Публікація

Правозахисниця Альона Луньова: «Найбільшим успіхом є наш голос, який чутно»

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну»

Альона Луньова навчалася у Таврійському національному університеті імені В.І. Вернадського на філософському і юридичному факультетах. У 2011-2014 роках – в аспірантурі ТНУ ім. В.І. Вернадського за спеціальністю «Теорія держави та права».

Із 2008 по 2013 рік регулярно брала участь у моніторингових візитах до місць несвободи, в тому числі, як моніторка Національного превентивного механізму. Волонтерила у жіночому правозахисному центрі «Співдружність». Протягом 2011 року як тренерка брала участь у навчанні працівників органів внутрішніх справ і соціальних служб у сфері попередження та протидії насильству в сім’ї.

Працювала юристкою Сімферопольської правової приймальні Кримського правозахисного центру «Дія». Після анексії Криму долучилася до Харківської команди Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні. Пізніше працювала координаторкою правового напрямку Благодійного фонду «Восток-СОС». Із 2017 року – менеджерка із адвокації Центру інформації про права людини. Послухати виступити Альони на Громадському радіо можна за лінком.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Уперше я прийшла волонтеркою в правозахисну організацію, коли мені було 14 років. Тож сміливо можу стверджувати, що в громадському секторі я більше половини свого життя. Мене до цієї активності залучила моя мама Марина Новікова, яка є правозахисницею. Її життєве кредо: «Себе завжди треба захищати. А як ти цьому навчилася – допоможи іншим». Спочатку я допомагала проводити різні заходи (семінари, тренінги), потім я сама долучалася до проведення просвітницьких заходів. Зокрема, ми із подругою їздили по селах Сімферопольського району та розповідали старшокласникам про те, що таке торгівля людьми і домашнє насильство. Бо за відсутності роботи в селі, діти ставали легкою здобиччю трефекерів.

Пізніше моя співпраця із жіночим правозахисним центром «Співдружність» надихнула мене отримувати юридичну освіту. Тоді я вже навчалася на філософському факультеті Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського і допомагала керівниці Центру, яка була адвокаткою, у багатьох кримінальних процесах, представляючи потерпілих від торгівлі людьми. Окрім того, що цим жінкам потрібний був юридичний супровід в кримінальному процесі, в них було досить багато інших правових питань – розлучення, визначення місця проживання дитини, випадки домашнього насильства тощо. Тож я почала потроху писати заяви і скарги, звертатися до міліції, вчитися самій і вчити інших реагувати на бездіяльність правоохоронців.

Пізніше більш фахово та «прицільно» почала брати участь у моніторингу діяльності міліції (у тому числі, в місцях несвободи), а також багато працювала з правоохоронцями стосовно питань запобігання та протидії домашньому насильству.

У правозахисній діяльності мене завжди приваблювало те, що ти можеш робити дуже корисні речі, допомагати багатьом людям і, при цьому, не вступати в конфлікт зі своїми цінностями і сумлінням.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Я думаю, що навчання у сфері правозахисту має бути перманентним. Оскільки змінюється час, змінюються закони, з’являються нові виклики і нові відповіді. Тож я постійно відвідувала  різноманітні семінари і тренінги, причому як в Криму, так і за його межами. Тобто, намагалася якомога більше дізнатися про різні аспекти як порушень, так і захисту прав людини.

Одними із перших для мене стали семінари, проведені Центром «Ла Страда – Україна», Міжнародною організацією з міграції, УГСПЛ. Дуже важливим для мене було навчання у Міжнародній літній школі з прав людини у Варшаві, де ми з представниками з різних країн говорили про базові права людини і про те, за допомогою яких механізмів (в тому числі, міжнародних) можна захистити права людини.

Але знаковим навчанням, яке дозволило знайти багато нових друзів і колег, з якими ми працюємо і зараз, був Другий міжнародний курс з прав людини програми «Розуміємо права людини», який відбувався у 2012-2013 рока.

Далі було багато профільних навчань, пов’язаних із попередженням домашнього насильства, боротьбою із дискримінацією, моніторингом місць несвободи, захистом права на доступ до публічної інформації тощо.

У правозахисній діяльності мене завжди приваблювало те, що ти можеш робити дуже корисні речі, допомагати багатьом людям і, при цьому, не вступати в конфлікт зі своїми цінностями і сумлінням.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Після анексії Криму у 2014 році я вимушена була покинути мій рідний Сімферополь. Наразі в сфері моїх інтересів, у першу чергу, перебуває захист прав тих, хто постраждали внаслідок конфлікту в Україні. І це дуже широкий спектр питань – від доступу до освіти, до питань відповідальності в контексті конфлікту, від проблемних моментів реєстрації актів цивільного стану – до розшуку осіб, зниклих безвісти.

На жаль, дуже багато часу іноді доводиться витрачати не на створення чогось нового і корисного, а для того, щоб не дати прийняти якусь законодавчу ініціативу і зробити ще гірше. Наприклад, коли у Верховній Раді був зареєстрований так званий «законопроект про реінтеграцію Донбасу» (№ 7163)  і він між читанням змінився до невпізнання, ми докладали дуже багато зусиль, щоб під час голосування в ньому не залишилися норми, які грубо порушують права людини.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Так, доводилося, але здебільшого у питаннях, що стосуються захисту від домашнього насильства. У 2010-2011 роках я багато працювала із співробітниками міліції та іншими учасниками схеми перенаправлення потерпілих – якраз у сфері протидії насильству в сім’ї.

