій сьогодні опікуються захистом і підтримкою прав людини. Я думаю, що жодна голова, пара рук і ніг не є зайвою, коли йдеться про захист прав людини в Україні і світі.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Звісно доводилося! Думаю, як і кожному правозахиснику та кожній правозахисниці. Робота спрямована на протидію катуванням та іншим видам жорстокого поводження або протидію сучасним формам рабства переплетена із проблемою сексуального і гендерно-обумовленого насильства.

Захист прав людини в контексті притулку, міграції, безгромадянства, внутрішнього переміщення, проблеми захисту цивільного населення в умовах збройного конфлікту – все це, в тому числі і зокрема, про права жінок, як і про права дітей, про права людей з інвалідністю тощо.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– На мою думку, громадянське суспільство і, зокрема, правозахисний рух у будь-якій країні – фундамент демократичного розвитку. Останніми роками мені здається, що правозахисний рух в Україні поступово оформлюється саме в такий фундамент, замішаний на цінностях прав людини і верховенстві права, що має всі шанси як слід «загуснути» і з часом як слід «стверднути».

Правозахисний рух сьогодні провокує обговорення та осмислення важливих питань, що стосуються прав людини, у широких колах громадськості, впливає на порядок денний політичних сил та підтримує урядування. Наприклад, завдяки правозахисному рухові в Україні, не зважаючи на важку соціально-економічну ситуацію, збройний конфлікт на сході країни, все більшої ваги набувають цінності рівності перед законом, захисту прав меншин та недискримінації.

В останні кілька років ми побачили потужний імпульс до об’єднання, партнерства громадських організацій заради єдиної мети. Яскравий приклад – кампанія щодо виплати пенсій громадянам, які зареєстровані («прописані») на території, підконтрольній озброєним групам.

В останні місяці ми стали свідками, як створювалися коаліції організацій, коли йшлося, наприклад, про свободу слова або про питання е-декларування для НПО. Правозахисні організації долучаються до навчання працівників поліції, реформування судової системи, органів прокуратури. Все це – роль, яку і має відігравати громадянське суспільство для того, щоб країна встала на шлях демократичного розвитку і більш менш впевнено ним рухалася.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– Думаю, що на це питання кращу відповідь дадуть безпосередньо учасниці та учасники правозахисного руху України. Я зараз працюю в міжнародній організації, ми багато чого робимо в партнерстві з громадянським суспільством, підтримуємо його.

Щодо викликів, вважаю, що є перелік, який завжди буде актуальний: фінансування, відкритість влади, знаходження власної ніші. Дуже важливо також не захопитися і не перебирати на себе ті завдання та функції, які має виконувати держава.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Гендерна тематика в українському суспільстві є надто важливим питанням, щоб можна було сказати, що їй достає зусиль і уваги. Втім, на мою думку, правозахисний рух робить дуже істотну роботу по цій тематиці, яка вже сьогодні приносить свої результати і змінюють «дискурс» довкола гендерної проблематики в суспільстві.

Найбільше мене надихають люди, з якими мені довелося стикатися у процесі правозахисної та моніторингової діяльності. […] Наприклад, подружжя, яке залишається жити під обстрілами у закритому селищі Опитне, що на відстані кілька кілометрів від Донецького аеропорту, лише тому, що вони не можуть залишити напризволяще десяток сусідів – стареньких бабусь та дідусів, які не мають в цьому світі нікого, хто б подбали про те, щоб вони мали теплу їжу, не вийшли в ночі у заміноване поле, забувши хто вони і де вони…

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Мені здається, що глобально має змінюватися суспільна свідомість. Для того, щоб відбулися зміни, недостатньо щось заборонити або дозволити на законодавчому рівні.

Першим кроком у непростому шляху до вирішення проблеми в суспільстві є її усвідомлення широкими верствами населення – «критичною суспільною масою», якщо можна так сказати. В такому усвідомленні важливу роль відіграє видимість проблеми.

До того, щоб проблема гендерного насильства стала видимою в українському суспільстві сьогодні багато робить саме громадянське суспільство, передусім, правозахисний рух. Провокуючи суспільну дискусію довкола цієї проблеми, часто навіть ціною ризику для власної безпеки, громадські активісти змушують широкі верстви населення осмислювати проблему гендерного насильства, усвідомлювати її як проблему, що стосується всіх і кожного та кожної.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Найбільше мене надихають люди, з якими мені довелося стикатися у процесі правозахисної та моніторингової діяльності. Не тільки і не скільки ті, кого можна назвати учасниками і учасницями правозахисного руху, скільки ті люди, з якими мені довелося працювати чи спілкуватися через те, що вони стали жертвами порушень прав людини.

Ті, хто, не зважаючи на обставини, мають внутрішню силу не зненавидіти світ, та продовжують любити його всім серцем, вірити в людей, в добро, допомогу і щиру взаємну підтримку. Наприклад, подружжя, яке залишається жити під обстрілами у закритому селищі Опитне, що на відстані кілька кілометрів від Донецького аеропорту, лише тому, що вони не можуть залишити напризволяще десяток сусідів – стареньких бабусь та дідусів, які не мають в цьому світі нікого, хто б подбали про те, щоб вони мали теплу їжу, не вийшли в ночі у заміноване поле, забувши хто вони і де вони…

Я не перестаю дивуватися, як багато в світі таких неймовірних людей. Зустрічі із ними нагадують мені про те, що цінності  прав людини – це найвищі цінності,  і за них варто боротися.

Спілкувалась Тамара Марценюк

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування