Правова Абетка: втрачені матеріали справ в’язнів

30 випуск подкасту «Правова Абетка» на Громадському Радіо: «Втрачені документи в’язнів». Подкаст Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова абетка» виходить за підтримки мережі громадських приймалень та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Цей випуск із юристами Спілки Анастасією Мартиновською та Оленою Проценко присвячений втраченим документам в’язнів.

Олег Шинкаренко: Юристи Української Гельсінської спілки наразі працюють над трьома справами із дуже схожими фабулами. Особу було засуджено судом першої інстанції. Суд першої інстанції обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до моменту набрання вироком законної сили. Особа подала апеляцію, і в результаті вирок не набув законної сили. Через окупацію та початок антитерористичної операції перегляд в апеляції не відбувся, а матеріали справи було втрачено. Отже вирок не набирає законної сили, а особа продовжує сидіти, і не відомо наскільки це все може затягнутися. Проблема полягає в тому, що матераіли справи було втрачено на тимчасово окупованій території, у так званих окремих районах Донецької та Луганської областей, а без них розгляд справи унеможливлюється. Анастасіє, а за що засуджені ці люди? Якого характеру ці злочини?

Анастасія Мартиновська: Одна зі справ, де ми представляємо пана Володимира. Він був засуджений за умисне вбивство, але він повністю заперечував свою винуватість. У вересні 2013 року його все ж таки було визнано винним і йому було призначено міру покарання у вигляді позбавлення волі на строк 16 років та 6 місяців.

Олег Шинкаренко: А скільки він вже перебуває під вартою?

Анастасія Мартиновська: Він перебував під вартою з 2013 року по 2016 рік.

Олег Шинкаренко: Тобто його вже випустили?

Анастасія Мартиновська: Так.

Олег Шинкаренко: Тобто, якщо він не був винний, він просто перебував три роки в ув’язненні.

Анастасія Мартиновська: Так, і тільки того він посилався у своїй апеляційній скарзі на те, що зізнавальні докази були отримані незаконним шляхом, шляхом застосування до нього тортур.

Олег Шинкаренко: А чому його зараз випустили?

Анастасія Мартиновська: Він вийшов на волю, тому що він неодноразово звертався до слідчого судді з проханням перевірити законність утримання його під вартою. Йому відмовляли. Лише через рік після його першого звернення його справу, його питання було розглянуто по суті. На розгляд про його клопотання про відміну запобіжного заходу у суду пішло півтора роки. Але все ж таки суд його випустив та зазначив, що відсутність кримінального провадження виключає можливість дії запобіжного заходу, а тому порушує право особи на свободу.

Олена Сапожнікова: Я би хотіла відзначити, оскільки у нас тут «Правова абетка», все ж таки варто бути коректнішими з термінологією, яку ми використовуємо. У нас була передача про презумпцію невинуватості. Сьогодні ми, як справжні ті, хто пропагує якусь ідеологію, самі ж її ламаємо. Ми кажемо «винуватий», потім говоримо «не винуватий». Я так розумію, Анастасіє, що тут навіть не було вироку, який вступив в силу щодо цієї особи?

Анастасія Мартиновська: Так, особа була невинуватою весь цей час, коли вона перебувала під вартою.

Олена Сапожнікова: Тобто про вину тут навіть і мова йти не може, що він був начебто винуватий, потім невинуватий. Тому тут не треба цим маніпулювати.

Олег Шинкаренко: Але довести цю вину неможливо тому, що просто відсутні документи, які могли би дати якісь свідчення з цього приводу.

Олена Проценко: У нас був ще один клієнт, який був засуджений судом першої інстанції до 8 років і 9 місяців позбавлення волі за вчинення розбою. Це злочин проти власності, який поєднаний із застосуванням насильства. Запобіжний захід йому також був продовжений, тобто тримання під вартою до набрання вироком законної сили, але вирок ніколи не набрав законної сили, оскільки клієнт оскаржив у апеляційному суді свій вирок, а потім розпочалися відомі події (на сході України), і суди просто були заблоковані. І ця справа так ніколи і не була розглянута. Ця людина фактично вчинила пограбування, яке було поєднане з насильством, тобто у нього була зброя, він завдав тілесних ушкоджень особі, яку він пограбував. Тобто, окрім того, що в потерпілої людини забрали майно, вона ще й зазнала фізичних ушкоджень.

Олена Сапожнікова: Він зізнався в цьому, так? Тобто це навіть і не доведено? Тобто це було таке обвинувачення щодо цієї особи?

Олена Проценко: Дійсно, вирок суду першої інстанції – він був, але ніколи не набирав законної сили. Тобто фактично ми не можемо говорити, що ця особа винна.

Олена Сапожнікова: А чому ми говоримо про втрату документів? То виходить, що їх взагалі не існує, чи все ж таки вони є, ці документи?

Олена Проценко: Ці документи, вони були і звичайно ж, що вони були під час розгляду справи у першій інстанції, але після початку АТО суд в Луганській області став заблокований і просто перестав функціонувати. Тобто дійсно, формально, його повноваження були передані іншому суду, який функціонує на українській території, але ті документи, ті матеріали справи, що залишилися там – вони в ізоляції, і ми не маємо до них жодного доступу.

Після початку АТО суд в Луганській області став заблокований і просто перестав функціонувати.

Олена Сапожнікова: Яка проблема в доступі? Там стоїть воєнізована охорона, блокпости, неможливо туди поїхати? Чому?

Олена Проценко: Звісно, це, і ми не співпрацюємо з тією окупаційною владою, ми не можемо відправити їм якийсь офіційний запит, бо це буде фактично означати, що ми визнаємо їх як владу.

Олена Сапожнікова: А Омбудсман не може в цьому допомогти? Мені здається, там є програма, з якою вони їздять якраз в місця проведення АТО, і якраз можуть брати справи і привозити до української території.

Олена Проценко: Дійсно, є відомий прецедент коли за допомогою уповноваженого, Омбудсмана, вдалося передати українським судам 173 кримінальних провадження з непідконтрольних території Донецької області. Але, на жаль, у нашого клієнта такої можливості не було, і його справа якимось чином не втрапила до цього переліку.

Олег Шинкаренко: А про які документи йдеться взагалі? Якщо це свідчення якихось свідків, то їх можна просто ще раз опитати, і що там втрачено?

Олена Проценко: Там втрачені всі матеріали справи, тобто вся справа. Дійсно, дещо можна відновити, дещо можна дослідувати, провести якісь повторні слідчі дії, але, на жаль, не все можна зробити. Деякі слідчі дії мають бути проведені по гарячих слідах, і через кілька років це робити вже просто неможливо. Деякі свідки можуть померти, залишитися на тій території, не бажати співпрацювати зі слідством, тобто існує багато ризиків і не завжди можна відновити весь об’єм матеріалів справи.

Анастасія Мартиновська: Більше того, аби відновити матеріали справи має бути воля не лише особи, яка хоче довести свою невинуватість, але і державних органів, які також мають вчиняти певні дії з цього приводу. Але, на жаль, в нас зараз немає політичної волі для того, аби допомогти цим особам.

Олег Шинкаренко: А який тут може бути вихід? Чи дозволяє українське законодавство якось вирішити цю проблему відновлення документів?

Олена Проценко: Насправді, з цього приводу існують норми кримінального процесуального кодексу 2012 року, який, очевидно, був ухвалений до початку АТО, і цей кодекс не враховує ситуації, яка склалася на сьогодні в Україні. Цей кодекс допускає можливість відновлення втрачених матеріалів лише тих кримінальних проваджень, які закінчилися вироком. Але ж існує багато людей, які перебувають на стадії досудового слідства і в них немає жодного вироку. Тобто, закон взагалі не торкається цих осіб і ніяк не регулює їхню ситуацію.

Олег Шинкаренко: А як ви пропонуєте її віршувати?

Олена Проценко: Ну, ми можемо, звичайно, звернутися до Верховної Ради, щоб подивитися, що ж вони роблять, аби виправити цю ситуацію. На сьогодні на розгляді Верховної Ради існує два законопроекти, вони частково вирішують ці питання, ці проблемні питання. Два законопроекти – один за номером 2930, але він доволі поверховий. Він насправді дуже поверхово стосується питання, яке ми розглядаємо. Наприклад, він скасовує момент, якщо немає вироку особі, то вона не може жодним чином відновити матеріали своєї справи. Закон пропонував, щоб усі особи мали доступ до цієї процедури навіть якщо не було вироку, а особа лише на стадії досудового розслідування, щоб вона мала право звернутися до суду, щоб суд якось посприяв їй у відновленні матеріалів справи. Є інший, більш цікавий законопроект. Він називається «Про забезпечення прав та свобод громадян та про режим на тимчасово окупованій території». Зміни до цього закону щодо механізму відновлення втрачених матеріалів справи. Це законопроект 2015 року, але фактично він має дуже багато недоліків. Він не узгоджений з іншими нормативно-правовими актами.

Олег Шинкаренко: А який, власне, механізм він пропонує? Як дістати ці матеріали справи з окупованої території? Чи вести переговори з терористами? Чи що він, власне, хоче?

Олена Проценко: Ні, ні! Він накладає на суд – той, до якого звернулася особа– обов’язок провести якесь розслідування і вчинити певні дії для того, щоб відновити ці матеріали справи.

Олег Шинкаренко: А які дії маються на увазі?

Олена Проценко: Закон не уточнює.

Олена Проценко: В той же час, ця ж стаття цього закону каже, що у разі відсутності заяви особи про відновлення втрачених документів, суд має доручити генеральній прокуратурі відновити ці документи. Тобто, ця стаття встановлює фактично два паралельних механізми, вона не уточнює яким чином ці механізми мають бути узгоджені, і навіщо на два різні органи покладати фактично один і той самий обов’язок.

Олег Шинкаренко: Схоже це все на перекладання з хворої голови на здорову.

Олена Сапожнікова: Олеже, не документи в’язнів, все ж таки: або матеріали справи, або документи.

Олег Шинкаренко: Я називаю так матеріали справи.

Олена Сапожнікова: Але, Олеже, це є не лише документи, не в тому прямому розумінні, в якому ти собі думаєш. Це набагато більше.

Олег Шинкаренко: Тобто це не папери?

Олена Сапожнікова: Ні, це може бути один папірець, може бути і магніто-, відео-, та фото-плівка, або якісь інші носії для фіксації, це можуть бути будь-які матеріальні носії. Це можуть бути речові докази в будь-якому вигляді, навіть ніж, який в пакуночку, і там ще щось вилучене. Тобто це не просто взяв і відновив папірець, свідчення, які взяв і відібрав. Це можуть бути більш об’ємні речі на вигляд.

Олег Шинкаренко: Я бачу, що не дивлячись на таку потужну законотворчу діяльність депутатів, вони так і не знайшли вирішення цього питання.

Олена Проценко: Так, на разі обидва ці законопроекти, вони повернені на доопрацювання, тому що вони містять низку недоліків. Я би у цьому контексті хотіла відзначити, що тут перед законотворцями постає дійсно складне завдання, адже з одного боку їм необхідно створити такий механізм, який би забезпечив повагу до права особи на свободу і попередив би ситуації, коли особа утримується у СІЗО без рішення суду, яке набрало законної сили. Але з іншого боку, занадто м’який механізм може стати шляхом на волю для осіб, які вчинили тяжкі злочини і які повинні відбути покарання.

Анастасія Мартиновська: Взагалі, мені хотілося б додати, що, все ж таки, є певний механізм, про який ми сьогодні вже згадували. Це той механізм, за допомогою якого один з наших клієнтів, все ж таки, вийшов на свободу. Це звернення до суду за статтею 206 нового Кримінального процесуального кодексу. Я поясню, що саме ця стаття передбачає можливість перевірки законності тримання під вартою. Тобто, суддя повністю досліджує справу особи, яка звернулася до нього, та визначає, чи є правові підстави для того, аби особа продовжувала знаходитися у місцях несвободи. Взагалі, в нашій справі більш ніж півтора року в судді пішло на те, аби дійсно підтвердити той факт, що матеріали справи нашого клієнта є втраченими, і що наразі не існує можливості їхнього відновлення

Олег Шинкаренко: Бо бачите, звинувачення таке тяжке, 16 років позбавлення волі, і раптом він одразу майже виходить на свободу.

Анастасія Мартиновська: Так, але, все ж таки, це лише звинувачення, тобто його вину не було доведено, по-перше. А по-друге, щодо нього було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Це було зроблено, серед іншого, ще з тієї підстави, аби він не міг вплинути на слідство, яке проводить розслідування. Але наразі пройшло вже більше 5 років з того моменту, як слідство почалося і перебування його під вартою зараз, аби він не впливав на слідство — це звучить досить безглуздо.

Олег Шинкаренко: А який зараз у нього статус? Він підозрюваний?

Анастасія Мартиновська: Ні, він зараз не має якогось процесуального статусу.

Важливо, аби слідство працювало добре, якщо воно доведе, що ця особа дійсно є винною у вчиненні злочину, тоді до неї має бути застосовано якесь покарання.

Олег Шинкаренко: Мене власне цікавить, чи є у нього якесь зараз обмеження волі? Тобто, чи є він зараз на якійсь підписці про невиїзд абощо?

Анастасія Мартиновська: Ні, йому не було змінено запобіжний захід на підписку про невиїзд. Йому взагалі було скасовано той запобіжний захід, який щодо нього існував. Наразі він переїхав до іншого міста та продовжує працювати.

Олег Шинкаренко: Це все дуже цікаво, але уявіть собі, якщо він дійсно когось вбив і заслуговує 16 років, а його повністю випустили і зняли з нього всі звинувачення. Чи буде в цій історії якесь продовження?

Анастасія Мартиновська: Знаєте Олеже, мені з цього приводу дуже подобається історія найбільш відомого маніяка за часів Радянського Союзу, коли неодноразово людей засуджували до страти за дії, які вчинив цей маніяк. Але насправді його зловили вже після того, як декілька людей були позбавленні життя. Тому, на мій погляд, краще знайти винного. Тому дійсно важливо, аби слідство працювало добре, якщо воно доведе, що ця особа дійсно є винною у вчиненні злочину, тоді до неї має бути застосовано якесь покарання.

Олена Сапожнікова: Олеже, тебе дивує, що зникають справи і не можна їх повернути на території АТО. У мене, в моїй практиці, в нас тут — на території Києва — зникла справа по розслідуванню спалення ромського табору на Березняках, і вже декілька років вона виринає — то в прокуратурі місцевій, потім в прокуратурі міста Києва. Але її ніхто не може побачити, справи немає і на мої запити «де ж матеріали справи? А можна подивитися?» відповідають: «можливо, ми відправили в прокуратуру міста Києва, а прокуратура міста Києва каже, що, можливо, вона в районній», і декілька років ніхто матеріалів цієї справи не бачив.

Олег Шинкаренко: Тобто, я бачу, що це явище не рідкісне, і саме через те, що пропали якісь документи або матеріали, люди не повинні страждати. Тут потрібно щось придумати.

Олена Проценко: Я б хотіла сказати, що у нас є інший клієнт, який фактично був засуджений судом першої інстанції на 8 років та 9 місяців позбавлення волі, як я вже казала, і йому довелося відбути весь цей строк до кінця для того, щоб вийти на свободу. Не дивлячись на те, що вирок не набув законної сили. Тобто ця особа пробула у місцях позбавлення волі стільки часу, скільки встановив суд першої інстанції. Звісно, цей строк був перерахований йому за законом Савченко, тобто він трошки менше відбув у місцях несвободи.

Олена Сапожнікова: «Савченко закон» — це що за Закон, Олено? Поясніть, будь ласка.

Олена Проценко: Відповідно до цього закону, строк, який особа пробула у СІЗО, помножується на 2, і фактично, якщо особа відбула 1 рік в СІЗО, це враховується як 2 роки позбавлення волі. Отже цей клієнт вийшов на свободу, фактично відбувши все своє покарання, яке суд першої інстанції йому призначив, хоча цей вирок ніколи не вступав в силу. Тобто, отаким чином, ця особа мала фактично погодитися із вироком першої інстанції, щоби просити вийти на свободу за «Законом Савченко».

Олена Сапожнікова: Чи зверталися ви у цих справах до Омбудсмана з проханням, щоб знайти, все-таки, матеріали справи по процедурі, яка уже існує?

Олена Проценко: Ми у цій справі зверталися до делегації місії міжнародного комітету Червоного Хреста в Україні щодо сприяння утримання документів з приміщення суду, який залишився на окупованій території. На жаль, вони нам нічим не змогли допомогти.

Олег Шинкаренко: А як взагалі оце все відбувається в українських судах? Ви не звертаєтеся до Європейського суду з прав людини, щоб вирішити ці питання?

Анастасія Мартиновська: Взагалі, ми зверталися до Європейського суду з прав людини стосовно  всіх цих справ, але враховуючи довгостроковість розгляду справ Судом зазвичай, я б не назвала цей механізм дієвим для осіб, які наразі перебувають в місцях несвободи. Як ви бачите, рішення по справах, що ми описували, ще немає, а особи вже вийшли на волю.

Олег Шинкаренко: Тільки одна особа?

Анастасія Мартиновська: Ні. Обидві. Одна вийшла, тому що вона повністю відбула вже строк, який був призначений їй судом, а інша вийшла через перевірку законності тримання під вартою судом. Проте, розгляд справ судом подібних заяв може стимулювати державу зробити необхідні законодавчі зміни та звернути достатню увагу на це питання.

Олег Шинкаренко: То ви вже маєте два таких яскравих прецеденти. Чи можете ви сказати, що людям варто звертатися до Української Гельсінської спілки, щоби користуючись цими прецедентами і далі вирішувати такі проблеми?

Анастасія Мартиновська: Так, звичайно. Наша організація існує для того, аби допомагати людям. Ви можете направити нам листа або зателефонувати. Київ, абонентська скринька 100, Українська Гельсінська спілка з прав людини.​ Ви можете звернутися безпосередньо до Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини за телефоном (097) 384 27 99. Я б хотіла зазначити, що ініціатива в таких справах має виходити не лише від особи, а і від держави, і держава має шукати шляхи вирішення цієї проблеми, зважаючи на те, що держава має міжнародні зобов’язання не порушувати право людини на свободу.

Олег Шинкаренко: Ми будемо сподіватися, що держава нарешті скористається цим правом.