В Криму ми об’їздили всі райони і міста. Звичайно, зараз досить важко судити про результативність цих тренінгів. Хоча особисто мені хочеться вірити, що ставлення дільничних до потерпілих від домашнього насильства і до самої ситуації насильства змінювалося.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні? Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– Я думаю, у нашій ситуації найбільшим успіхом є наш голос, який чутно. Десь голосніше, десь тихіше. Але правозахисники не залишаються осторонь, а шукають і знаходять шляхи впливу на непросту ситуацію з правами людини в Україні. І це в ситуації збройної агресії і окупації частини території.

Однак із гучним голосом пов’язані і певні небезпеки, із якими наразі стикаються громадські активісти. І підтверджують це численні напади, які останнім часом стаються дедалі частіше і мають жахливіші наслідки. На мій погляд, така ситуація стала можливою через відсутність належного реагування з боку держави. Зокрема, йдеться про ефективне і справедливе розслідування цих нападів.

Але ми готові відповідати на нові виклики, ми багато вчимося, шукаємо партнерів і користуємося всіма можливими механізмами (національними і міжнародними), щоб захистити права тих, хто опинилися у непростій ситуації. Звичайно, все це відбувається не так просто, як хотілося б і як того вимагає ситуація. Я думаю, що значну роль тут грає війна і все, що є її наслідками. З одного боку, страшна шкода, що вже нанесена життю людей, майну, інфраструктурі. З іншого – неспроможність державних інституцій ефективно реагувати на ці виклики (а іноді – відсутність будь-якого бажання реагувати).

У темі, із якою я працюю, великим викликом я бачу популізм, особливо, у контексті наближення виборів. Зараз на гора підіймаються питання, над якими варто багато і серйозно думати і обговорювати, де не буде легких і простих рішень (наприклад, щодо так званого «колабораціонізму» та притягнення до відповідальності за співпрацю з окупантами).

У той же час питання, для вирішення яких варто лише проголосувати Верховній Раді за добре прописаний і вже зареєстрований проект закону, – ховаються в стіл. Так відбувається, наприклад, із законопроектом № 6692, який стосується пенсійних виплат переселенцям і тим, хто залишився проживати на окупованих територіях, або із законопроектом № 6240, прийняття якого дозволить внутрішньо переміщеним особам брати участь у місцевих виборах.

Іншим викликом для правозахисного руху, на мій погляд, є ситуація із призначенням нової Уповноваженої Верховної Ради з прав людини у березні 2018. Справа в тому, що сама інституція – Офіс Омбудсмана – є надзвичайно важливою для захисту прав людини. І для того, щоб ефективно реалізовувати цю функцію Уповноважений має бути незалежним. Але сталося, що сталося: з численними порушеннями процедур, по суті по партійній квоті, була Омбудсманом призначена людина, досвід правозахисної роботи якої викликає багато питань. Перші місяці пані Денісової на посаді підтверджують обґрунтованість наших побоювань. Тож наша організація стала однією із ініціаторів написання подання до Конституційного суду України стосовно про конституційність процедури обрання Омбудсмана. Наразі, очікуємо на рішення суду, який поставить крапку в цьому питанні.

Ми готові відповідати на нові виклики, ми багато вчимося, шукаємо партнерів і користуємося всіма можливими механізмами (національними і міжнародними), щоб захистити права тих, хто опинилися у непростій ситуації.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Звичайно, ні. Але я думаю, що збільшення кількості різноманітних проявів агресії стосовно тих, хто займається гендерною тематикою (особливо, питаннями дискримінації), реєстрація різноманітних так званих антигендерних законопроектів, активізація релігійних і псевдорелігійних груп будуть продовжувати спонукати тих правозахисників, для кого гендерна тематика не є пріоритетною, до неї звертатися.

У той же час свої корективи вносить війна. І на порядку денному з’являються питання гендерно-обумовленого насильства в контексті конфлікту, виявлення випадків такого насильства і документування. Або порушення прав жінок-ВПО і взагалі вивчення впливу конфлікту на жінок та чоловіків, які від нього постраждали.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Я думаю, що важливо забезпечити повноцінну роботу Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», бо його, безумовно, прогресивні норми потребують втілення через низку підзаконних актів, які повинні забезпечити ефективну діяльність всіх органів та служб, які залучені до протидії. Я маю великі сподівання, що Закон буде сприяти створенню дійсно ефективної системи перенаправлення потерпілих від домашнього насильства, а також дасть чіткий сигнал, що домашнє насильство – це не про якесь легке правопорушення. Що це – злочин (і з 1 січня 2019 року відповідна стаття запрацює в Кримінальному Кодексі України), і відповідальність за нього буде відповідна.

Також важливим є документування випадків гендерно-обумовленого насильства, що сталося в зоні конфлікту чи пов’язане із конфліктом. Це відносно нова проблема для України, і важливо виявляти та забезпечувати допомогу потерпілим, а також проводити широку просвітницьку кампанію серед тих силовиків, хто залучені до заходів із забезпечення національної безпеки і оборони.

Взагалі просвітницькі інформаційні кампанії  дуже потрібні – і про те, що таке гендерне насильство, які його ознаки, і що треба робити, щоб захиститися від його проявів.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Мене надихають мої колеги, які кожного дня і в навіть в самих безнадійних ситуаціях не опускають руки и лупають сю скелю. Вони досягають успіху у просуванні соціально важливих ідей, їм вдається щодня змінювати на краще ситуацію в нашій країні.

Мене надихають мої близькі – я дуже хочу, щоб наша країна була такою, в якій мій син, як і будь-яка інша людина, захоче жити та реалізовувати себе. Я вірю, що ми можемо побудувати таку «людиноцентричну» країну.

Спілкувалась Тамара Марценюк

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування